18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). Впродовж 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Аніфе Менсеїтова, кримська татарка, народилася 25 травня 1923 року в селі Борлак' Тама (нині Новокримське, к/з Будьонний) Джанкойського району Кримської АРСР.
1943 року, в серпні, вийшла заміж за кримського татарина Сеїтлюмана Менсеїтова, який проживав у селі Володимирівка (к/з ім. 17-го партз'їзду) Джанкойського району. У травні 1944 року нашу сім'ю виселили з села Володимирівка (зараз цього села немає).
Наша сім'я: свекор Алімсеїт Менсеїтов, 65 років, свекруха Лятіфе Менсеїтова, 55 років, чоловік Сеїтлюман Менсеїтов (1920 р.н.), я, Аніфе Менсеїтова (1923 р.н.), сестра Мусемма Менсеїтова (1926 р.н.), брат Керем Менсеїтов (1930 р.н.), брат Ельведін Менсеїтов (1931 р.н.), брат Зінедін Менсеїтов (1933 р.н.) і сестра Сабріє Менсеїтова (1936 р.н.).
Будинок, в якому ми проживали до депортації, був великий, у нас також були стайня, корівник, курник, погріб, дві тонни пшениці в ямі, кукурудза в мішках, корм для птиці, корова, телята, баранці. Незадовго до виселення ми зарізали баранчика, м'ясо було засолене в бочках і закопчене, тому що румунські солдати дуже крали худобу.
Меблі в нашому будинку були нові, тому що ми недавно одружилися: ліжка, шифоньєр, килими, матраци, постіль, дуже багато посуду, дві швейні машинки.
Мій чоловік Сеїтлюман Менсеїтов був мобілізований в армію 1940 року. Служив у Мінську, Бресті, Житомирі. 1941 року служив на кордоні в Білорусії, брав участь у бойових діях проти німців. Перед черговим боєм, а вони, солдати, мали йти в атаку, їхній командир вийшов вперед, здався сам і всіх солдатів у полон німцям. Через два або три місяці мій чоловік і ще двоє солдатів втекли з полону, але їх зловили через 15 днів. Він потрапив знову до табору, але й звідти втік, вбивши німецького солдата та переодягнувшись у його шинель. У нашому селі батько з'явився десь у червні 1943 року. У селі тоді були німці, вони збирали всіх і відсилали в Німеччину. Але староста громади умовив, щоб батька залишили, бо він був єдиний тракторист-комбайнер. Батько сам орав, сіяв, збирав урожай і потім усім роздавав по дворах.
У лютому 1944 року наше село обстріляли літаки. Мій чоловік Сеїтлюман Менсеїтов був за два кілометри від будинку й потрапив під обстріл. Праву ногу відірвало до коліна, а в лівій нозі куля пройшла навиліт нижче коліна. У нашому селі були солдати-румуни. Вони відвезли його до санчастини. У мого батька в будинку вже три-чотири місяці жили телефоністи-румуни. Вони зателефонували до санчастини й сказали, що під обстріл потрапив молодий хлопець (чоловікові було 24 роки, а окрім нього молодих хлопців в селі не було). Ці солдати-телефоністи привезли свого лікаря, йому сказали, що батько теж румун. Потім чоловіка повезли на машині до Воїнки, там йому відірвану ногу відрізали до коліна, а через два дні перевезли до Сімферополя. Там загіпсували другу ногу, а через 20 днів привезли назад, тому що ніякого лікування не було, тільки промивання.
10 квітня 1944 року в село прийшли наші солдати, ми повезли чоловіка до лікарні в Джанкой, тому що ноги не гоїлися. Але його не прийняли в лікарні, сказали, що немає місць, і ми повернулися додому. Ніякої пенсії йому теж не давали. Коли нас депортували до Узбекистану, мій чоловік із цими ранами переніс тиф, малярію, а в листопаді 1945 року ногу, яка була по коліно, відрізали ще на 16 сантиметрів, тому що почалося зараження. Тільки 1956 року, коли мій чоловік влаштувався на роботу конюхом у лікарню та відпрацював 10 років, йому дали пенсію як інваліду III групи (загальне захворювання), а наступна комісія дала II групу та пенсію 160 рублів.
1944 року, десь 14-15 травня, в нашому колгоспі в Криму з'явилися якісь військові й почали змушувати людей платити податки. Ми їм сказали, що чоловіків немає ‒ всі на фронті, залишилися одні старі. Але вони змушували людей продавати худобу, зерно й виплачувати податки. Ми залишилися ні з чим.
18 травня 1944 року в наш двір вранці рано прийшли двоє солдатів і сказали нам нікуди не йти. Один залишився у дворі, а інший зайшов у будинок і сказав: «Вас виселяють, даємо 15 хвилин на збори, взяти їжу на один день і трохи одягу». Мій чоловік лежав хворий, однієї ноги по коліно не було, друга була в гіпсі. Він запитав у солдата: «А куди виселяють?». Солдат відповів, що не знає, але «напевно, далеко». Солдат сказав, що людей збирають і відвозять до Джанкоя на вокзал. Ми запитали у солдата: «А як же ми поїдемо, у нас же поранений?». Солдат сказав, що зараз приїде візок і забере. У будинку перебували ще двоє хворих, брати чоловіка 13-ти і 14-ти років ‒ у них був висипний тиф. У селі йшла епідемія тифу та кору. Їх усіх завантажили на віз. Ми встигли взяти один матрац, одну ковдру, три подушки для хворих, у яких була температура приблизно 40 градусів.
До будинку нас більше не пустили, ми навіть не поснідали, нас погнали голодних і хворих. Один солдат закрив на замок наш будинок, залишився там, а інший поїхав із нами. Нас всіх зігнали на край села, де була мечеть. Людей не збирали, там вантажили на вантажівки та відвозили на станцію в Джанкой. Коли ми виходили з дому, свекор встиг кинути на віз мішок пшениці.
Води пити немає, їжі немає, туалету немає... Якщо у вагоні вмирали люди, їх виносили і залишали уздовж доріг
У Джанкої нас почали вантажити по сім-вісім сімей із речами в один вагон. Лежати місця не було, навіть хворі сиділи, спершись один на одного. Я була на п'ятому місяці вагітності, в нашому вагоні були ще жінки з маленькими дітьми. Води пити немає, їжі немає, туалету немає. Коли зупинявся поїзд, один раз на день у відрі приносили юшку з ячмінною або гороховою крупою. Наливали по одному черпаку в чашку. Хворі та діти їли з однієї миски. Дорогою усі в вагоні завошивіли. Якщо у вагоні вмирали люди, їх виносили з вагонів і залишали уздовж доріг.
1 червня 1944 роки ми приїхали до Узбекистану на станцію Чартак (місто та залізнична станція в Наманганській області ‒ КР). Нас усіх спустили з вагонів на ношах. Медсестра розподіляла хворих у лікарні. Наша сім'я з шести осіб потрапила до лікарні Уйчі (селище в Наманганській області, центр Уйчийського району, розташований у п'яти км від станції Чартак ‒ КР). А трьох із нашої родини ‒ свекра та двох братів батька ‒ відіслали в колгосп ім. Крупської Наманганської області. У лікарнях нам давали на сніданок 50 г чорного хліба, а на обід і вечір ‒ баланду з ячмінного борошна. Через місяць нас виписали з лікарні, й ми поїхали додому в колгосп. У колгоспі нам на тиждень давали на сім'ю чотири кілограми неочищеного рису і 0,5 кілограма бавовняної олії. З чотирьох кільграмів неочищеного рису виходило 2,5 кілограма очищеного. Будинок наш був недобудованим: ні вікон, ні дверей, ні грубки, ні дров. Починалася епідемія малярії, домівками ходила медсестра та давала хворим порошок акрихіну.
Почали видавати пайок ‒ по шість кілограм пшениці. Коли в листопаді мій чоловік прийшов із лікарні на милицях, після ампутації ноги, пайок нам уже не давали. Після лікарні він влаштувався сторожем у колгоспі, за роботу йому давали один корж (300 грам). У листопаді 1944 року я народила, вага дитини була нормальною (3 кілограма 200 грам) але вона прожила дуже мало: нам не було що їсти, й медсестра до нас не приходила. Через півтора місяця дитина померла.
Дуже багато в нашому колгоспі померло від голоду впродовж першого року депортації та 1945-го
У січні 1945 року померла від голоду свекруха Лятіфе Менсеїтова у віці 56 років. Свекор у березні цього ж року помер у віці 66 років ‒ теж від голоду. Молодшого брата та сестру ми віддали в дитбудинок у селі Чуртук (с/з Унха) Уйчийського району, де жили наші родичі. Там ми влаштувалися на роботу в лікарню. Я працювала санітаркою, прачкою, сестрою-господаркою, а мій чоловік-інвалід влаштувався конюхом у лікарню, возив продукти в лікарню. Було дуже важко: ще два брати та сестра чоловіка жили з нами, бо чоловік був у сім'ї найстаршим. Поки брати не одружилися, а сестра не вийшла заміж, вони жили з нами.
Про те, що стали видавати по 5000 рублів на сім'ю на будівництво, ми дізналися тільки на наступний рік. Нам дали всього 100 рублів, але ці гроші у нас утримали через рік. Порушників трудової дисципліни в нашій родині не було.
У місцях депортації ми ходили з колгоспу до сільради за три кілометри кожен місяць розписуватися в тому, що нікуди не підемо й не поїдемо без дозволу. Розписувалися всі, хто був старшим за 18 років. Нас лякали тим, що хто порушить комендантський режим, того пошлють на 20 років на каторгу. Тому ми всі боялися цього.
У перший рік депортації та 1945 року в нашому колгоспі померло дуже багато співвітчизників від голоду. Всі вони поховані на кладовищі в колгоспі ім.Крупської. В Узбекистані в той час була епідемія тифу та малярії, тому з місцевих жителів теж багато вмирало.
У трудармії з нашої родини ніхто не був.
Я закінчила сім класів у Криму рідною мовою. У мене хворіла мама, тому я не змогла навчатися далі, а коли почалася війна, я працювала в колгоспі замість неї.
У місцях депортації ми отримували газету кримськотатарською мовою й слухали передачі рідною мовою. Але ми жили в селі, концерти у нас були дуже рідко. До нас приїжджав ансамбль «Хайтарма».
Усі весілля, свята, дуа (молебень ‒ КР), нікях (релігійний обряд одруження ‒ КР), дженазе (похорон ‒ КР), ораза (релігійний піст ‒ КР), ми проводили так само, як і наші предки, за народними традиціями.
Тільки після смерті Сталіна нам дозволили зустрітися зі своїми рідними
А зі своїми рідними я зустрілася 1954 року. Мої батьки та сестри потрапили на станцію Кітаб (залізнична станція та районний центр в Кашкадар'їнській області Узбекистану ‒ КР). Адресу я знайшла через рік, але тільки після смерті Сталіна нам дозволили зустрітися зі своїми рідними.
Я народила сімох дітей. Двоє померли ‒ син у віці півтора місяці та дочка Диляра, їй був рік, коли вона померла від запалення легенів. Залишилися живі сини Наріман (1948 р.н.), Вельєн (1954 р.н.) та Сулейман (1956 р.н.), дочки Зоре (1958 р.н.) та Зера (1960 р.н.).
1959 року ми переїхали в інший район ‒ Задар'їнський, с. Джумашуй Наманганської області. У нас була багатодітна сім'я, тому нам дали новий будинок. Поруч була автобаза, ми влаштувалися туди на роботу: чоловік ‒ сторожем, а я ‒ заправницею. Чоловік теж потім перейшов на роботу заправником. Там ми пропрацювали 21 рік, звідти вийшли на пенсію.
1980 року важко захворів чоловік ‒ цукровий діабет, інсульт. У лютому 1988 року він помер.
До Криму ми переїхали в листопаді 1989 року з сім'єю молодшого сина, влаштувалися в с.Батальне Ленінського району. Старший син Наріман переїхав 1991 року в с.Мар'ївка того ж району, зараз проживає в Сімферополі. Середній син ще в Узбекистані. Приїхати можливості у нього немає, дві його дочки навчаються там.
Старша моя дочка Зоре 2001 року важко захворіла (рак), 2003 року вона померла. У неї залишилося троє дітей, проживають в с.Кримка Джанкойського району. У цьому ж селі проживає молодша дочка Зера Менсеїтова (Газієва) зі своєю сім'єю. Я живу з донькою.
(Спогад від 18 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров ‒ кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків