Найле Ісмаїлова: «Троє моїх дітей і донині живуть в Узбекистані»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Найле Ісмаїлова (дівоче Рамазанова), кримська татарка, народилася в 1928 році в Криму, в селі Юк'ари Керменчик Куйбишевського (нині село Високе Бахчисарайського ‒ КР) району.

Склад сім'ї: батько Рамазан Осман (1873 р.н.), мати Зоре Тейфук (1892 р.н.), брат Джеміль Рамазанов (1926 р.н.), я, Найле Рамазанова (1928 р.н.), племінник Ерфан Ібраїмов (1938 р.н.), бабуся-сусідка Ребія Абібуллаєва (рік народження не пам'ятаю).

На момент депортації проживали в Криму, в с. Юк'ари Керменчик Куйбишевського району. Навчалася до початку війни в школі с. Юк'ари Керменчик, перейшла до 6-го класу. Перед депортацією не навчалася.

Під час депортації залишили будинок з усім інвентарем, запаси продуктів, присадибну ділянку приблизно 10-15 соток. Свійську птицю та корів під час війни забрали німці та партизани. У будинку батько зробив потайний маленький склад, куди він сховав 2 тюки пресованого тютюну, дві бочки пшениці, трохи засоленого м'яса та петмес (зварений до густоти сік винограду ‒ КР). Це все залишили, нічого з собою не взяли.

З нашої сім'ї до Червоної армії були мобілізовані:

старший брат Ібраїм Рамазанов, служив під час війни на Балтійському флоті на підводному човні на посаді капітана. Війну закінчив підполковником. Ще під час війни ремонтував підводні човни та торпеди, а згодом став головним інженером Ленінградського суднобудівного заводу. У мирний час вийшла книга «Запас міцності» (автор Корж), в якій написане й про мого брата;

другий брат Анафі Рамазанов служив у Червоній армії, а згодом звідти був відправлений на війну, яку закінчив у Німеччині на посаді старшого лейтенанта;

зять Василь Федосійович Волько, чоловік моєї старшої сестри Фатме Рамазанової, повернувся майором. Сестра працювала в Держбанку й була евакуйована до Краснодарського краю. Коли вона повернулася через 2 тижні, її теж депортували;

другий зять Володимир Михайлович Власьєв пішов служити на війну рядовим, а повернувся старшим лейтенантом.

Ми надавали допомогу партизанам, постачали їм продукти в міру можливості. У Трудову армію ми не потрапили, тому що були ще молоді.

З вечора 17 травня заїхало дуже багато бортових машин. Перед депортацією до нас поселили військового, який прожив кілька днів і все писав і писав якісь списки. Ми його годували та напували, виділили йому найкращу кімнату. А згодом зрозуміли, що він складав списки на депортацію.

Вранці 18 травня, о 4 годині, постукали й повідомили про виселення. Тато став показувати фото своїх дітей, які воювали. Військовий відповів: «Збирайтеся, там розберуться». Звичайно ж, ніхто ні в чому не розбирався. На збори дали 15 хвилин, ніяких документів і пояснень не було, Фізичного насильства не було, але й допомоги з їхнього боку чи якогось пояснення теж не було.

Батько розгубився, тому з дому ми вийшли практично без нічого. Дозволили взяти по 50 кг, але батьки були людьми похилого віку, а ми ще дітьми, тому взяли трохи особистих речей і все.

Біля будинку нас і ще дві сім'ї повантажили в одну машину, повезли на станцію Сюрень в Куйбишевському районі й відразу посадили в товарні вагони. Конвойного супроводу було.

Нас, всіх 6 осіб, повантажили на станції Сюрень і повезли до Сімферополя. Цілісність сім'ї збереглася, ми всі разом були в одному вагоні.

Вагон товарний, нари з дощок, бруд, воші. Туалету не було, терпіли до зупинок, на зупинках ходили під вагони. На зупинках брат бігав по воду. Час стоянок не оголошували, коли як вийде. Годувати почали через кілька днів (це я пам'ятаю точно). Один раз на добу давали щось схоже на суп, шматочок хліба з проса. У нашому вагоні, слава Богу, хворих і померлих не було. Але з інших вагонів померлих виносили на узбіччя дороги. Лікаря чи медсестру я особисто не бачила.

Дата відправлення ‒ 18 травня, дату прибуття точно не пам'ятаю ‒ розум затьмарився, рахунок втратили, але прибули приблизно через 2 тижні.

Привезли до Чуваської АРСР, нас зустріли, напевно, місцеві на підводах. Старих і дітей везли на підводах, інші йшли пішки берегом Волги.

Потім нас повантажили на баржі, закрили всі люки, й ми всю ніч пливли. Вранці ми приїхали, нас вивантажили на інший берег. Старих і дітей везли підводами, а ми йшли пішки лісовими дорогами. Прибули на лісову ділянку Три-Рутки, Каратенського ліспромгоспу, Марійської АРСР, населення все поховалося.

Нас зустріли нормально, насильства відносно до нас не було. Нас поселили в барак, дали одну кімнату на 6 осіб. Дах, вікна, двері й велика кількість клопів ‒ все це було. Піч була в сусідній кімнаті, куди поселили іншу сім'ю, ми разом готували й топили одну піч. Колодязь був біля барака. Перший час нам давали хліб з розрахунку на працівника 600 грамів, на утриманця 200 грамів. А в їдальні давали суп щавлевий.

Продукти нам стали давати пізніше (точно не пам'ятаю), але, напевно, вже в 1945 році. У 1949 році дали позику на будівництво будинку й виділяли ділянки.

Працювали в ліспромгоспі. Спочатку пиляли ручними пилами. У 1949 році з'явилися електропили, я була помічником моториста. Брат Джеміль теж працював у лісі, в 1948 році закінчив заочно курси на електромеханіка й далі працював у лісі за цією спеціальністю. Батько й мама теж працювали 4 роки в лісі для того, щоб отримувати картки на продукти й не померти з голоду. Мама палила сучки, тато рівняв дороги, якими їздили лісовози. Працювали з раннього ранку до темна. Гроші за роботу нам давали, але на них не було чого купити, тому всі намагалися працювати задля хлібних карток.

У нашій родині порушень не було. Ми всі працювали, виконували й перевиконували план. Я про вербування людей інформаторами нічого не знаю й не пам'ятаю. Наш комендант був дуже хороший і всіляко нам допомагав.

Тільки з дозволу та з пропуском від коменданта ми могли залишити територію спецпоселення. Моя подруга без відома коменданта пішла з лісоділянки, хотіла поїхати до родичів в Узбекистан. Її зловили та присудили 2 чи 3 роки ув'язнення.

У нас на лісоділянці був медпункт. З нашої сім'ї ніхто не помер. Але пройшла епідемія тифу: я пам'ятаю трьох дівчат, яких відразу ж відокремили від усіх, а потім відвезли до лікарні, призначили карантин, померлих не було. На нашій лісоділянці від голоду ніхто не помер. Помирали тільки старі й хворі.

Брати повернулися з війни до нас. Брат Джеміль навчався на курсах електромеханіків, але заочно, тому що потрібно було працювати. Мій майбутній чоловік навчався на курсах водіння машини. Перед початком війни я закінчила 5 класів і навчалася кримськотатарською мовою. Більше вчитися у мене можливості не було.

На лісоділянці була самодіяльність. У позаробочий час люди самі ставили п'єски кримськотатарською мовою «Арзы къыз», «Алие бону» тощо. Ніхто не забороняв дотримуватися національних традицій, звичаїв, відзначати національні та релігійні свята, здійснювати відкрито релігійні обряди. Публічно й вільно обговорювати як між собою, так і з представниками влади питання повернення на батьківщину ‒ до Криму ‒ ми не могли.

Ми всі стали переїжджати в Узбекистан, тому що велика частина кримськотатарського народу була там. У 1958 році я переїхала до Узбекистану. У 1949 році вийшла заміж, народила та виховала шістьох дітей, усім дала освіту.

До Криму дозволили вільно переїжджати в 90-і роки, але я змогла переїхати тільки в 2003 році разом з сім'єю моєї молодшої дочки. Чоловік помер у 1990 році. Троє моїх дітей і донині живуть в Узбекистані ‒ немає можливості переїхати.

Я живу в с. Скалисте Бахчисарайського району. Записувала моя дочка Леніє Каракаш. Я із записом згодна.

(Спогад від 10 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків