Диляра Мамбета: «Все сталося о 4 годині ранку, як грім серед ясного неба»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Диляра Мамбета, кримська татарка, народилася 8 березня 1930 року в Криму, в селі Улан-Елі Євпаторійського району.

Склад сім'ї на момент депортації: мати Аліме-Шерфе Якуб к'изи (1914 р.н.), сестра Гульнара Мамбета (1932 р.н.), брат Меджит Мамбетов (1934 р.н.), брат Дилявер Мамбетов (1936 р.н.), сестра Ленара Мамбетова (1938 р.н.); усі ми, окрім батька, який був на фронті.

На момент депортації, 18 травня 1944 року, перебували у своїй рідній хаті в селі Улан-Елі, №3. У селі назв вулиць не було, загалом було 120 будинків за номерами.

Коли почалася війна, я ходила до 4-го класу нашої Улан-Елінської середньої школи. У 1942 році на уроці застрелили нашого вчителя Якуб-оджа. Стріляли з вулиці, потрапили прямо в голову. На цьому моя освіта закінчилася. У трудовій запис стосовно освіти ‒ 4 класи.

Наше село було дуже заможне, усі жили дуже забезпечено. Мій батько збудував великий будинок на 5 кімнат. Були великі госпбудівлі (адже було багато худоби), земля 60 га, багато курей, качок, індиків, 70 баранів, 2 корови, 1 кінь з лошам, 3 телят. Для всієї цієї живності були запаси корму та поживи.

Батько був комбайнером, мама домогосподаркою.

У будинку був шифоньєр, комод, диван, в усіх кімнатах килими, паласи (кійіси) ручні з вовни овечої, швейна машинка, патефон. У селі зі 120 будинків, 5 будинків належало росіянам чи українцям. Я точно не знаю, бо вони вчилися й розмовляли кримськотатарською.

Що цікаво, коли я відпочивала у Криму в 1980 році й поїхала в рідний Улан-Елі (нині Панфіловка), то зустріла Таню зі своєї вулиці й вона мене одразу впізнала: «Ти, Мамбета дочка Диляра...», ‒ і запросила до хати. Там я побачила швейну машинку з мого дому. Чи можете ви уявити мій стан, адже всі наші речі, начиння отак були розкрадені. Всі наші будинки, худоба, майно були покинуті...

Моя мама була з дуже знатного й багатого роду мусульманських священиків ‒ дочка Якуба моли з села Семен, сучасну назву не знаю (з 1948 року Семенівка, нині зникле село ‒ КР). У неї було багато прикрас із червоного золота, пояси візерункові, браслети, кілька шапочок (фе), прикрашені візерунковими золотими монетами. Все залишилося, ми вийшли о 4 ранку з дому в домашньому одязі, сестричка Гульнара чомусь схопила відро з яйцями, так і вийшли.

Тато пішов у Червону армію відразу, як оголосили в селі мобілізацію. Всі чоловіки пішли з села одним призовом, залишилися старі та жінки з дітьми.

Точно не пам'ятаю рік, 42-й чи 43-й, з Севастополя привозили вночі поранених і хворих, розселяли в домівки, ми доглядали за ними, один літній чоловік помер у нас в будинку, не вижив, багато хто був з Балаклави, потім куди їх вивозили не знаємо, але теж вночі, й дітей просили не говорити про людей в будинку.

Із села всі старші за 15-16 років ходили копати окопи, незважаючи на стать. Мені найстаршій було 14 років, я була дуже маленька на зріст. Бачила, що вони йшли вранці з лопатами й казали: «Йдемо на Перекоп». Що за Перекоп, не знала.

В Улан-Елі перед цим фатальним днем 18 травня ми нічого дивного не помічали, все сталося о 4 годині ранку, як грім серед ясного неба.

Рано вранці двоє солдатів прикладами стали стукати в двері. Мама, перелякана, вийшла до них, ми всі від переляку почали голосити. Ніхто російської не розуміє. Солдати голосно сказали кілька слів і рушницями стали показувати напрямок на вихід з дому. Потім чуємо ‒ кричить наш сусід Абдраман аг'а кримськотатарською мовою: «Шерфе, нас виганяють з дому, везуть розстрілювати як євреїв». Ну, ми й вийшли в домашньому одязі, нічого не взявши. Солдати дітей виштовхували з дому, ми очманіли від реву та страху, мама зовсім розгубилася, а тут ми вп'ятьох кричимо. Дуже важко це згадувати, але знаю, що до кінця днів своїх це в моїй пам'яті, цей жах у серці, склянка сліз у грудях.

Всіх селян зібрали біля колодязя. Дивимося, у когось в руках чайник, у когось відро, у когось каструля, я хотіла побігти й теж узяти з дому начиння, але не дозволили. Ніхто нічого не пояснював, ніякі документи не зачитувалися. Упродовж 20-30 хвилин всіх зібрали біля криниці, взяли в кільце й під прицілом гвинтівок тримали нас добу, не давали їсти, пили воду з криниці. О 10 ранку наступного дня приїхали нові величезні машини з великими колесами, ми таких не бачили ніколи й повезли всіх до Кезлева (Євпаторія ‒ КР) на залізничну станцію. Коли машини виїжджали з села, тут почалося жахливе. Вся худоба почала кричати, всі собаки села бігли за машинами десь 2 км і гавкали, гавкали. Цей рев худоби та гавкіт собак досі чую...

Це зараз я дізналася, що можна було взяти на сім'ю до 500 кг. Але хто б нам це повідомив у ту страшну фатальну ніч або ранок? Мені смішно думати, що від цих нелюдів, які це задумали й пішли на цей злочин, могла відносно нас бути так звана «акція» милосердя, наказ «про дозвіл чогось...».

У машинах з нами солдати не їхали, вони їхали в кабінах машин, двері були закриті залізними засувами ззовні. Люди були розчавлені морально та фізично (хто хотів збігати за їжею, коли тримали біля колодязя, їх дуже били, наздоганяючи). Всі були впевнені, що везуть розстрілювати. Людей із села було багато. У нашій родині було 5 дітей, а в інших сім'ях і більше, багато хто жив з дідусями та бабусями, й навіть з прадідами, сім'ї були багатодітні, великі, величезні.

З мамою нас було шестеро. В Євпаторії на залізничній станції стали нас, як худобу, заганяти у вагони. Сиділи в вагонах більше доби, поки весь потяг не заповнили повністю.

Нам пощастило зберегти цілісність сім'ї: наша сім'я міцно трималася за руки, ми не розгубилися завдяки крикам нашої мами, вона все повторювала: «Тримайтеся за руки, тримайтеся за одяг один одного!».

Завантажили в товарні вагони, гратчасті, зі щілинами в підлозі та з боків. Туди ми справляли всім вагоном велику та малу потребу дорогою. У вагоні були 3 вагітні жінки. Одна з них народила дорогою. 5 осіб померли у вагоні. Наші їх не дали солдатам. На станціях солдати, відкриваючи двері, запитували: «Є мертві?». Тільки на одній станції, вже в Казахстані, наші віддали своїх померлих бородатим старим казахам зі словесним договором про поховання. Померли від проносу, голоду.

На одній зі станцій у вагон кинули кілька буханок чорного хліба, як худобі, адже ми їхали в вагонах для худоби. На іншій станції дали в вагон відро якоїсь гарячої рідини, на весь вагон один кухлик знайшовся й по черзі по ковтку, щоб усім дісталося, сьорбали. На зупинках дорослі виходили, а мама сама не виходила й нам не дозволяла. Іноді хтось повертався з їжею ‒ її ділили на всіх. Ніякого організованого харчування не було, продукти не видавали, на стоянках давали відро окропу на вагон. Лікарів ми не бачили, тільки солдати, які цікавилися, хто помер».

Приїхали в м. Самарканд у середині червня. На возах привезли всіх на стадіон, спали там три доби на землі. Потім, живучи в Самарканді, часто бачила цей стадіон. І зараз він існує й діє, називається «Спартак», намагалася не їздити цією вулиціею, не хотіла бачити цей стадіон. Ні про яке свіже повітря в вагоні й мови не могло бути, тому що в туалет всі ходили в щілини вагона. Про умови для приготування їжі ‒ цього не було.

Ніхто не знав, в якому напрямку рухався потяг. Сестричка найменша Ленара померла вже ближче до кінця дороги. Два дні мама не віддавала її солдатам, але потім на одній зі станцій старий к'артбаба (дідусь ‒ КР) з нашої вулиці домовився з кимось із місцевих жителів, які живуть біля станції, про те, щоб вони її поховали як належить мусульманці, а де це, що за станція, знає тільки Аллах. Алла рахмет эйлесин (Нехай упокоїть Аллах її душу ‒ КР).

Від залізничного вокзалу в Самарканді нас на возах привезли на стадіон. Через три доби почали знову ж возами всіх розвозити в різні напрямки, при цьому нічого не пояснюючи. Привезли в Самаркандський район, колгосп Кошап Чархіна, поселили в корівнику, постелили солому, кинули ганчірки й стали жити. Місцевим пояснили, що їдуть до них дикі люди, людожери, на людей не схожі. Після місячного перебування в смердючому вагоні без їжі ми були схожі на тих, ким лякали місцевих. Відсутність санітарних умов, голод, нечиста вода: почалися епідемії малярії, дизентерії, люди помирали сім'ями, кожен день була чиясь смерть.

Нас із мамою було четверо, родина дядька Абляса (брат батька, він не воював, адже був кульгавим) складалася з 5 осіб, завели наші сім'ї у двір до узбека. Нас поселили в корівник, а сім'ю дядька ‒ в курник. Наступного дня мене (14 років) та двоюрідну сестру Саліє-Шерфе (18 років) відіслали на новоспоруджувану Талігулянську ГЕС. Мене призначили в дитячу бригаду №6.

Нас набралося десь чоловік 20, всі мал-мала менше, знесилені голодом малі діти, дали роботу ‒ перевозити гравій у тачках на будівництво. Уявіть собі, це робота для здорових дорослих чоловіків, але вирішили, що нам це під силу. Зарплату не отримували, працювали за пайок ‒ 300 грамів хліба. Я так була цьому рада: я значилася трудовою одиницею з сім'ї, то й усім моїм в родині теж це давали. Так я працювала 2 роки, з 16 років завели на мене трудову, а запис не зробили, бо використовували працю малолітки, записали «1 рік зі слів». І коли я вийшла на пенсію, цей рік зарахували за 2 роки: була доплата до пенсії, як за працю під час війни й вважалася я «учасником трудового фронту в роки війни». Це вийшло тоді, коли я привела до пенсійного фонду двох свідків тих військових років ‒ обліковця та працівницю. Вони підтвердили мою роботу, адже за документами наша бригада не значилася, адже ми, діти, працювали за пайок. А тут, у Криму, ці роки, звичайно, не врахували, незважаючи на те, що в пенсійній справі всі документи є.

У корівнику вікон не було, дверей теж, тільки отвір. Пили воду з хаузу (штучна водойма ‒ КР), почалися хвороби тиф, малярія, воші, дизентерія. До честі сказати, потихеньку місцеве населення в цьому селі почало не цуратися нас, десь допомагати їжею почали. Ніхто нас не забезпечував ні паливом, ні водою. Про видачу продуктів, ліків взагалі не йшлося. Тепер я знаю, що, згідно з постановами, нам мали видавати борошно, крупу, овочі замість залишеної в місцях виселення сільгосппродукції та нашої худоби; тим більше про видачу земельних ділянок, допомоги в будівництві будинків, позики, розстрочки ‒ це з області фантастики, нереальності.

Сталося велике горе ‒ мій братик Меджит почав температурити під 40 градусів. Побігли в сільську лікарню вночі, а до ранку він помер. І в інших сім'ях почали помирати маленькі діти. Серед наших людей пішли розмови, що вбивають у лікарнях саме хлопчиків. Дійсно, в багатьох сім'ях саме хлопчики помирали. Мама зовсім опустила руки: з п'ятьох дітей вже двоє померли за 2 місяці, троє інших ‒ ходячі скелети. Від переживань за нас, від голоду, поневірянь вранці маму я знайшла мертвою. Це сталося 8 жовтня 1944 року. Так, у віці 14 років я з двома дітьми залишилася одна на чужині. В незнайомому місці, не знаючи мови, окрім рідної кримськотатарської. Чому померла мама, не знаю. У неї вся спина була чорна, синюшна, коли я її вранці перевернула, не вірила, що мама померла. Алла рахмет эйлесин, меним гъарип аннам (Нехай упокоїть Аллах її душу, моя бідна мама ‒ КР).

Щотижня ходили до коменданта Чархіна та щось підписували. Там на нас кричали військові, погрожували, сказали, що нікуди не маємо права вийти з Чархіна, суд, в'язниця нас чекає. А хто раптом не приходив на підпис до коменданта, того військові приводили, били їх і стусанами, поганяючи, вели туди, навіть хворих.

Мене з двома дітьми відправили до дитячого будинку Чархіна, начебто №41, добре не пам'ятаю. Маленькі залишалися там, а я продовжувала ходити на будівництво. В дитбудинку одна їжа ‒ суп із пшона, в тарілці вода та кілька крупинок пшона плавають. В один із днів я зробила «політичний» вчинок. В їдальні висів портрет Н. Крупської. Я випила воду з супу, зібрала крупинки пшона в щіпку й намазала рот Крупської цим, супроводивши словами кримськотатарською: «Спасибі тобі за наше щасливе дитинство».

Звичайно, вихователь-узбечка зрозуміла, що я сказала, й повідомила директору. До вечора відбувся суд з присутністю коменданта, мене позбавили їжі на 3 дні, але на роботу випускали й попросили дитбудинківських дітей плювати на мене, але ніхто не хотів цього робити чомусь.

На початку 1946 року приїхав з фронту мій батько Мамбет Веліля ог'лу, дуже довго нас шукав. Влаштувався на цю ж Талігулянську ГЕС каменярем, забрав нас трьох з дитбудинку, почали ми жити в бараках там же на будівництві.

У Чархіні багато сімей померли в перший рік разом від усього цього жаху, в кожній родині було найменше по 5 дітей, якщо залишилося двоє дітей через півроку ‒ це добре.

У 1949 році приїхали вербувальники. Стали вербувати на будівництво Хішрау ГЕС. Ми влаштувалися працювати з татом у Хішрау-ГЕСбуд. Вони звели робочі бараки для своїх працівників: 1 кухня ‒ 5 кв.м., 1 кімната-зал ‒ 12 кв.м. Ми туди заселилися. Нам здавалося, що це палац, після поневірянь і злиднів.

У 1950 році мені було повних 20 років, я пішла працювати на шовкоткацьку фабрику ім. 26 Бакинських комісарів. Можливості навчатися в мене не було, ледь розмовляла російською, освіта 4 класи. Почала зі шпульниці, закінчила майстром крутильно-підготовчого цеху. Стаж роботи на одному місці 37 років, мене поважали, керувала цехом. Залишилися жити в селищі Хішрау ГЕС. Звідти й переїхала зі своєю сім'єю на свою Батьківщину, до Криму, наприкінці 2008 року (Аллагъа шукюр) (Завдяки Аллаху‒ КР).

У Хішрау зосередилося багато наших співвітчизників, близько 500 сімей. Всі поїхали до Криму в період з 1990 до 1996 року, після мене залишилося близько 10 сімей, немічні. Чоловік мій Джевдет помер у 2000 році. Я з двома дітьми переїхала до Криму. Живу в Сімферополі.

Все вийшло завдяки нашому демократичному руху, нашим активістам, за що вони поплатилися здоров'ям, свободою, життям. Але завдяки їм частина мого народу повернулася на споконвічну рідну землю, половина мого народу померла в місцях заслання, а частина, що залишилася, не може приїхати. Але вірю: мій народ поверне завдяки порядним людям в уряді всі законні права, адже ми – корінні жителі Криму.

Я вірю в мій працьовитий народ, який вижив у цих нелюдських умовах, який став на ноги знову на своїй споконвічній Батьківщині. Я пишаюся тим, що я – кримська татарка. Я літня людина, яка знає й пам'ятає весь свій рід до п'ятого коліна. Живучи в Узбекистані, я вірила й знала, що повернуся на свою Батьківщину, й діти мої знали, що їхня Батьківщина ‒ Крим, і в Узбекистані ми живемо тимчасово. Моя дочка по знайомству опинилася в архіві УВС Самаркандської області на вул. Ахунбабаєва, 89, і там бачила «справу» нашої сім'ї, наші підписи під документами жорстокого комендантського режиму, знімки наші, дуже довго була під враженням і плакала, казала: «Ана (мама ‒ КР), як ви вижили, як витримали все це ‒ ці нелюдські умови. Адже вас явно хотіли всіх знищити...».

(Спогад від 9 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків