Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Часом трапляються події, які при всій своїй «несхожості» насправді – прояв одного і того ж. Наприклад, знесення кіосків у Москві й вихід фільму про те, що «кримська весна» – справа рук Сергія Меняйла, а ніяк не Олексія Чалого.
У двох словах. У столиці Росії поліція вночі знесла безліч МАФів – під ківш бульдозера потрапили будівлі навколо низки станцій метро. Усе це відбувалось в обхід процедури: власників не врятували ні документи на право власності, ні портрети російського президента, вивішені на вітрини. Мерія Москви навіть не стала проводити брифінги для ЗМІ – ставку робили на те, що «проковтнуть, нікуди не подінуться». В принципі, це спрацювало. Проковтнули. Нікуди не поділись.
Уся ця історія – класична ілюстрація того, що держава в Росії не має нічого спільного з теорією суспільного договору, коли рішення ухвалюють у рамках хоч якогось консенсусу. Вся ця «ніч довгих ковшів» – суть підтвердження історії про Гоббса і державного левіафана. Який суверен за визначенням, а прихильників потребує рівно до того часу, поки ці прихильники визнають його абсолютну владу. Інакше кажучи, це історія про суверена та його право нехтувати процедурою. Коли «процедура» – для всіх інших. «Якщо вам не подобаються наші рішення – ідіть до нашого суду».
Друга історія трапилась у той самий час, але вже в Севастополі. Там у місцевого флотського призначенця Сергія Меняйла завівся новий політтехнолог Олег Матвейчів. Під його егідою побачив світ фільм, у якому вся історія зі зміною прапорів у Криму ставиться в заслугу нинішньому голові адміністрації Севастополя. А Олексію Чалому відводять другорядну роль статиста. З урахуванням того, що між Чалим і Меняйлом вже багато місяців триває протистояння – це все виглядає особливо рельєфно.
Російський малий бізнес може вішати портрети Володимира Путіна на вітрину магазинів, але це не захистить їх від бульдозера, коли «левіафан» вирішить зачистити ринок від кіосочників
Обидві ці історії об'єднує один простий факт: російська держава готова грати в «народовладдя» чітко до того моменту, поки союзники не стають «тягарем». Російські далекобійники можуть підтримувати цькування «лібералів» і підтримувати введення військ в Україну, але це не страхує їх від апетитів держави, що запроваджує платні дороги для вантажівок. Російський малий бізнес може вішати портрети Володимира Путіна на вітрину магазинів, але це не захистить їх від бульдозера в той момент, коли «левіафан» вирішить зачистити ринок від кіосочників. Олексій Чалий може щиро хотіти триколорів, але його союзницькі стосунки з держмашиною закінчуються рівно в той момент, коли мавр зробив свою справу.
На тлі цього державного камінг-ауту викликають посмішку будь-які міркування про «народну основу» зміни прапорів у Криму. Тому що вони допустимі рівно до того моменту, поки «верхам» потрібні «низи» для якоїсь форми міжнародної легітимації своїх дій. Але в той момент, коли «низи» починають оскаржувати монополію держмашини на результати «кримської весни», пропагандистський рупор із безжалісною щирістю повідомляє їм про те, що «все сталося б і без вас». Як це сталось у севастопольському фільмі, який чітко говорить: без спецназу не було б «народного повстання», а тому єдиними героями можуть вважатись лише ті, хто віддавав силовикам накази.
І в цій схемі – вся архітектура і вертикаль російської системи: вона не потребує попутників. Більше того – їй потрібна не лояльність, а відданість. Кількість акціонерів держмашини є непорушною – і до цього кола не входять ні «народний герой», ні «малий бізнес», ні «народні низи». Єдина форма рефлексії на дії вертикалі – абсолютне схвалення. Все інше сприймається як загроза.
Саме про це свого часу писав Євген Шварц.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
