Спеціально для Крим.Реалії
Кожне гасло про мир і компроміс змушує згадувати 2014-ий рік.
Тоді, в березні, пив чай у Сімферополі зі старим приятелем. Його історія була типова. Закінчив істфак. Попрацював учителем. І втік від шкільної зарплати в СБУ. Погони гарантували хоч якусь стабільність.
«Ні, старий. Вибір робив не Крим. Вибір зробив ти сам. Не ховайся»
Він говорив мені, що виходити з Криму «на материк» не стане. Що «Крим зробив свій вибір». Щось іще. А я помішував чай і думав про те, як зручно розчиняти себе в колективі. «Ні, старий. Вибір робив не Крим. Вибір зробив ти сам. Не ховайся». Через кілька місяців я поїду до Києва. А він залишиться. З тими ж погонами, але новим посвідченням. Воно, як відомо, гарантує хоч якусь стабільність.
А в Києві стабільності тоді не було. Натомість був Іловайськ, Боїнг та перші «мінські». Вони проживуть кілька місяців ‒ потім буде Дебальцеве та другий Мінськ. У багажник автомобіля влізло не все. В першу чергу, не помістилися ілюзії. Баласт залишився вдома.
Тієї весни кожен у Криму робив свій власний вибір. Хтось поставив на російські прапори. Хтось поїхав до українських. Хтось залишився та «пішов під радари». Комусь спочатку було однаково, під яким прапором жити.
Дві останні групи сьогодні мовчать. Говорять дві перші. Ті, хто спалив мости з українським материком. І ті, хто спалив їх з російським. І будь-яку розмову на материку про компроміс з агресором я чую, як фразу: «Сиділи б удома».
Українські торговці «миром» і «компромісом» продають те, що їм не належить
Я розумію, що кожен з промовців подібного дуже не хоче програти. У них бізнес, російські гроші та зона комфорту. А в нас немає ні того, ні іншого, ні третього. І програвати ми теж не хочемо. Тому що їхня перемога ‒ це наша поразка.
Те саме, що означатиме правоту тих, хто присягав новим прапорам. Тих, хто навесні чотирнадцятого крутив пальцем біля скроні, коли ми пакували речі. Так, для нас це глибоко особисте. Так, ми захищаємо свій власний вибір. І що це змінює?
А тому так ‒ часом ми надмірно емоційні. Буваємо нестримані, коли натикаємося на байдужих. Намагаємося не забувати про ті помилки, з якими довелося розлучитися чотири роки тому. Ставимо оборону на перше місце в списку пріоритетів. Тому що побачили, що буває, коли її засовують у самому кінці.
Українські торговці «миром» і «компромісом» продають те, що їм не належить. Монополія на ці товари ‒ у Москви. А її українські торгові представники здатні продати мені лише мою власну поразку.
А заодно й усій країні.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції