Решад Білялов: «Це була велика в'язниця-табір»

В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках у Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-й річниці депортації Крим.Реалії спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу та подолання його наслідків публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.

Я, Решад Білялов, кримський татарин, народився 30 травня 1936 року в селі Дуванкой (нині Верхньосадове) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На початку війни батька Біляла Асанова (1905 р.н.), який працював водієм у сільпо, покликали до армії, там загинув (місце й час мені невідомі). У сім'ї залишилися мати Зера Сейтбекірова (1909 р.н.) і я, Решад Білялов. На початку війни переїхали до села Азіз Ескі-Юрта (Ескі-Юрт, зараз село і селище розташовані в межах міста Бахчисарая ‒ КР), звідки родом мати. Ми жили у сестри матері Фатми. Їх було троє: тітка й двоє її дітей ‒ Різа (1931 р.н.) й Аліє (1933 р.н.).

Свідоцтво про народження Решада Білялова

18 травня 1944 року нас і всіх кримських татар с. Азіз вислали з Криму. Ми жили близько до залізничного вокзалу. 17 травня 1944 року на вокзалі накопичилося багато солдатів, всі ходи й виходи були зачинені. Навряд чи мирні жителі с. Азіз здогадалися до чого це, адже у воєнний час такі явища не були чимось дивним.

18 травня рано вранці мене розбудила мама й веліла одягатися. З'ясувалося, що нас висилають з Криму, але тітка Фатма не вірила, плакала й сказала, що нас везуть на розстріл. Так, виявляється, чинили німці, коли вивозили євреїв на розстріл.

Скільки часу на збори дали, я не пам'ятаю, але з нами постійно були солдати, то один, то двоє. Тітка Фатма, схвильована, нічого не хотіла взяти. «Мені нічого не потрібно, нехай розстріляють тут», ‒ говорила вона. Але мама сказала, що якщо нас розстріляють, то речі, які ми заберемо, залишаться біля наших трупів, а якщо ні, то знадобляться комусь. Тому дещо встигли взяти: одяг, продукти, посуд, документи, але не стільки, як написано в Указі ДКО (500 кг на кожного), а 2-3 мішки.

Нас вивозили після збору, хоча ми жили в 100-150 метрах від вокзалу. Пам'ятаю, вранці ми, діти, нічого не їли й до обіду сильно зголодніли. Мама з дозволу солдатів відкрила двері й зігріла вчорашній суп. Солдати теж, виявляється, зголодніли й не відмовилися від супу, але їли окремо. Нас посадили до товарних вагонів, але не з жителями Азіза, а з жителями сіл Аранча (з 1948 року село Суворове Бахчисарайського району ‒ КР) та Ескі-Елі (з 1945 року Вишневе Севастопольської міськради ‒ КР). Може, це робили спеціально, щоб люди не спілкувалися між собою, адже серед незнайомих людей почуваєшся не зовсім комфортно.

У дорозі були 23 дні, ці дні для нас були пеклом: немає води, немає їжі, немає одягу, немає туалету, немає лазні, немає... Люди завошивіли, видавали неприємні запахи, чоловіки не голилися, у вагоні було задушливо, стояв сморід і поширилися хвороби. Тепер уявіть усе це разом і стан людей, які пережили це. Чим це відрізняється від пекла?! Не було жодної медичної допомоги. У нашому вагоні були померлі, але не пам'ятаю, що з ними робили.

У сусідніх вагонах спалахнув тиф, десь після Ташкента з нашого ешелону відчепили два вагони. Дорогою кілька разів годували гарячим супом (якщо можна так назвати баланду), але не регулярно. У когось були свої продукти, готували їжу на зупинках, процес іноді ділився на кілька зупинок. Але були люди, які не мали нічого, навіть посуду, щоб з'їсти державну баланду. У воєнний час дуже рідко на станціях продавали продукти харчування, тому за гроші неможливо було нічого купити. Важко було з водою: на зупинках люди бігали в пошуках питної води, від спраги та задухи непритомніли. На великих станціях можна було дістати безкоштовний окріп.

На 23-й день шляху нас висадили на залізничній станції Кармана Бухарської області. Після декількох годин очікування нас привезли до центрального відділення радгоспу Нарпай (у 7 км від станції). Ночували просто неба в гаю акацій. Вранці розподілили у відділення.

Ми потрапили до 2-го відділення. Це була велика в'язниця-табір, кілька гектарів землі якої оточував товстий, високий глиняний паркан, в кутах його були округлення для будок охоронців. Всередині огорожі ‒ 8 довгих бараків без вікон і водойма (хауз) для питної води. Перед приїздом кримських татар табір звільнили від ув'язнених. Вони, мабуть, займалися вирощуванням бавовни та інших сільгосппродуктів. В інших 6 відділеннях радгоспу Нарпай були такі ж табори.

Нас, кримських татар, розмістили по 15-20 сімей у кожному бараці. Чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку, дівчата й хлопці ‒ всі жили в одному бараці. Їм було гірше, ніж ув'язненим, тих хоч відокремлювали за ознакою статі. Людям після важкої дороги не давали відпочивати, привести житло до ладу. Наступного дня всіх, хто міг втримати кетмень (старовинне ручне знаряддя типу широкої мотики в Середній Азії ‒ КР), незважаючи на професію, вигнали на прополку бавовни. Отже, лікарі, вчителі, художники й артисти опинилися на прополюванні бавовни. Червень місяць, спека, люди, які не звикли до такої різкої спеки, не могли вберегти себе й не вміли.

Після вивезення ув'язнених барак навіть не дезінфікували. Воші, що залишилися від них і були голодними, напали на нас. Люди почали вошивіти, й не було можливості позбутися вошей. Страшно! Не тільки лазні, немає й води помитися. У каналі вода жовта через глиняну суміш, у водоймі ‒ червива й смердить мулом. Цю воду пити було неможливо, але люди пили її або аричну воду, фільтруючи через марлю. Водоводу не було.

У результаті почалися хвороби: малярія, дизентерія, тиф тощо. Кожного дня помирали 4-5 людей, не встигають ховати, не пам'ятаю чи дотримувалися звичаїв народу (на похоронах ‒ КР), але, швидше за все, ні. Лікарня ‒ в 6 км від нас у центрі. З відділення ні машини, ні підводи не ходять. Люди самі відносили хворих на спині. Багато помирали в лікарні, ходили чутки, що в цьому «допомагали» лікарі. Взимку 1944-45 років було дуже холодно, стояли небувалі в цих місцях морози, дров і вугілля не було, топили грубки янтаком (гілками верблюжої колючки) та гузапаями (сухі гілочки бавовни). Люди одягалися дуже погано, закутувалися чим тільки могли. З ліків давали хінін і в лікарні робили безкоштовні уколи.

Комендантський режим був дуже суворий: виходити за межі району, відвідувати рідних, знайомих не дозволяли. Радгосп Нарпай межує з Самаркандською областю, межею є канал. Батьки попереджали нас, дітей, щоб ми після купання в каналі виходили сушитися на свій берег, інакше батькам можуть бути неприємності.

За 3 км від нас, у сусідній Самаркандській області, був базар Султанабада (селище міського типу в Кургантепінському районі Андижанської області Узбекистану ‒ КР). Дорослим, щоб сходити на базар, треба було взяти дозвіл у коменданта. Комендатура розташовувалася в центральному відділенні (за 6 км від нас), а іншого базару поблизу не було. Для того, щоб переїхати на інше місце проживання (в іншу область або район), необхідно було отримати виклик від родичів. Наша тітка Фатма з дітьми виїхала до міста Джалал-Абад Киргизької РСР за викликом чоловіка.

Перші роки заслання мати та я захворіли на малярію і дизентерію. Малярія настає кожен місяць в один і той же час, з різницею в кілька годин. Приступ триває декілька годин: спочатку жахливий холод, потім жар, нарешті, жар спадає, можна вставати; наступного нападу чекай через 1-2 дні. Після першого нападу я йшов до лікарні пішки, там починали лікування, через 6 днів виписували й чекай наступного місяця. У мене ще від виснаження була хвороба куряча сліпота. Ця хвороба охопила майже всіх жителів нашого відділення. Померлих від голоду й хвороб у радгоспі Нарпай було дуже багато. Кількість точна мені невідома, але їх було більше ніж 50%, бо упродовж 1-2 років бараки майже спорожніли.

Голод доконав усіх. Хто працював на полі, отримував баланду з ячмінного борошна з кінським щавлем і 500 грамів хліба з висівок, змішаних з буряком. Тим, хто не працював, давали 200 грамів такого ж хліба, іноді давали по 5 кг редьки замість картоплі й неочищеної, чорної як смола, бавовняної олії.

Там, де ми жили, місцевого населення було мало. Як бригадирів і керівників запрошували узбеків з довколишніх сіл. Приходили «сміливі», які «не боялися» кримських татар. Вони дивилися на нас як на ув'язнених. Може, вони й були тими, хто працював з ув'язненими. Тому стосунки з нами були поганими: знущалися з нас, лаяли, ображали, навіть били, виганяли з будинків тощо. Не витримавши, деякі молоді люди чинили опір і потрапляли у в'язницю. Засуджені були нібито за спробу вдарити начальство.

Я жив у радгоспі Нарпай до 1954 року. Не було жодного випадку виділення землі для власного будинку, всі жили ще в бараках, але вже розділені стінами для окремих сімей. Ділянки для індивідуального житла стали виділяти після 1956 року.

Дехто отримав позику в розмірі 5000 рублів до 1950 року, в голодні роки витрачали її на їжу, можливо, завдяки кредиту залишилися живими. Я пам'ятаю, що кредит отримували в основному багатодітні сім'ї.

Ми отримали 2000 рублів, потім переїхали до Маргилана і вже там кожного місяця із зарплати віддавали кредит. Мати Зера Сейтбекірова з 1944 до 1959 року працювала робітницею на полі, з 1959 року ‒ сортувальницею коконів на Маргиланському шовкокомбінаті.

У нашому відділенні не було школи, початкові класи в одному з бараків відкрили в 1945 році узбецькою мовою. Всіх, хто вмів читати кілька букв, незважаючи на вік, взяли до другого класу, інших ‒ до першого, адже під час війни у багатьох не було можливості навчатися, багато хто переріс шкільний вік. Не вистачало вчителів, наші вчителі-узбеки були напівграмотними, пам'ятаю, деякі з них потім працювали трактористами та водіями. Потім я навчався в семирічній школі, розташованій у 1-му відділенні (за 3 км від нас). Там вчителями були кримські татари, потім їх зняли з роботи, заборонили працювати вчителями.

У 1951 році я закінчив семирічку й вступив до середньої школи. Середня школа ім. ХVII партз'їзду в райцентрі Кармана ‒ єдина узбецька школа в усьому районі. Жив у гуртожитку (колишній мечеті) і на тиждень один раз приїжджав додому, за 12 км від навчання. Спочатку був єдиним кримським татарином у школі, а наступного року приїхали інші кримські татари з радгоспу. Коли я навчався в 9 класі, всіх учнів класу приймали до комсомолу й мені запропонували написати заяву. Я пройшов співбесіду, а коли всі пішли отримувати квиток, мені відмовили. Мабуть, раніше не знали, що я кримський татарин. Мені було дуже прикро, що я неповноцінний член радянського суспільства. Закінчив середню школу в 1954 році.

До цього я на підпис не ходив. Після закінчення школи комендант викликав мене і запитав, які у мене плани. Я сказав: «Вступити до Бухарського педінституту». Комендант пояснив, що я від сьогодні перебуваю під комендантським наглядом і зобов'язаний щомісяця з'являтися на підпис. Я відмовився, сказавши, що під час війни був маленьким і батьківщину не міг продати, й батьки мої теж такими не є. Він погрожував: «Тебе погано вчили в радянській школі. Заперечувати службовим людям не можна», ‒ і зачинив мене в маленькій комірчині без вікон, без їжі й води. Через 6 годин випустив, запросив до кабінету, лаявся, ображав, бив, але я все одно відмовився. Тоді він поклав переді мною купу документів: накази ВС, постанови та інструкції про депортованих, сказав, що вони секретні. Він показував мені окремі пункти, я їх прочитав ‒ там були страшні речі ‒ і погодився підписати.

У 1955 році переїхали до міста Маргилан, я перевівся з Бухари до Ферганського педінституту. Документи для вступу я здав у Бухарський педінститут, але комендант на іспити не відпускав. Але у мене була срібна медаль, тому мене, виявляється, взяли без іспитів. У 1955 році нас, студентів, зняли з комендантського нагляду, у 1956 році ‒ всіх кримських татар.

У 1959 році закінчив педінститут і 2 роки працював учителем математики в сільській школі. У 1961 році мене запросили на роботу до Ферганського педінституту, де працював до 1996 року, до виходу на пенсію. Потім працював у школі-інтернаті з математичним ухилом.

Лише в 2004 році мені вдалося повернутися на батьківщину. Брав участь у Національному русі кримських татар. Зараз живу в селі Строганівка.

(Спогад датований 2 жовтня 2009 року)

Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків