18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роки Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Кевсер Асанова (Решитова), кримська татарка, народилася 9 листопада 1936 року. Уродженка м. Сімферополь Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мати, Сабріє Решитова (1907 р.н.), сестра, Гульнар Решитова (1943 р.н.) і брат, Ресуль Решитов (1943 р.н.). Сім'я жила в селі Татарський Сарабуз Сімферопольського району Кримської АРСР. Жили в будинку з 5 кімнат, збудованому моїм батьком. У селі мали присадибну ділянку, худобу (барани, корови) і домашню птицю.
Прибігла Ірина Писарева, лейтенант внутрішніх військ, яка жила у нас на квартирі, й закинула сама два мішки пшениці, які врятували нас від голодної смерті
18 травня 1944 року, вдень, о 15.30, під'їхала машина до будинку, на якій вже сиділи односельці. Жодних указів нам не зачитували, просто сказали, щоб сіли в машину. В цей час прибігла Ірина Писарева, лейтенант внутрішніх військ, яка жила у нас на квартирі, й закинула сама два мішки пшениці, які врятували нас від голодної смерті. Привезли нас на станцію Російський Сарабуз (нині Острякове) та завантажили в якийсь вагон, де залишалося небагато місця. Родичі, сім'я Темір аг'а, які жили в радгоспі буквально на іншому березі тодішнього Салгира, потрапили до Узбекистану, а ми ‒ на Урал, у Молотовську область, м. Краснокамськ, селище Рейда.
Вагон наш був переповнений, нас усіх запхали в нього, нам дісталося місце на другому ярусі. Тут же зачинили двері на засув і вирушили. Їхали довго, по-моєму, близько 20 днів. У вагоні стояла задуха, не було туалету, харчування і, найголовніше, води. Довго двері не відчиняли. Поїзд зупинявся зазвичай у безлюдних місцях, де не було води й взагалі нічого не було.
На зупинках люди вибігали й намагалися що-небудь приготувати, знайти воду. Зазвичай не попереджали про від'їзд поїзда, й часто люди відставали від ешелону. На одній із зупинок відстала й наша мама. Цього разу поїзд повільно їхав. На наше щастя, люди з останнього вагона підібрали нашу маму.
Поїзд зупинявся зазвичай у безлюдних місцях, де не було води й взагалі нічого не було
У дорозі ми не бачили жодного представника медперсоналу. Годувати почали, якщо можна так сказати, супом із пшона ‒ два відра на вагон. Двері не дозволяли відчиняти, люди задихалися, поповзли воші, адже везли людей у жахливих умовах.
Ховати померлих не дозволяли, їх залишали прямо біля вагонів або викидали у вікна. Дуже мучилися жінки через відсутність туалетів, адже за своєю природою мусульманки дуже сором'язливі, тому чоловіча половина (це люди похилого віку та молоде покоління) збиралася в кутку вагона й стояли, відвернувшись до стіни, поки жінки справляли нужду, у вагоні була видерта дошка.
Після прибуття до м. Краснокамск усіх працездатних призначили на роботу на Краснокамський бумкомбінат, а частину сімей, у кого не було працездатних, відіслали на станцію Очер, так ми розлучилися ще з одними родичами. У зв'язку з тим, що мама була грамотною, але інвалідом II групи, її взяли технічкою в спецкомендатуру.
Прибувши до Узбекистану, в радгосп імені п'ятиріччя УзССР, ми стали облаштовуватися, але ніяких грошей або іншої допомоги від держави ми не отримували. Я пішла в 4 клас, але з жовтня до грудня школу закрили й усіх відсилали на збір бавовни-сирцю.
З 5 до 10 класу я ходила до школи №33 ім. Калініна за 5 км. Навчання для тих, хто жив у відділеннях, було в 2 зміну, а до навчання ми працювали на бавовняних полях.
Закінчивши 7 класів на відмінно, я вирішила вступити до гірничого технікуму, але документи мені видати відмовилися. Я вступила до технікуму з похвальною грамотою, але навчатися мені там не довелося, комендант не дав дозволу на виїзд. Довелося закінчувати навчання в школі.
Після закінчення 10 класу, отримавши паспорт, де стояв штамп «За межі Нижньочирчикського району виїзд заборонений», я самовільно відвезла документи в сільгосптехнікум. Хотіла вступити на факультет «бавовництво», але завадила «погана» 5-а графа (мається на увазі національність ‒ КР), адже стільки років пропрацювала на полях. У мене непогано виходило з мовами, й викладач німецької мови Дашевський допоміг здати документи в інститут іноземних мов.
На ранок весь комітет комсомолу прибіг до комендатури виручати мене, адже заарештували мене прямо на спортмайданчику під час тренування
Так я стала студенткою 1 курсу факультету німецької мови, який закінчила в 1959 році. Набрала 24 бали з 25 (прохідний бал був 21 у Ташкентській області), але мене не взяли за національною ознакою. Але в житті бувають зустрічі з хорошими людьми. Мене не взяли, в списках не значилася, але жила в гуртожитку, отримувала стипендію. На 2 курсі потрапила в список студентів. Комендант у м. Ташкенті (не пам'ятаю прізвища, вірменин) на карборундовому заводі заарештував мене за те, що я не ходила на підписку про невиїзд з місця проживання й добу протримав у комендатурі. На ранок весь комітет комсомолу прибіг до комендатури виручати мене, адже заарештували мене прямо на спортмайданчику під час тренування.
Мій двоюрідний брат Айдер Заїтов був засуджений на 20 років за статтею «про кримінальну відповідальність за втечу з обов'язкового та постійного місця проживання осіб, виселених у віддалені райони СРСР в період Великої Вітчизняної війни» (указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.11.1948 р), тільки за те, що в 1949 році з радгоспу «п'ятиріччя УзССР» виїхав у Ташкент до свого батька. Відбував термін у Воркуті й повернувся в 1956 році.
Мій двоюрідний брат Айдер Заїтов був засуджений на 20 років тільки за те, що в 1949 році з радгоспу «п'ятиріччя УзССР» виїхав у Ташкент до свого батька
Жодних умов у місцях спецпоселень для розвитку кримськотатарської мови, культури мистецтва взагалі не було. Коли в 1957 році утворився ансамбль «Хайтарма», межі радості кримських татар не було.
Ще двічі завадила мені п'ята графа. Уже пропрацювавши 5 років викладачем німецької мови, я вирішила з'їздити в країну мови. Але де там. У відділі профспілок народної освіти відповіли: «А кримським татарам і мріяти нічого». Ось так. Але тоді була хрущовська відлига, головним редактором «Вестей» працював Аджубей, він допоміг мені в 1964 році з'їздити до НДР за турпутівкою.
Але навіть у 1987 році знову нагадали мені, що я людина іншого сорту. В Узбекистан прийшла путівка з НДР на навчання. Багато викладачів, яких запрошували в Міносвіти на бесіду до міністра Шермухамедова, не пройшли співбесіду. Черга дійшла й до мене. Я пройшла співбесіду, але у відділі кадрів, де треба було заповнити анкету, мені запропонували в графі «національність» написати, що я узбечка. Я відмовилася. Так «накрилася» моя поїздка.
До Криму я приїжджала з усією родиною відпочивати, починаючи з 1962 року, в готель нас не брали. Ми жили у знайомих.
За першим вербуванням моя сестра з сім'єю та батьками в 1968 році переїхала до Криму. Я намагалася влаштуватися на роботу, вже маючи досить великий стаж і на інспекторській роботі. Мене ніде не взяли, хоча викладачі були потрібні в школах.
Я переїхала на Батьківщину в 1993 році, чоловік з 1990 року стояв на «самобудах» (самовільно зайняті кримськими татарами землі через незаконну відмову місцевої влади Криму надати її ‒ КР) і збудував будинок. Від держави ми нічого не отримували, все робили самі. У ті роки навіть було важко купити цеглу. Гроші перетворювалися на купони. А батьківський будинок стоїть цілий і неушкоджений... На нашій ділянці збудований ще один будинок (у нас була велика ділянка). Адреса: село Укромне, вул. Кадрова, будинок 79.
Кримськотатарський народ пережив депортацію, приниження, всякі перепони подолав, але в більшості своїй повернувся до Криму, де знову терпить приниження.
У 1993 році, маючи на руках 3 дипломи про вищу освіту, я не змогла нікуди влаштуватися на роботу. Але нічого, піднялися. Але дуже прикро за те, що братик залишився на Уралі, батьки ‒ в Узбекистані. Навіть на могили не можемо з'їздити в теперішніх умовах...
(Спогад від 18 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків