Ікмет Таяров: «Солдати витягнули волоком батька з Кораном у руках»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ікмет Таяров, кримський татарин (турок, 1930 р.н.), є уродженцем села Шейх-Мамай (з 1945 року Айвазовське ‒ КР) Старо-Кримського району (ліквідоване в 1959 році ‒ КР) Кримської АРСР.

Напередодні висилки проживав у селі Гейльбрун (з 1948 року Гоголівка, нині зникле село ‒ КР) Старо-Кримського району Кримської АРСР, 90% населення якого становили німці, одна сім'я кримських татар і одна наша сім'я турків.

Я є свідком всіх трьох етапів депортації з Криму, здійснених сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР під час спецоперації військ НКВД: німців 18 серпня 1941 року, кримських татар 18 травня 1944 року та 23 червня 1944 року ‒ нас турок, вірменів, греків, болгар, циган, казанських татар.

Склад сім'ї перераховую:

1) батько Аді Таяров, народився у 1890 році в Туреччині, в місті Ескішехір, за національністю турок;

2) мати Ава (Авва) Таярова, народилася у 1900 році в селі Саурчі Сейтлерського району (з 1945 року Заповітне Нижньогірського району ‒ КР) району Кримської АРСР, за національністю кримська татарка;

3) сестра Меведет (Марія) Таярова (1925 р.н.), уродженка села Тері (село зникло після депортації кримських татар ‒ КР) Іслям-Терекського (з 1944 року Кіровського ‒ КР) району, за національністю туркеня (кримська татарка);

4) я, Ікмет Таяров (1930 р.н.), уродженець села Шейх-Мамай Старо-Кримського району, за національністю турок (кримський татарин);

5) Сервет Таяров (1932 р.н.), уродженець села Тері Іслям-Терекського району, за національністю турок (кримський татарин);

6) Фетанет Таярова (1932 р.н.), уродженка села Тері Іслям-Терекського району, за національністю туркеня (кримська татарка);

7) Ісмет Таяров (1935 р.н.), уродженець села Тері Іслям-Терекського району, за національністю турок (кримський татарин);

8) Нусет Таяров (1937 р.н.), уродженець села Тері Іслям-Терекського району Кримської АРСР, за національністю турок (кримський татарин);

9) Нежміє Таярова (1943 р.н.), уродженка села Гейльбрун Старокримського район Кримської АРСР, за національністю туркеня (кримська татарка);

Наші діти, які народилися до 1956 року на спецпоселенні, кримськотатарської національності:

1) Мубера Таярова (1949 р.н.), дочка сестри Меведет, народилася в Молотовобадському районі Таджицької РСР;

2) Фероза Таярова (1952 р.н.), моя дочка, народилася в Молотовобадському районі Таджицької РСР;

3) Гульнора Таярова (1954 р.н.), моя дочка, народилася в місті Сталінабад (нині Душанбе) Таджицької РСР;

4) Зухра Таярова (1954 р.н.), дочка сестри Фетанет, народилася в місті Сталінабад Таджицької РСР.

На момент виселення наша сім'я проживала в будинку, який купили в 1938 році в селі Гейльбрун (нині Привітне) Старокримського району Кримської АРСР. Будинок стояв на околиці села, третій від краю вулиці, складався він з трьох кімнат, кухні та сіней, тобто коридору. Вхід сходовим майданчиком нагору на горищну мансарду. Прибудови: корівник, курник, дах з черепиці. Була земельна ділянка в 20 соток і присадибна ділянка в 20 соток.

У будинку: диван, двоспальне ліжко ‒ 2 штуки, односпальне ліжко ‒ 5 штук, шифоньєр, шафа, комод, столи, стільці, весь господарський посуд на 9 душ, килими, постіль, а також повний інвентар на господарському дворі. З живності: 1 корова, 1 телиця, 30 курей.

До депортації ми жили заможно (забезпечено). Батько працював учителем, згодом і завучем школи села Тері з 1918 до 1937 року, зарплатня його була хороша. У 1937 році батько був репресований. На момент купівлі будинку, в 1938 році, батько перебував в ув'язненні. Мати завідувала колгоспним дитячим садком сіл Тері та Отуз (з 1945 року Щебетовка ‒ КР) Іслям-Терекського району. Будинок купувала сама.

Батько просидів під слідством 2 роки і 8 місяців, присудили 7 років, але через брак складу злочину його звільнили в травні 1941 року. З в'язниці Сарабуз (нині Гвардійське) повернувся він дуже хворим, його комісували, дали інвалідність 2-ї групи. На момент депортації мати теж була інвалідом 3-ї групи. Сини були неповнолітніми. Я був найстаршим із синів і на момент висилки закінчив 4 класи.

Вранці батько вставав рано, о 5 годині ранку, накидав на себе шубу та сідав читати Коран, так було щодня, і двері в цей час були вже відкриті.

Того ранку 23 червня 1944 року, було все як завжди, але о 6 годині ранку без стуку увійшли 2 офіцери НКВД, з ними 2 солдата з карабінами в руках. Один з офіцерів крикнув батькові: «Встаньте!» Батько ледве піднявся, той запитав: «Ви Таяров Аді?» Отримавши ствердну відповідь, продовжив: «Згідно з Постановою Верховного Ради СРСР, за зраду батьківщині ви та ваша сім'я підлягаєте депортації, тобто висилці за межі Кримської АРСР. Час збору 15 хвилин, розпишіться». Батько сказав лише: «Я батьківщині залишався вірним і зрадником себе не вважаю», ‒ і відмовився підписати зачитаний указ. Офіцер НКВД скомандував солдатам: «Виносьте його негайно». Солдати взяли батька з двох сторін і витягнули його волоком на газон з Кораном у руках і накинутій на плечі шубі, з усім тим, що було в той момент з ним.

Після цього звернулися підвищеним голосом до матері: «Збирайтеся! Термін 15 хв!» Я, сестра та мати почали швидко збиратися, інші ще спали. Я зібрав дитячі речі та три альбоми з фотографіями в мішок, мати стала одягати дітей. Старших дітей, які ще не прокинулися остаточно, важко було одягатися, а молодші вередували. Сестра збирала подушки, простирадла, ковдри, все, що було під рукою.

Раптом до хати ввійшов офіцер і крикнув: «Час минув, виходьте!» Мати взяла за руки малюків, трохи продуктів, сестра зібрала, що було їй під силу. Я доніс два мішки з дитячими речами до дверей спальні, залишив, щоб потім винести, взяв на руки трирічну сестричку й виніс її на вулицю, потім побіг до будинку за дитячими речами, але біля дверей уже стояв солдат, а поруч ‒ офіцер НКВД, який мені крикнув: «Вернись, а то пристрелю як цуценя!». Так дитячі речі та альбоми з фотографіями, зібрані в мішок, залишилися в будинку, а ми, як були одягнені без нічого, так і залишилися. Про те, що можна було взяти з собою, нічого не повідомляли. Навіть не дали забрати зібране.

«Пішли», ‒ скомандував офіцер, але батько не міг ходити й ми його поклали в тачку, а солдат, який стояв біля входу, непомітно взяв з-за дверей мішок з 40 кг борошна й кинув нам у тачку. Так ми залишили будинок.

Пішим ходом удвох з братиком ледве дотягли тачку, в якій лежав батько та мішок з борошном до кінця села, і зупинилися біля шосейної дороги Цюрихталь (з 1945 року Золоте Поле ‒ КР) ‒ Старий Крим. Там вже були виселені зі своїх будинків 4 сім'ї вірменів, 3 сім'ї греків і одна наша турецька сім'я. Після висилки німців 18 серпня 1941 року їхні будинки заселили росіянами.

Всі ми були зібрані на краю села, розташувалися на землі: хто лежав, хто сидів. Близько 11 години дня до нас на віддалі підійшла (близько нікого не підпускали) наша сусідка тітка Дуся Караткова, яка принесла спечені для нас пиріжки й покликала Марію (Меведет), щоб та взяла пиріжки та погодувала дітей. Офіцер НКВД побачив і крикнув: «Іди, тітко, а то разом з ними поїдеш». Але сестра вже піднялася (вже дуже їсти хотілося), щоб швидко взяти пиріжки. Офіцер крикнув їй, щоб не підходила, потім підійшов до тітки Дусі й ударив ногою по чашці так, що пиріжки розлетілися на всі боки. Тітка Дуся заплакала й пішла. А офіцер підійшов до нас і запитав: «Що це таке? ‒ вказавши на подушки, і розрізав їх. Потім підійшов до вірменина Саркісяна, сказав, що на 2 особи 4 мішки ‒ це забагато, і хотів забрати 2 мішки, але старий, хоч йому було за 75 років, вчепився в свої мішки й не віддав.

Так ми просиділи до першої дня, потім під'їхала автомашина «Студебеккер», нас завантажили й відіслали нею до Феодосії. На залізничній станції підігнали нашу машину до товарного вагону й завантажили. По обидва боки вагона були розташовані двоярусні нари, нам дістався нижній ярус. Я не можу сказати, скільки людей було в вагоні, але вагон був набитий до відмови. Багато хто розташувався напівсидячи. Бабусі Казанжиєвій та її синові дісталося місце у відкатних дверей. Умов ніяких не було, до вечора ніхто їжу не вживав, а що було їсти? З Феодосії вирушили під вечір, а до цього сиділи в закритому вагоні та всі потреби справляли в дверну щілину.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Ми ніби були людьми четвертого сорту»

Потяг, який віз спецпереселенців, зробив першу зупинку в Мелітополі. Коли відкрили вагони, ми побачили, що потяг оточений озброєними солдатами та офіцерами НКВД, вони вигукували: «Від вагонів нікуди не відходити, все, що хочете робити, робіть тільки біля вагонів»... Їсти хотілося всім, але їсти не було чого. Наступні за нашим 2 вагони були заповнені людьми ромської національності, і коли їх відкрили, то жінки, діти та люди похилого віку кинулися напролом і прорвали оточення солдатів. Вони зламали продуктові будки, і тут почалося: хто що схопив, то й взяв. Цим моментом скористалися й ми, діти, ось так їли те, що встигли схопити. Після цього довго не відкривали вагони потягу.

Коли від'їхали далеко від Криму, зробили наступну зупинку. Як тільки відкрили вагони, то усі вистрибнули, а кому під силу, ті поставили котли, казани: варити встигали баланду з борошна та кашу. Дорогою нічого з продуктів не видавали, їли те, що в кого було. В якомусь невеликому містечку нам підвезли пшоняний суп, усі радісно набрали цього супу, коли подивилися, подумали спочатку, що в супі підсмажена цибуля, а це виявилося черви. Всі, хто взяв цей суп, вилили його. Ось таку їжу нам давали дорогою.

У першому вагоні потягу їхали солдати, а в другому вагоні ‒ два офіцери НКВД і два медпрацівники, вони їхали комфортно й ніякої медичної допомоги нікому з нас не надавали. Коли до них зверталися, була одна відповідь: «Не здохне!».

Коли доїхали до оренбурзьких степів, у нашому вагоні померла мати Тинчерових. Потяг збирався рушити, ми побігли до офіцерів НКВС, вони сказали, щоб ми звернулися до машиністів з проханням зробити зупинку. Наступна зупинка була на найближчому роз'їзді. Жінки зняли з тіла верхній одяг, віддали дітям. У нижній білизні їй зв'язали ноги й руки, поклали біля виходу. Як тільки зупинили потяг, швидко зняли тіло з вагона (в нашому розпорядженні було 5-7 хвилин) і бігом до горбка, там був окоп, заповнений бур'яном і травою «перекотиполе». Ми швидко очистили окоп, поклали в нього тіло і завалили знову бур'яном. І побігли швидко, адже машиніст дав сигнал. Ось так ми хоч якось намагалися поховати померлих. В інших вагонах люди телефонували на станції в клініку, приїжджала санітарна машина й забирала тіло померлого.

Їхали 29 днів. 22 липня потяг зупинився на станції Макат Гур'євської області Казахської РСР. Наші 2 вагони від'єднали та залишили в Макаті, а решта поїхала до міста Гур'єва. На станції нам подали дві брички, хто не міг ходити пішки, тих поклали, а решта пішли пішки. Одну частину відіслали на 42-у ділянку, інших у Макат. Нас розподілили в бараки. На 4 сім'ї дали одну кімнату площею близько 25 квадратних метрів. Наша сім'я була велика ‒ з 9 чоловік, то нам дали одну сторону кімнати, а іншу сторону зайняли 3 сім'ї: гречанки ‒ мати й дочка, вірмени ‒ мати та двоє дітей, і дід та баба, років під 80.

Сестра влаштувалася на роботу в комунгосп працівницею. Навесні, у 1945 році, в Макаті сестрі дали одну кімнату в бараку на 15 квадратних метрів. Комунхоз дав односпальне ліжко для хворого батька, а іншим принесли сіно з кінного двору й постелили на підлозі, так і спали.

В Макаті нам видавали картки на кожного по 300 грамів хліба (щодня), а працівникам ‒ по 500 грам. Замість залишеної в місцях висилки худоби та сільгосппродуктів нічого не виділяли.

Мати після приїзду взяла роботу додому: в'язали з вовни шкарпетки, панчохи, рукавички, щоб прогодуватися. Незабаром мати й сестричка захворіли тифом, потрапили до лікарні; мати пролежала 2 місяці, а сестричка ‒ 4 місяці, в той час від тифу померло дуже багато людей, їх ховали в мішках. Нас ця доля оминула. Поки мати лежала в лікарні, в'язав я сам, а сестра продавала на базарі, щоб годувати сім'ю.

Вийшовши з лікарні, мати повела мене в шевську майстерню влаштовувати на роботу. Але директор, побачивши мене, не дав згоди, адже я був дуже худий і малого зросту. Мати дуже засмутилася і заплакала, тоді бригадир Кравецкий, за національністю єврей, пожалів мою матір і взяв мене під свою опіку. Я старанно працював, за 2 місяці освоїв професію й отримав

3-й розряд. Вечорами шив взуття вдома й продавав на базарі.

Начебто життя дещо стабілізувалося, як раптом, 2 жовтня 1946 року, прибіг братик до майстерні й сказав, що терміново треба бігти додому, нас знову переселяють і до першої години дня ми маємо бути на станції Макат. Знову дорога, знову невизначеність, знову муки...

Комендант зібрав нас, і ми пішли до станції пішки, близько кілометра. О 3 годині під'їхав вантажний потяг з такими ж вагонами та людьми з Гур'єва. Нас посадили також у товарні вагони й відіслали в невідомість. Були чутки, що везуть нас на Батьківщину, але на станції Кандагач вірменин дізнався, що везуть в Азію. Знову 28 діб у дорозі, з такими ж муками приїхали в Таджицьку РСР, місто Сталінабад (Душанбе).

Розвантажили на брукованої вулиці, біля миловарні. Навіть пішли чутки про те, що привезли нас на мило. Протримали три доби, за цей час померли 2 людини, одна з нашого села. Потім повантажили нас у пасажирські вагони, ми зраділи, думали, що везуть у гарне місце, виявилося, провезли недовго й зупинилися. Там, посадивши на відкриті платформи, о 5 годині вечора відіслали в Вахшську долину, в Молотовобадський район, селище Кумсангір. Їхали добу. Розподілили у колгоспи тільки малосімейних з дорослими дітьми. А ми залишилися, ввечері нас, 5 сімей, повантажили на бричку й повезли до колгоспу «Стахановка». Там заселили в сушильну камеру, де сушили бавовну. Тільки до зими дали одну кімнату на 12 квадратних метрів. Молотовабад, куди нас привезли, був на 99% заселений (окрім керівників району) розкуркуленими в 1933 році, яких привезли з усіх республік СРСР і навіть з Криму. Як тільки їм видали паспорти, вони тут же покинули селище, а нас залишили замість них.

Я почав навчатися у школі, в 5 класі, одночасно працюючи шевцем. Але це тривало недовго, адже Єлесін, секретар районного комітету партії (РКП), видав розпорядження: всіх спецпоселенців ‒ учнів 4-6-х класів ‒ виключити зі школи. Вони мали тільки працювати. Так ми були позбавлені права на навчання у школі за національною ознакою. У 1946 році, після виключення зі школи, я пішов працювати в колгосп. Голова Шемелев надав спочатку невелику допомогу продуктами.

У Вахшській долині спека доходила до 48 градусів, люди не витримували, помирали від малярії, від жовтяниці, дизентерії. У 1947 році померли сусіди-турки Азіз та Фатіма Азізови у віці 70 років. Через 2 місяці помер наш батько у 57-річному віці, потім мамин брат Мамбетов у 36 років та його трирічна дочка. Так що, 1947 рік був для нас дуже важким.

До 1948 року ми писалися в документах турками. Але коли в черговий раз ми пішли на реєстрацію спецпереселенців у 1948 році, комендант Мещеряков, коли я відповів на його запитання, що ми за національністю турки, закричав на нас з сестрою та сказав, що немає такої національності в Радянському Союзі і змусив нас записатися кримськими татарами.

Я працював у колгоспі поливальником, ланковим. За високий урожай бавовни в 1948 році був нагороджений медаллю за трудову відзнаку. У 1952 році одружився з уфимською татаркою, вона працювала вчителькою в школі. Але вона не була спецпереселенкою, тому наш шлюб не реєстрували. За те, що вона вийшла заміж за спецпереселенця, її покарали: рішенням РКП виключили з комсомолу, відсторонили від роботи піонервожатою, залишили ставку вчителя, записали догану в особову справу, за моральне розкладання радянського педагога. Будучи моєю дружиною, навіть вона терпіла такі приниження.

Пропрацював у колгоспі до 1953 року, поки нас не торкнулося втретє переселення. Вибірково з колгоспу відсилали в Душанбе на велике будівництво. Спецкомендант запросив мене й

запропонував їхати на будівництво. Він, Карімов і його помічник Іван, сказали, що скоро нас мають звільнити, і ми будемо жити в місті. Підігнали машину ЗІС, повантажили нас і відіслали в Душанбе. Приїхали до вечора на галявину лівого берега Душанбінки, розвантажили, ніякого будівництва немає, тільки один двоповерховий гуртожиток, туди вже до нас привезли й заселили кримських татар з Майлі-Сая (місто в Киргизькій РСР ‒ КР). На другий день усім сказали: «Вдень працюватимете на виробництві будівництва, а ввечері будуватимете собі житло, тобто бараки». Так, у грудні 1953 року, нас усіх поселили в барак. Нам виділили одну кімнату в 13 квадратних метрів, з кухнею та верандою.

Оскільки з дружиною у нас не було реєстрації, їй не дали дозволу на звільнення з роботи, вважалося, що немає підстав. Їй довелося залишитися в Молотовобаді, а однорічну дочку, за наказом коменданта, я забрав із собою, вона була в мене в особовій справі, і разом зі мною стояла на обліку. Дружині дозволили приїхати тільки через рік.

У 1953 році влаштувався на будівництво в управління «Гіссарбуд» теслею. Потім в 1955 році призначили бригадиром комплексної бригади, в якій пропрацював до 1966 року. Так само, як в Молотовобаді, в Сталінабаді ми щомісяця були в спецкомендатурах на підписці про невиїзд до 1956 року.

У 1956 році, після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня про скасування обмежень спецпоселенцям, але без права на повернення майна, конфіскованого при висилці та права на повернення на свою Батьківщину, нам видали паспорти, але клеймо залишилося. У 1956 році призвали в армію на 6-місячну військову підготовку, зарахували радистом-телеграфістом. Можна було пересуватися Союзом. І мене з дружиною зареєстрували. Ось і всі зміни, які були після виходу указу. До вищих навчальних закладів вступали важко. Не можна було виступати й говорити про повернення до Кримської АРСР, і говорити про дітей, народжених у місцях депортації, що вони є за національністю кримськими татарами. З цього приводу кілька разів мене викликали в КДБ.

У 1966 році в газеті було оголошення, що в Душанбинський будівельний технікум потрібний майстер виробничого навчання з будівельним стажем не менше 10 років, і категорією не нижче 6 розряду, з семикласною освітою. Я звернувся до директора технікуму із заявою. Подивився він трудову книжку ‒ підходжу за всіма параметрами, але, коли відкрив паспорт і побачив довідку №5859, у нього відразу змінилося обличчя, і він відмовив. Навіть після закінчення 10 років, після указу клеймо залишилося. Я звернувся до парторга Ландаренка, полковника у відставці, пояснив йому ситуацію, тоді він запитав: «А що, хіба є така категорія безправних людей?» Я відповів: «Так, ось це ми, кримські татари». Після розмови, він пішов зі мною до директора, подав мою заяву та зажадав: «Підпишіть».

Так, за вказівкою парторга, я влаштувався майстром із виробництва. Пропрацював один рік, у технікумі змінився директор, а вже потім третій директор Шукуров М.Ш., який довго придивлявся до підбору кадрів, запросив мене в кабінет завмайстернею Кунцевича й сказав: «Я призначаю Таярова І.А. заступником директора будівельного технікуму з АПХ (адміністративно-виробничого господарства)». Я відповів було відмовою, але директор переконав: «Питання вирішене, а те що немає освіти, не біда, підеш навчатися на вечірнє відділення будівельного технікуму. Завтра берешся до нової посади».

Так, в 1967 році, у віці 37 років, пішов учитися на відділення ПЦБ (промислове і цивільне будівництво), і як громадське навантаження я мав поєднувати посаду замдиректора з дипломників з погодинною оплатою викладача, 480 годин на рік. Навчання закінчив у 1973 році. У 1990 році вийшов на пенсію.

Повернулися до Криму в 1991 році в складних умовах, виявившись біженцями через сформований безлад та бойові дії між воюючими сторонами в Таджикистані.

Живу в Криму, в селищі Курман (Красногвардійське).

(Спогад від 24 лютого 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків