Павло Казарін: Поза політикою

Спеціально для Крим.Реалії

Пам'ятаю, як у серпні 2016 року поїхав у Приазов'я. Одна машина, три пасажири та багажник, забитий настільки, щоб пережити раптову зиму.

До Мелекіна Донецької області ми приїхали пізно. Нашвидку оселилися в приватному будинку й затемна пішли на пляж. Тепле море, пісок, який не встиг охолонути, вино та сир. Єдине, що бентежило ‒ дощ. Він був неминучий ‒ його нам обіцяв гуркіт грому. Аж до того моменту, поки ми не подивилися на небо. Зірки були як на долоні, хмар не було. Це був не грім, це була канонада. Десь на сході.

В Мелекіні відчувалася війна. Занедбані санаторії донецьких підприємств шкірились на вулиці вікнами. Збудовані на першій лінії ‒ потроху засипало піском. Місцеві бабусі не любили камер. Варто було дістати фотоапарат ‒ вони обступали й просили прибрати. Мовляв, коли знімають ‒ потім щось відбувається. «Давно нічого не відбувалося, ось і нічого».

Мелекіне протвережує.

Передвиборчі бійки зіграли з нами злий жарт. Ми прив'язали порядок денний війни до одного кандидата ‒ і вправляємося в дотепності, коли про неї заходить мова. У подібних розмовах нам ввижається агітація за конкретного претендента ‒ і ми знецінюємо те, що він взяв собі на передвиборче озброєння. Але в тому й річ, що війна все одно залишається поруч.

Зовсім поруч. До неї шість годин потягом. Або десять машиною. Все наше комфортне існування тут можливе лише тому, що її зупинили там. На лінії тих населених пунктів, назви яких ми чуємо в армійських зведеннях. Ми не відчуваємо її завдяки тим, хто кожен день її на собі відчуває.

Я пам'ятаю лютий 2014 року. Тягуче відчуття розгубленості. Я добре пам'ятаю це почуття ‒ коли звичний світ перевертається. Коли друзі вимикають телефони, щоб увімкнути вже «на материку». В тилу. Там, де між ними та півостровом вже є тонка зелена лінія з людей з армійськими нашивками.

Я відучився будувати плани п'ять років тому. Горизонт планування скоротився до півроку. Навіть це неабиякий оптимізм ‒ у 2014-му я не намагався заглядати далі, ніж на тиждень. І це при тому, що мій кримський сценарій був відносно комфортним у порівнянні з тим, що судилося друзям з Донецька.

Мені розкажуть, що це невроз. Відлуння пережитого. Що це психотравма, яка заважає робити висновки й ранжувати ризики. І я, ймовірно, з цим погоджуся. Погоджуся ‒ як тільки закінчиться війна. Але поки вона триває ‒ питання про те, хто тут носій норми, залишається відкритим.

Ми нагадуємо собі людей, які пережили автокатастрофу і запевняють всіх, що потрібно пристібатися. Твердять, що ремінь безпеки ‒ не дурощі й не надмірність. Що пом'ятий одяг або слід на сукні ‒ не така вже й ціна за власну безпеку. І звикаємо чути у відповідь: «Досить лякати».

Я часто чую про те, що Кремль не нападе. Що він уже взяв, що міг. Дійшов туди, куди дозволили. Що воювати відтепер він буде зовсім інакше ‒ і немає ніякого резону думати про повторення 2014 року. І в цей момент у мене дежавю. Тому що щось подібне я чув і п'ять років тому. «Не вигідно». «Не наважаться». «Світовий лад». Чув ‒ і повторював. А потім були російські прапори на будівлі кримського уряду.

І це ж не про кандидатів зараз. Це про реальність. Війна триває, навіть якщо ви цього не хочете. Вона продовжиться, навіть якщо ви вирішите зрівняти окопи. Вона залишиться поруч незалежно від того, згадує про неї ваш кандидат чи ні.

Від вас залежить лише те, чи буде він це робити. Тому що порядок денний. На який впливають виборці, заміряють соціологи і реагують ‒ політики. Від вас залежить те, як ваш фаворит стане оцінювати ризики. І якщо війни не існує для вашого кандидата, то, ймовірно, для вас її теж не існує. Як не існувало її для мене 25 лютого 2014 року.

І мені від неї тепер нікуди не дітися ‒ як, втім, і вам. Вона нікуди не зникне, не розчиниться. Як би ми не проголосували й хто б не очолив країну ‒ вона все одно буде поруч. Тому що шість годин потягом. Або десять ‒ машиною.

Це зовсім недалеко.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції