18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Сейт-Аджи Сейт-Яг'яєв, кримський татарин, 1932 року народження, уродженець села Хаймачі Фрайдорфського району Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР 18 травня 1944 року.
Під час спецоперації військ НКВД члени моєї сім'ї в складі: батько, К'урт-Сеїт Сейт-Яг'яєв (1888 р.н.), сестра, Феріште Сейт-Яг'яєва (1925 р.н.), брат, Сейт-Джеліл Сейт-Яг'яєв (1929 р.н.), брат, Білял Сейт-Яг'яєв (1936 р.н.), сестра, Гюльшен Сейт-Яг'яєва (1938 р.н.), сестра, Гюльфері Сейт-Яг'яєва (1940 р.н.), а також мої співвітчизники, які проживають в селі Мамбет-Алі Фрайдорфського району Кримської АРСР, були насильно виселені з території Криму.
Мати померла ще в 1942 році під час пологів у віці 38 років...
Батько лежав хворим у ліжку, коли до нас під ранок 18 травня з'явився офіцер у супроводі двох солдатів і підлітка Толика, нашого сусіда. Офіцер прочитав наказ, а Толик переклав нам його й пояснив, що означає слово «висилка» кримськотатарською мовою. Ми, діти, заметушилися: нам трапилася на очі скриня з нашим зимовим одягом, який нам роком раніше купив батько в місті при отриманні грошей за багатодітність. Я з Сейт-Джелілем підхопили скриню, щоб взяти з собою, але один із солдатів так штовхнув її ногою, що вона вивалилася з наших рук і так залишилася лежати на місці...
Офіцер прочитав наказ, а Толик переклав нам його й пояснив, що означає слово «висилка» кримськотатарською
Солдат наздоганяв нас, закривши на замок наші двері. Злякавшись, ми босі побрели до машин, що стояли в центрі села. Завезли нас на товарну станцію Євпаторії, посадили в завошивлені товарні вагони із забитими вікнами. Нашій сім'ї дісталося місце в кутку вагона на нижній полиці. Пам'ятаю, було душно, пхикали сестрички, всю дорогу просили пити, чоловіки стали вибивати дошки з забитих вікон.
Потяг зупинявся в дорозі далеко від станцій. Старша сестра ще вдома встигла відсипати з мішка трохи борошна, вона замішувала тісто. Ми з Сейт-Джелілем збирали хмиз, знайшли бляшанку, розводили багаття та пекли коржі на багатті на нетривалих, по 10 хвилин, зупинках ешелону. Тільки через тиждень нам стали давати на вагон відро баланди та по 200 грамів хліба на душу. Не було посуду, ложок для супу, відер для води, їли по черзі.
Особливо запам'ятався шлях казахстанськими степами. У вагоні було дуже жарко. Від голоду та хвороб помирало дуже багато людей. Їх виносили з вагона й тут же залишали, не засипаючи. Треба було поспішати, хто не встигав сісти в свій вагон, зникав безвісти.
У кінцевий пункт, місто Чирчик Ташкентської області, ми прибули 4-5 червня. Поїзд довіз нас до селища Таваксай недалеко від Чирчика. Все барахло наше пропарили, а ми викупалися в лазні, довелося довго чекати. Тут же поруч був базарчик, де продавали різноманітні заморські фрукти, дівчатка плакали, просили їх, а в батька не було ні копійки. Він з гіркотою згадував, як останні гроші напередодні виселення здав у сільраді офіцерові в рахунок щорічного податку на худобу та птицю.
Останні гроші напередодні виселення здав у сільраді офіцерові в рахунок щорічного податку
Батько мав працювати в ковальському цеху вантажником, а сестра ‒ там же штамповщицею. Не вистачало робочих рук у ливарному та ковальському цехах. Всіх підлітків і людей похилого віку посилали саме в гарячі цехи, мало хто з них дожив до старості, а молодь помирала, не доживши до 50 років. Молодим хлопцям за понаднормову та авральну роботу в кінці робочого дня наливали спирт, всі вони звикли до п'янки. Нас від смерті врятувало те, що батька незабаром послали працювати в підсобне господарство заводу: він відсипав частину кормів, які виділяли коням і віслюка. У цей період він і мене взяв у помічники: вночі я чергував у стайні, а вдень пас корів та овець. Мені тоді було 12-13 років, мої однолітки ходили до школи, а я цілими днями був у полі. Я заздрив своїм друзям, хотілося навчатися, підбирав обривки газет і намагався читати.
У цехкомі заводу сестрі виділили як допомогу 3 метри марлі, вона пошила з неї платтячка молодшим сестричкам. На один сезон їм вистачило носити їх. Зліг батько. Захворів і молодший брат Білял, ми побоялися звернутися до лікарів, адже вони всіх забирали до лікарні, а звідти кримських татар не виписували живими. Але вони так і не змогли оговтатися. Поховали їх.
Хлопцям за понаднормову та авральну роботу в кінці дня наливали спирт, вони звикли до п'янки
Незабаром до нас приїхала двоюрідна сестра Хатідже. Її сім'я потрапила до Фергани, й уся загинула від голоду. Стали жити на 9 кв.м. 6 людей. Спали на цементній підлозі, верхній одяг заміняв нам матрац. У 1943 році у віці 13 років я вступив до ПТУ. Комендант Бузаєв додав мені 2 роки, щоб зарахували туди. Закінчивши перший клас у Криму кримськотатарською мовою, спілкуючись нею з оточенням, я потрапив у російськомовне середовище, але допомогло те, що таких хлопчиків як я було багато. У ті роки якісь зовнішні сили провокували бійки між росіянами та кримськими татарами. З цих років у мене шрам на голові.
На цьому наші біди не закінчилися. Мою родину, а нас було 4 людини ‒ брат Сейт-Джеліл і дві молодші сестрички ‒ в 1952 році навесні виселили з Чирчика в Верхньо-Чирчикський район Ташкентської області. Виселяли неблагонадійних, згідно зі списками спецкомендатури. Вивозили нас вантажівками у супроводі солдатів НКВС, зібрали виселені сім'ї у міськкому партії.
Нас там не очікували: не було де жити, розселяли у сім'ї колгоспників у намети, де раніше жили та розбіглися вільнонаймані дівчата. Мене з братом призначили працювати в мочильній ямі кенафно-джутового заводу, де вимочували джут по пояс у воді. Сестрички пішли в школу в перший клас. Але старшій вже було 14 років, і вона посоромилася вчитися з малюками. Вона залишалася сама вдома на господарстві, ніхто зі школи не потурбувався щодо неї.
Працювати в мочильній ямі було важко, а платили нам на двох 100 рублів на місяць, яких ледве вистачало на їжу. На обід хліб запивали половиною літра води з карамельками, а ввечері сестричка щодня варила нам суп із саморобної локшини. Від недоїдання та важкої роботи ми страшно схудли, ходили як тіні. Увечері дивилися на захід на Чирчик, мріючи повернутися туди. Тільки після 1956 року ми повернулися до Чирчика.
Вийшов на пенсію в 1992, повернувся до Криму, купив земельну ділянку, почав будуватися
Я не вмів ні читати, ні писати. Відчував незручність, червонів, коли просив кого-небудь написати за мене заяву. Вступив до четвертого класу школи робітничої молоді при заводі, закінчив десятий клас у 1962 році. Три роки вступав до філії політехнічного інституту, закінчив його в 1972 році. Зате обидва моїх сина закінчили мехмат Московського державного університету, а один з них закінчив там же й аспірантуру.
Вийшов на пенсію в 1992 році, повернувся до Криму, купив земельну ділянку та почав будуватися. Важко було з будматеріалами, але за 10 років збудував будинок і захворів...
(Спогад від 26 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків