Шевкет Байбуганов: «Проходячи повз свій рідний дім, душею і серцем плачу»

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. У рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.

Я, Шевкет Байбуганов, кримський татарин, народився 26 грудня 1934 року, уродженець села К'уру-Озень (з 1945 року село Сонячногірське ‒ КР) міста Алушта Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Шаміль Байбуганов (1900 р.н.), мати Хатідже Байбуганова (1906 р.н.), сестра Арзи Байбуганова (1931 р.н.), сестра Діляра Байбуганова (1938 р.н.), брат, Ділявер Байбуганов (1940 р.н.), брат, Сервер Байбуганов (1942 р.н.).

На момент депортації сім'я жила в с. К'уру-Озень м. Алушта Кримської АРСР. У 1940 році я пішов до 1 класу. Жили в будинку на 16 кімнат, збудованому моїм батьком. Мали присадибну ділянку та худобу: барани, кози, корова, 2 коня, 2 воли.

У батька було сім братів. З них троє були мобілізовані до Червоної армії: Абібулла Байбуганов (1910 р.н.), учасник Фінської війни 1939-1940 років; Алім Байбуганов (1912 р.н.); Музафар Байбуганов (1908 р.н.).

Мій батько, Шаміль Байбуганов, був підпільником і за призначенням секретаря райкому партії Хайруллаєва у період окупації працював у селі старостою. До його обов'язків входило забезпечення партизанів продуктами харчування і тютюном.

Перед тим як у село увійшли німці, мій батько заправив чотири радгоспних судна «Буденный», «Челюскин», «Къызыл-Куреш» і «Шмидт» пальним, і вони пішли вночі у відкрите море, вивозячи солдатів з оточення. Брат мого батька Алібай-Амет затонув на одному з цих суден.

Німці відтіснили з боку Керчі радянські війська, які нараховували понад 30 тисяч бійців. У цих військах був кавалерійський полк із 500 вершників, хтось здався в полон без бою у селі К'уру-Озень. Один з них ‒ узбек із Ташкента на ім'я Азім ‒ виявив бажання служити поліцаєм, одружився з кримською татаркою. Разом з ним у селі тоді було 4 поліцаї. Коли німці відступили, він пішов разом з ними.

Мій дядько, Музафар Байбуганов, у 1941 році працював головою сільської ради, був мобілізований до Трудової армії. Після повернення з Трудової армії в 1949 році в Узбекистан його посадили на 25 років до в'язниці за порушення режиму спецпоселень.

Дядько Алім Байбуганов у 1941 році був поранений у голову, потрапив до німецького лазарету. Після одужання його відіслали до німецького табору для військовополонених у м. Миколаєві. Мій батько зробив на свого брата документи й забрав з табору. У селі Алім збирав тютюн у населення. Пресований тютюн тюками відсилали партизанам.

Коли прийшли радянські війська, вчителя розстріляли за те, що у нього вдома була створена маленька школа

Під час окупації школа була зайнята німцями, тому уроки проводилися вдома в Абдулли Факідова з його власної ініціативи. Були відкриті дві групи учнів. Навчання проводилося рідною кримськотатарською мовою, писали латиною. У селі жили три російські родини, вони також навчалися в кримськотатарській школі. Коли прийшли радянські війська, вчителя розстріляли за те, що у нього вдома була створена маленька школа.

Напередодні депортації, у квітні 1944 року, нашого батька, Шаміля Байбуганова, відвезли до Алушти й посадили у камеру смертників. Моя мама поїхала до секретаря райкому, який був у партизанах, і попросила, щоб розібралися, за що його заарештували. Секретар райкому обіцяв усе з'ясувати, приїхав у село, і, зібравши весь народ, розпитав, яку роботу проводив Шаміль. Односельці відгукнулися про батька позитивно, й попросили його відпустити. Незважаючи на такі відгуки та прохання, батька все ж засудили на 10 років тюремного ув'язнення.

Цю ніч ми всі разом спали на мокрій землі, бо почалася злива. Ми думали, що нас вивели на розстріл, ніхто нам нічого не пояснював

18 травня 1944 року, на світанку, прийшли два озброєних солдати й офіцери. Я спав на другому поверсі. Мама була у дворі з маленькими дітьми. Один із солдатів, нічого не пояснивши, вдарив мене прикладом ззаду, і я покотився сходами вниз головою. З будинку нічого взяти не дозволили. Всіх нас погнали багнетами на шкільний двір, оточили весь двір мотузками й на даху школи поставили два кулемети. Вони сказали, що, якщо хтось піде за огорожу, стрілятимуть. Солдати кричали, висловлювалися нецензурно. Цю ніч ми всі разом спали на мокрій землі, бо почалася злива. Ми думали, що нас вивели на розстріл, ніхто нам нічого не пояснював.

Коли поїзд зупинявся, всі, у кого був посуд, бігли по воду. Бувало так, що хтось не встигав набрати води, відставав від потягу й зникав безвісти

О 12 годині ночі наступного дня нас штабелями повантажили в полуторки й повезли до Сімферополя на залізничний вокзал. Потім повантажили до телячих вагонів, де вікна були затягнуті колючим дротом. У першому вагоні їхали супровідні військові, у другому вагоні ‒ кримські цигани, в третьому вагоні ‒ ми. Спали на полицях. Одна полиця зламалася, ми спали внизу. Всіх, хто лежав унизу, придавило. У мене був маленький братик, якому було два роки. Його задушило на смерть, а ми залишилися ледве живі. Ні про яку медичну допомогу не було й мови. Їхали ми пустелями Казахстану. Ховати нікого не давали, тому мертве тіло братика викинули у вікно. У вагоні не було жодних умов. Через те, що не було туалету, ми прорізали дірку в підлозі у вагоні. Коли поїзд зупинявся, всі, у кого був посуд, бігли по воду. Бувало так, що хтось не встигав набрати води, відставав від потягу й зникав безвісти, одним з них був Шабан Какоч.

Харчування видавали один раз на добу: відро баланди на вагон, шматочок хліба на добу на кожного. Ні чашок, ні ложок, ні кухлів не видавали. Їли по черзі з випадково схопленого посуду. Дорогою багато хто захворів на різні хвороби. Від хвороб і голоду вмирало багато людей, ховати чи тримати трупи у вагонах не дозволяли, тому трупи викидали на ходу поїзда.

Нас привезли в Андижанську область, у місто Ленінськ. Вивантажили під навіси й почали розселяти. Спека була 50 градусів. Люди вмирали від кишково-інфекційних захворювань, черевного тифу, малярії, дизентерії.

Після прибуття на місце призначення місцева влада й населення спочатку зустріли нас добре. Але коли потім нас оголосили зрадниками, то місцеві жителі закидали нас камінням і кричали навздогін: «Зрадники!».

Поселили в недобудові без даху, вікон і дверей. Своїми силами накрили дах. У кімнаті на 8 квадратних метрів жили 13 осіб, спали на голій підлозі

Поселили в недобудові без даху, вікон і дверей. Своїми силами накрили дах (якщо це можна було назвати дахом). У кімнаті на 8 квадратних метрів жили 13 осіб, спали на голій підлозі. Присадибними ділянками нас ніхто не забезпечив. У будівництві будинків допомоги не надавали. Люди брали позику на зведення будинків, але, по суті, цих грошей ні на що не вистачало, хіба що на купівлю одного козеняти. І при всьому при цьому не кожен міг взяти позику.

Мама працювала землекопом, копали нафтові ями завдовжки 100 метрів, завширшки 50 метрів, глибиною 25 метрів. Працювали по 8 годин. Праця оплачувалася в мінімальних розмірах. На їжу не вистачало. Трудову дисципліну ніхто не порушував.

У місцях заслання ми не могли вільно пересуватися. Залишати територію заборонялося. Порушення комендантського режиму каралося висилкою до Сибіру на 20 років.

Через те що я самовільно поїхав, мою маму посадили до камери. Ахмедов сказав, що, якщо я не поїду назад або втечу дорогою, мою маму не випустять із в'язниці

Мама через нервовий стрес пролежала в лікарні 7 місяців. За цей час нас всіх віддали до дитячого будинку. Завдяки тому, що лікарем була кримська татарка із Сімферополя, наша мама вижила. У дитячому будинку я закінчив 7 класів, після чого самовільно поїхав вступати до музичного училища в місто Ташкент. За мною приїхав помічник коменданта Ахмедов і привіз мене назад. Через те що я самовільно поїхав, мою маму посадили до камери. Ахмедов сказав, що, якщо я не поїду назад або втечу дорогою, мою маму не випустять із в'язниці. Мені довелося повернутися. Комендант Вафін загнав мене в комендатуру, став лаятися, бити, бив пістолетом у груди. Я не був повнолітнім, тому за порушення комендантського режиму мене зобов'язали щотижня відзначатися в комендатурі, тоді як інші відзначалися раз на місяць.

Десятки сімей, серед них і ми, після дитячого будинку жили в коморах без вікон і без опалення. У 1954 році видали дві кімнати в гуртожитку. У 1961 році ми переїхали до Ташкентської області. Два роки жили на квартирі й одночасно будувалися на ділянці. Цього ж року вдруге вступив до Ташкентського музичного училища.

У 1944-1956 роках у місцях спецпоселень жодних умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва не було.

До 1960 року осіб кримськотатарської національності не брали на юридичні факультети вишів. Після 1960-х років обмеження на навчання вже не відчувалися.

У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на Батьківщину, скасування правових актів, відновлення Кримської АРСР. За найменші вимоги про повернення до Криму садили на три роки до в'язниці.

Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, у місцях заслання істотних змін не відбулося.

Коли поверталися, було страшно прикро й боляче, тому що ми не почули з боку держави жодних вибачень

У 1990 році я повернувся на Батьківщину, до Кримк. Коли поверталися, було страшно прикро й боляче, тому що ми не почули з боку держави жодних вибачень, вже не кажучи про компенсацію майна, відшкодування моральних збитків, завданих усьому народові. Назви всіх вулиць, сіл і міст у Криму були змінені й страшно те, що їхні справжні назви ми можемо вже й не почути.

Зараз живу я в цьому ж селі К'уру-Озень, де і народився, але не в своєму будинку, а на ділянці, яку з величезними труднощами видав радгосп. Досі триває будівництво.

А будинок, в якому я провів своє дитинство, досі стоїть. Нічого істотного в ньому не змінилося, живуть там кілька сімей. Я ж, проходячи повз свій рідний дім, душею й серцем плачу... За що нам таке?! Хіба є цьому пояснення?!

(Спогад датований 25 серпня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків