Майє Абдурафієва: «Як ми залишилися живі, я не знаю...»

Під час заходів до Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року. Ілюстративне фото

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Майє Абдурафієва, кримська татарка, народилася 20 жовтня 1932 року в селі Коккоз Куйбишевського району (зараз с. Соколине Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР.

Мати Бедіре Аметова (1914 р.н.), батько Абдурафій Куртмоллаєв (1906 р.н.), його не було вдома ‒ забрали до трудармії.

Жили в селі Коккоз, в Къаршы маалле (назва кварталу ‒ КР), у власному будинку. Я навчалася в школі, закінчила 4 класи. На момент виселення мали будинок, присадибну ділянку, господарські будівлі, умеблювання, домашню худобу: баранів, корову, теля, курей.

18 травня 1944 року, о 4 годині ранку, підняли нас з мамою. Я злякалась. Солдат каже: «На вулиці бортова машина, залазьте». Я в одній нічній сорочці, босоніж. Ми нічого не змогли взяти. У мене був акордеон, його подарував мені тато, привіз із Севастополя. Солдат мені не дозволив його взяти з собою. Штовхнув мене автоматом і сказав: «Зрадники». Я так любила акордеон. Я сама навчилася грати та співала пісні...

Так, гола, босоніж сіла до машини. Нас привезли на станцію Сюрень. Ні про що нас не попередили. Я в батьків була одна дочка, більше дітей у них не було.

Бабуся давала нам кожен день по шматочку коржа, а воду набирали на станції, коли потяг зупинявся

За 10 хвилин нічого не змогли взяти ‒ ні одягу, ні продуктів. На станції нас протримали до вечора. Увечері посадили в товарний потяг, який возив вугілля ‒ брудний, без вікон, без дверей. Відчиняти й зачиняти зсередини було неможливо. Солдати самі відчиняли вагон, вентиляції не було, повітря не вистачало. Води, туалету теж не було. Їсти не давали. Часом поїзд зупинявся. Одна бабуся взяла з собою трохи борошна, й, коли відчинили двері, вона зробила тісто та спекла млинці. Вона давала нам кожен день по шматочку коржа, а воду набирали на станції, коли потяг зупинявся. Ніякого гарячого харчування не було, навіть окріп не давали. Як ми залишилися живі, я не знаю...

Дорогою жодного разу не бачила медпрацівників, щоб вони обслуговували хворих. Але у вагоні всі були дружні, якщо в когось є шматочок чогось, то ділилися. Ось так ми їхали десь 20 днів, я точно не скажу скільки.

Нас привезли у Самарканд, звідти розподілили у села. Ми потрапили в Ургутський район, село П'ятирічка. Ніхто нас не зустрічав. Вже почало сутеніти, 2-3 сім'ї розмістили в хліві. Дверей, підлоги немає. Постелили солому. Добре, що ще було тепло. Мене вкусив скорпіон. Було жахливо боляче, я кричала, але ніякої допомоги не було. Перестало боліти на другий день. Мама пішла в поле, зібрала стакан пшениці, зварили кашу, поїли. Ніяких продуктів нам не давали. Не забезпечували ділянками, ніякої допомоги для будівництва не давали.

Мати пішла працювати в колгоспі й потихеньку почали жити краще. Але хвороби, малярія, дизентерія валили з ніг людей. Я пішла до школи в 5-й клас, закінчила 8 класів, поїхала в Самарканд, вступила до технікуму на фельдшерсько-акушерське відділення.

У гуртожитку дали місце, але додому не можна було їздити. Нас усіх взяли на облік у комендатурі. Щомісяця ходили на підписку. Якщо я збиралася додому, то мала написати заяву, через 2-3 дні брала дозвіл. Після приїзду додому я мала повідомити коменданта, що приїхала додому й завтра поїду. Ось таке було життя. У 1951 році я закінчила технікум. Ми не могли родичів провідати навіть на один день без дозволу. За самовільний виїзд за межі карали, навіть судили. Люди боялися, а дозвіл взяти було дуже важко.

У 1956 році нас звільнили від підписки, можна було вільно пересуватися. Потихеньку стали брати ділянки та будувати будинки, життя налагоджувалося.

Після закінчення технікуму працювала 15 років акушеркою в пологовому будинку, потім 27 років працювала фельдшером швидкої допомоги. Стаж роботи ‒ 42 роки.

У 1989 році переїхали на Батьківщину до Криму. Я так хотіла купити будинок у селі Коккоз, але туди не пустили, пояснивши це тим, що це курортна зона. Хоча мої батьки, я сама, бабуся та дідусь народилися в цьому селі...

(Далі в перекладі з кримськотатарської).

Я їжджу туди. Зараз живу в селі Красна Зорька Сімферопольського району.

Батько мого батька, мій дідусь, народився в Коккозі, йому було 95 років. У нього було 10 дітей ‒ 9 синів і одна донька. Він помер у 1944 році в Узбекистані. Батько матері був родом із села Багатыр Куйбишевського району (зараз село Богатир Бахчисарайського району ‒ КР). Він навчався в Туреччині 25 років. Після повернення з Туреччини одружився з моєю бабусею. У них було 6 дітей. Дідусь аджи Емір Амет ефенді був муллою мечеті у с. Къаршы маалл. У 1929 році його вислали до Туреччини, а сім'я залишилася в Криму. Будинок дідуся, як і раніше, стоїть в селі Багатыр.

Повернулися на Батьківщину в 1989 році. Не могли 8 місяців купити собі будинок. Не брали на роботу, не прописували. Щомісяця по 2-3 рази ходили щодо прописки. Якось відвезла маму в село Багатыр, де вона народилася. Будинок її добре зберігся. Але нинішні жителі не пустили нас навіть у двір. Мама тільки глянула на двір, на двері, які ще її батько навісив. Вона захотіла попити води з колодязя, зробленого дідусем, але не дали. Повернувшись звідти через 5-6 місяців, мама померла. Дідусь залишився в Туреччині, покинув цей світ у віці 107 років, так і не побачивши своїх дітей.

Я була єдиною дитиною своїх батьків. У мене 4 дітей, 10 онуків, 2 правнуки. Усі в Криму. Один син інвалід. Батьки померли. Перед переїздом до Криму (в нас були квитки на 23 жовтня на руках) 20 жовтня батько помер від інфаркту. Мама померла у 2000 році.

Мій тато працював у лісгоспі Чайний Дім за 12 км від нашого села. Він 30 років працював десятником. Німці довго не могли взяти Чайний Дім, але через 8 місяців взяли. Робітників усіх зав'язали ланцюгами, і вони пішки босоніж йшли до села Уркуста (з 1945 року Передове під Севастополем ‒ КР). Там якийсь чоловік пізнав батька та став пояснювати, що він не партизан, а працівник Чайного Дому, батька відпустили додому.

Мій чоловік Субхі Таїров помер молодим, у віці 45 років.

(Спогад від 10 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків