18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Мустафа Ереджепов, кримський татарин, народився в 1928 році в селі Дегірменкой (нині Запрудне) Ялтинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати Айше Ереджепова (Куртмерова, приблизно 1896 р.н.), сестра Фадже Куртмерова (1922 р.н.), сестра Азізе Куртмерова (1924 р.н.), я, Мустафа Ереджепов, сестра Аділе Куртмерова (1933 р.н.), сестра Гульшаде Куртмерова (1937 р.н.), брат Осман Куртмеров (1940 р.н.).
На момент депортації сім'я жила в селі Дегірменкой Ялтинського району Кримської АРСР. До початку війни навчався в 4-му класі татарської школи. А коли німці окупували Крим, навчання в школі припинилося, і більше я не навчався. Жили у власному двоповерховому будинку з чотирьох кімнат, мали присадибну ділянку, десь 10-12 фруктових дерев, домашню худобу (корову, теля, 5 овечок і птицю), коня. Батько Ереджеп Куртмеров (1890 р.н.) помер від хвороби в 1942 році.
У партизанах від нашої сім'ї нікого не було, бо всі діти були маленькими, але я пам'ятаю, коли в село спускалися з лісу партизани, мати давала їм по можливості продукти.
18 травня 1944 року рано-вранці до будинку увірвалися двоє озброєних солдатів. Я ще спав, мене ударом ногою розбудили й запитали прізвище. Я їм сказав своє прізвище, після чого вони, нічого не пояснивши, змусили всіх нас йти до центру села, сказавши, що там будуть збори. А коли ми прийшли до центру села, тут же під'їхали вантажні автомашини, усіх нас, жителів села, почали силою вантажити в автомашини, тому багато сімей нашого села нічого не змогли взяти з собою ‒ ні продуктів, ні одягу.
Було моторошно: люди ‒ діти, люди похилого віку, жінки ‒ плакали, але їх ніхто не слухав і не звертав уваги
Нас везли через місто Ялту, гору Ай-Петрі та привезли до міста Бахчисарая на залізничний вокзал. Було моторошно: люди ‒ діти, люди похилого віку, жінки ‒ плакали, але їх ніхто не слухав і не звертав уваги. Нашу машину з людьми відразу почали вантажити у товарні вагони для худоби. Коли вагон вщерть заповнили людьми, двері зовні відразу зачинили, й ми стояли на станції десь 10-12 годин, після чого потяг рушив. Ніхто не знав, куди нас везуть, і ніхто нам нічого не сказав, як не сказали троє солдат і офіцер, які нас супроводжували.
Поводилися з нами дуже суворо, кричали й підганяли зброєю. Під час завантаження вагонів були навіть померлі люди ‒ дехто не витримував такого ставлення до них. Цих людей, які померли, залишили прямо біля залізниці, що було з ними потім, не знаю. Згодом дізналися, що везли на в сторону Середньої Азії.
У дорозі були близько 20-ти днів. У нашому вагоні жодних умов не було: ні медичної допомоги, ні харчування. Їжі не давали, так само й води. На коротких зупинках люди вибігали з вагонів і шукали воду ‒ хто встигав, а хто ні. Бували випадки, коли залишалися на зупинках, не встигнувши сісти до своїх вагонів.
У вагонах стояв сморід, не було чим дихати, бо людям доводилося ходити в туалет у вагоні в відра й виливати їх не було можливості, хіба що на коротких зупинках. Дорогою люди харчувалися хто чим може. Якщо хтось, не розгубившись, узяв з дому щось їстівне ‒ кукурудзу, борошно або горіхи ‒ цим і харчувалися, щоб не померти з голоду.
Нас привезли в Ташкентську область, Аккурганський район, радгосп «Аккурган». Стали розселяти в бараках, а вранці дорослих і підлітків погнали на роботу на бавовняні поля полоти траву. Годували нас дуже погано, якоюсь баландою.
У ці перші дні та місяці виселення дуже багато людей помирали від голоду та хвороб, особливо люди похилого віку і маленькі діти. Цих людей ховати було нікому, всі були безпорадними, нести мертвих було нікому. Іноді місцеві жителі, хто жалісливіший, допомагали ховати мерців, злегка прикривши землею. Слава Аллаху, в нашій родині померлих не було, але всі хворіли. Я сам хворів на малярію, лежав удома, а також хворіли різними кишковими хворобами сестри.
За самовільне відлучення з території спецпоселення призначалося кримінальне покарання терміном на 20 років
Залишати місця виселення, щоб розшукати своїх дітей і родичів, які потрапляли в різні вагони й були розлучені, спецкомендатура не дозволяла. Тому люди довго жили в розлуці й не знали про долю родичів. Навчання або іншу роботу неможливо було обговорювати, тому що категорично заборонялося виходити за межі території, і кожного дня нас перевіряв старший у бараку. За самовільне відлучення з території спецпоселення призначалося кримінальне покарання терміном на 20 років. Щодо цього закону нам ніхто пояснень не давав, тільки попереджали та погрожували. Люди боялися й рідко хто порушував. Тому багато наших земляків, кримських татар, і я сам особисто, не змогли вчитися або вступати на навчання до вищих навчальних закладів.
У 1944-1956 роках в місцях спецпоселень не було жодних умов для розвитку культури, мови і мистецтва: не випускалися газети й журнали, не відкривалися школи та клуби, не говорячи вже про інші національні культурні установи. Також заборонялися релігійні обряди, заборонялося й каралося вільне обговорення між собою та з владою питань повернення на батьківщину, до Криму, не говорячи вже про письмові звернення.
Після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року великих змін не відбулося: спецпоселення скасували, але повертатися на батьківщину кримським татарам було заборонено.
У 1991 році я повернувся до Криму. Ніхто з боку держави нам не допоміг у переїзді, на батьківщині ніхто нас не чекав. Навпаки, не дозволяли купувати будинки та влаштовуватися на роботу, не прописували в Бахчисарайському районі. Після цього ми стали шукати будинок і роботу в інших районах Криму, адже туди, де я народився, близько не пускали. Син був екскаваторником, йому ледве вдалося влаштуватися в Білогірському районі, в селі Долинівка, колгосп «Україна», після чого й нас прописали.
В душі я не згодний з тим, що, повернувшись до Криму, на батьківщину, так і не зміг влаштуватися в своєму рідному Дегірменкої та жити в будинку моїх предків.
Живу в селі Долинівка Білогірського району.
(Спогад від 30 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
