18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Катерина Байрамке (в дівоцтві Хатидже Бекир къызы Моллали, кримська татарка, народилася в 1933 році в селі Тувакъ (з 1945 року Рибаче ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили мати Махсуде Моллали (приблизно 1928 р.н.), сестра Діляра Моллали (1931 р.н.) і я, Хатідже Моллали.
Перед депортацією сім'я жила в селі Кучюк Озен (з 1945 року Малоріченське ‒ КР) Алуштинського району, адже після смерті батька від хвороби у віці 35 років нашу сім'ю перевезли брати матері до свого села Кучюк Озен, де ми проживали в будинку в одному дворі. Мали спільну присадибну ділянку з фруктовими деревами та домашню худобу: корови, кози, птицю. 5 травня 1944 року брата матері Ібраїма Моллали (точного року народження не знаю) забрали до трудової армії.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Люди довго жили в розлуці й не знали про долю родичів»18 травня 1944 року на світанку прийшли озброєні солдати. Ми ще спали, вони розбудили нас і без пояснень змусили збиратися швидше. Взяти з собою нам нічого не дозволили, погнали нас та інших жителів села на шкільне подвір'я. Скільки нас там протримали, точно не пам'ятаю, а потім приїхали вантажні автомашини й, посадивши людей, повезли нас на станцію міста Сімферополя.
Після приїзду на станцію нас відразу, підганяючи зброєю, солдати почали силою заштовхувати в товарні вагони, в яких не було ніяких нормальних умов: брудні, з полицями, вошиві ‒ у них когось перевозили до нас.
У дорозі були близько трьох тижнів. Від голоду та хвороб померли більшість людей похилого віку та дітей. Ховати їх не було можливості, під час зупинки тіла виносили з вагонів, залишали біля залізниці й тут же потяг рушав. У вагонах було задушливо, адже вони були переповнені, туалету не було, людям доводилося ходити у потребі прямо тут. Годували нас в дорозі якоюсь баландою один раз на добу, а іноді й цього не давали. Ніякої медичної допомоги хворим не надавали. За словами старших, наш потяг рухався в бік Середньої Азії. З нашої сім'ї мати, сестра та я під час перевезення не померли, дивом залишилися живими, хоча з продуктів мати нічого не встигла взяти, та й взагалі солдати нічого не дозволили взяти з собою з дому.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Підганяли нас батогом, силою примушуючи працювати»Після приїзду у кінцевий пункт, місто Коканд Узбецької РСР, нас стали вантажити на автомашини й розвозити у райони. Нас привезли в кишлак Назбатир і розмістили дві сім'ї в глиняному однокімнатному будиночку. У цьому будиночку не було дверей, вікон і дерев'яної підлоги. Спали прямо на голій підлозі, постеливши очерет.
Перші дні після приїзду нас не годували, не було води, було дуже важко, моторошно та страшно. Люди почали від голоду й хвороб помирати, нам в цей час допомогли наші родичі та односельці. Але все одно це нас не врятувало, адже люди самі голодували й хворіли.
Сестра Діляра Моллалі після приїзду на третьому місяці, десь у серпні 1944 року, померла від хвороби, а від якої не знаю, адже її лікарі не оглядали, вона померла вдома.
Маму та інших наших співвітчизників через кілька днів після приїзду в місця спецпоселень на автомашинах почали возити на роботу, на будівництво, а що вони будували, не знаю.
В один з чергових днів, коли їх повезли на роботу, трапилася аварія: відкрився борт автомашини на ходу й вона перекинулася. У цій аварії жертвами стали наші співвітчизники ‒ кримські татари, а моя мама Махсуде Моллалі з важкими каліцтвами потрапила до лікарні й через кілька днів померла, це було в січні-лютому 1945 року.
Я залишилася одна, сиротою, мене прихистила односельчанка, подружка матері Едіє Рамазанова, а згодом забрали родичі з боку матері.
Життя було дуже важким, продуктів майже не було, з боку держави або місцевих керівників допомоги не було, люди харчувалися хто чим міг, просто існували. Дорослі нас, дітей, щоб не померти від голоду, змушували жебракувати у місцевих жителів.
Одного дня в наш кишлак вантажною автомашиною приїхали троє чоловіків-узбеків. Вони стали нас вантажити в машину, нічого нам не пояснивши, нас було близько тридцяти малолітніх, безпорадних дітей.
Він мені сказав, щоб я швидше тікала, поки не помітили
Куди нас везли, ми не знали, а вони не говорили, проїжджали через якісь мости дорогою. Привезли нас у якусь лікарню, повели довгим коридором, а потім відвели всіх нас до кімнати. Через кілька хвилин зайшла молода медсестра, приготувала шприци й, нічого не пояснивши, почала робити уколи дітям. Зрозумівши, що відбувається щось недобре, я потихеньку вийшла через двері до сусідньої кімнати, там на ліжку лежав хворий чоловік, кримський татарин. Він мені сказав, щоб я швидше тікала, поки не помітили. Я коридором вийшла на вулицю, там поруч стояла автомашина, в якій нас привезли. Ледве вилізла на кузов і сховалася, не думаючи про наслідки. Через деякий час, вже увечері, ці троє чоловіків повернулися, оглянувши автомашину, сіли та поїхали. В якомусь місці вони зупинилися біля чайхани, пішли пити чай. В цей час я потихеньку злізла з автомашини та втекла.
Згодом мене підібрали співвітчизники, і, розпитавши, привели мене до свого кишлака. Так я дивом врятувалася від неминучої насильницької смерті, а ті діти так і не повернулися в кишлак. Хоча їхні батьки шукали, плакали, але так нічого й не домоглися від місцевих керівників. Після цього подруга матері та родичі одвезли мене до дитбудинку №11 міста Андижан Ферганської області. Після приїзду мене обстригли, помили, й помістили в ізолятор. Потім мене забрали до лікарні, тому що я була дуже слабка та хвора. Після одужання жила в дитбудинку, але навчатися не ходила через поганий зір. Так і залишилася невчена.
Коли виросла, мене послали на роботу в місто Маргелан, мотальний цех комбінату, жила в гуртожитку.
У період 1944-1956 років ніяких умов для розвитку кримськотатарської культури та мови, виникнення радіопередач і клубів не було. Істотних змін не відбулося і після указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені.
Вийшла заміж за Усеїна Байрамке, 1929 року народження, нажили чотирьох дітей
У 1954 році вийшла заміж за Усеїна Байрамке, 1929 року народження, нажили чотирьох дітей. У 1988 році повернулися з сім'єю на батьківщину, до Криму, але з облаштуванням і пропискою була тяганина. Де тяганина, а де й пряме перешкоджання з боку керівників, комуністів-шовіністів. Згодом абияк почалася демократизація суспільства, ми прописалися та отримали роботу. Влаштувалися в селі Долинівка Білогірського району, купивши старий будиночок, а в своє село Тувак (Рибальське) повернутися й жити на землі, де лежать в могилах наші предки, так і не змогли. І сьогодні наш народ мучиться на своїй батьківщині, не знайшовши справедливості з боку незалежної демократичної української держави.
(Спогад від 5 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків