В Україні 18 травня – День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар, за офіційними повідомленнями – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках в Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення цих історичних архівів.
Я, Нусрет Ганієв, кримський татарин, народився 5 березня 1942 року в місті Карасувбазар (у 1945 році перейменоване у Білогірськ – КР) Кримської АРСР.
Будинок на вулиці Боданінського (зараз вулиця Сєрова, 7), в якому я народився, належав моєму дідові з боку матері. Зараз у цьому будинку живуть 4 російські родини. Домова книга є у мого дядька Зекі Зіядінова, який живе в Сімферополі.
Батько мій Іззет Ганієв (1907 р.н.) був учителем. Під час війни у нього була бронь: він викладав у танковому училищі в місті Євпаторія, готував танкістів. Сім'я наша в цей час була в Євпаторії: мама Айше Гафарова (1918 р.н.), брат Шевкет (1938 р.н.), сестра Діляра (1940 р.н.) і я – Нусрет.
Але, коли німці увійшли до Криму, і батька викликали у військкомат міста Карасувбазар, з ним повернулася вся сім'я. Під час збору призовників у дворі військкомату почалося бомбардування німецькими літаками. Військкомат розбомбили, люди, які залишилися в живих, розбіглися. Після цього батько два рази збирав групи молодих хлопців з метою прорватися до Севастополя, але безуспішно, всюди на дорогах були німці. У 1941 році батько потрапив під облаву, і його разом з іншими повантажили в баржу для відправки до Німеччини. Мого народження батько вже не бачив. Потім мати з трьома дітьми на руках переїхала жити в село Барин (у 1948 році перейменоване в Туровку, зараз належить до категорії зниклих – КР) Карасувбазарського району, де жили наші дідусь і бабуся та рідні з боку батька.
Мати, тоді ще зовсім юна, з трьома малолітніми дітьми на руках, очманіла, не знала, що робити: чи то дітей оберігати, чи то продукти брати, чи то речі збирати
Депортували нас 18 травня 1944 року з села Барин. Мати, тоді ще зовсім юна, з трьома малолітніми дітьми на руках, очманіла, не знала, що робити: чи то дітей оберігати, чи то продукти брати, чи то речі збирати. На той час вона встигла обзавестися господарством: корови мукали недоєні, кури розлетілися по двору, сльози на очах... Якийсь жалісливий солдат схопив подушки, зірвав з них наволочки і велів матері покидати туди продукти і щось з одягу.
За розповідями матері, везли нас довго в «телячих» вагонах. Я не зможу описати, на жаль, як нас везли, але, за спогадами нині покійної матері, це було жахливо. Вона весь час боялася, що втратить кого-небудь з нас. Нарешті, пішли чутки, що нас привезли до Марійської АРСР. Дорогою почали відчіплювати то один, то два вагони від ешелону і, таким чином, нас вивантажили на 19-му кілометрі Суслонгерського району (швидше за все, йдеться про Семенівський район, до складу якого входило тоді селище Суслонгер – КР).
Тут був лісоповал. Поруч з одноколійною залізницею в лісі стояли два дерев'яних бараки, туди нас і поселили. Люди, кожна родина, відокремили себе ганчірками у закутках. У дворі з глини виклали грубки, де варили каву і їжу – благо дров у лісі вистачало.
Мати одразу мобілізували на лісоповал. Ми залишалися цілими днями самі, постійно голодували, гризли пресовану макуху, яку попередньо смажили на грубці.
Ми залишалися цілими днями самі, постійно голодували, гризли пресовану макуху, яку попередньо смажили на грубці
Ми не знали, що їсти, але нас «їли» і кусали клопи й воші, яких нічим не можна було знищити. Мати, брат і сестра відразу захворіли на тиф. Їх відвезли кудись до лікарні. Я залишився сам, мене мама довірила сусідці. Коли вони повернулися, їх неможливо було впізнати: худі, виснажені, але, слава Аллаху, живі. Живим залишився і я, але за цей час всі запаси продуктів зникли.
Досі перед очима, як мати взимку одягала якісь ватяні штани, щось на себе одягала зверху, брала торбу на спину, йшла кудись у село до марійців і обмінювала свої дивом збережені прикраси та одяг на картоплю. У 1945 році, після війни, нас знайшов батько. У військових діях він не брав участі, бо під час облави і відправки в Німеччину був контужений, оглух і до кінця життя більше не чув. Батько, дізнавшись, що всіх кримських татар виселили, поїхав нас шукати в Узбекистан, але там від родичів дізнався, що ми потрапили в Марійську АРСР, де нас і знайшов.
Сім'я Ганієвих, зліва направо: батьки Айше та Іззет, діти Діляра, Шевкет і Нусрет. Барак. Марійська АРСР, селище Суслонгер. 30 липня 1946 року
У 1946 році сім'я поповнилася молодшою сестричкою. У 1949 році, після звернення до потрібних інстанцій, нам дозволили возз'єднатися з рідними. В Узбекистан нас супроводжував конвойний, там він нас здав коменданту. У той час, коли потяги рушали, сильно сіпалися вагони: так, одного разу, я впав з верхньої полиці і приїхав до Узбекистану з розбитою і перев'язаною головою.
У місті Янгіюлі пустила нас жити до себе тітка Ріане, сестра нашої бабусі по матері. У неї була кімнатка розміром 3х3 м в глиняному будинку, сама вона перебралася в закуток, де зберігала вугілля. Винесли вугілля на подвір'я, кімнату побілили, долівку промазали коров'яком. Батько з матір'ю спали на дерев'яних тапчанах, ми розташувалися на підлозі. Взимку від кіптяви і сажі смерділо, влітку від спеки задихалися і тому спали надворі на землі.
Під стінами і ущелинами жили скорпіони і всяка нечисть. Одного разу, коли мені було років 12, вночі у дворі, де ми спали, мене вжалив у живіт скорпіон. Мати повела в швидку допомогу, там, не знаючи, що робити, розвели руками, але порадили мамі повести мене в ресторан і дати мені випити горілки. Горілку я випив, все обійшлося. Через рік знову покусав скорпіон в руку, але я вже нікуди не ходив.
У 1949 році я пішов вчитися до школи. Мені чомусь видали довідку про те, що я перебуваю на обліку в спецкомендатурі, для надання в школу. Я вчився російською мовою, були школи і узбецькою мовою. До 4-го класу в школі щоосені працювали у дворі, розкриваючи нерозкриті коробочки бавовни, який привозили і вивалювали у двір школи з колгоспів. Пальці постійно боліли і під нігтями гноїлися. Починаючи з 4-го класу, нас уже восени вивозили в колгоспи з ночівлею. Розселяли у хлівах, збирали бавовну з розкритими коробочками. Нам встановлювали норми.
Часто воду пили прямо з ариків, нас ніхто не лікував
Треба сказати, що одягати було нічого: до 7-го класу я ходив до школи в узбецьких калошах. Я часто, як і інші діти, хворів. Директор школи, до речі, кореєць, говорив, що я симулюю. У мене на животі з'являлися фурункули – від холоду і від бруду. Часто воду пили прямо з ариків, нас ніхто не лікував. На свій страх і ризик тікав додому, після лікування повертався й отримував прочухана від директора школи, він ганьбив мене на шкільній лінійці.
Влітку допомагали батькам заробляти гроші. Продавали на ринку воду з джерела. У 1952 році мама народила п'яту дитину – Шукрета. З 16 років пішов працювати. Два роки не вчився, потім зрозумів, що треба вчитися і пішов до вечірньої школи. У 1963 році вступив на навчання до сільгосптехнікуму на очне відділення, але восени забрали служити в радянську армію. Відслуживши в армії, я заочно в 1971 році закінчив технікум, продовжуючи працювати. В армії в 1965 році нагородили медаллю «20 років Перемоги над фашистською Німеччиною», після на роботі нагороджували медаллю «100 років від дня народження Леніна».
Сім'я Ганієвих, зліва направо: 1 ряд – Айше (мама), діти Ельміра і Шукрет, Іззет (батько); 2-ий ряд – діти Діляра, Нусрет і Шевкет. Узбекистан, місто Янгіюль Ташкентської області. 1956 рік
Треба сказати, що в 1957 році на околиці міста Янгіюля вимерз яблуневий сад. Землю роздали людям, в основному працівникам МТС, по 6 соток для будівництва житлових будинків. Батько влаштувався працювати в МТС зварювальником, отримав ділянку і він. Але, щоб отримати цю ділянку, батько працював у директора МТС Анатолія Мєшкова. В його приватному будинку батько білив, фарбував. А я носив на ринок кілометрів три на своєму горбу овочі з городу цього директора, де мама їх реалізовувала. Мені тоді було 14-15 років. Загалом батрачили...
У 1969 році я з другом Мамбетом поїхав до Ташкенту на процес кримських татар (політичний судовий процес над 10 учасниками Національного руху кримських татар – КР), там познайомився з майбутньою своєю дружиною Абібе. У 1970 році ми одружилися. У нас народилися три сини: Султан (1971 р.н.), Руслан (1974 р.н.), Арсен (1978 р.н.). Дружина працювала вчителем німецької мови, я пропрацював в низці організацій завгаром. Зібрали грошей, купили свій будинок.
З другом Мамбетом допомагали ініціативникам (членам ініціативних груп Національного руху кримських татар – КР): розвозили листівки, пошту і виконували інші доручення.
Батьки дуже хотіли повернутися на батьківщину. У 1987 році я приїхав до Криму, домовився про купівлю будинку в місті Саки, дав завдаток. Через два місяці господар будинку передав назад завдаток – продав будинок дорожче іншому
Батьки, як й інші кримські татари, дуже хотіли повернутися на батьківщину. У 1987 році я приїхав до Криму, домовився про купівлю будинку в місті Саки, дав завдаток. Відразу оформити будинок не було можливості через політичну ситуацію в Криму. Я повернувся до Узбекистану готуватися до переїзду, але, через два місяці господар будинку передав назад завдаток – продав будинок дорожче іншому.
Я знову в грудні 1987 року приїхав до Криму і знайшов для купівлі переселенський будиночок у селі Михайлівка Сакського району. На початку 1988 року я із сім'єю переїхав до Криму. Ми з дружиною влаштувалися на роботу в радгосп «Саки» тепличниками. Тодішні керівники паспортного столу й Оріхівського виконкому приходили до нас додому, ухвалювали рішення про прописку і вимагали гарантії про те, що ми не привеземо до себе батьків. Нас прописали.
На жалобному мітингу: зліва направо: 1 ряд – Акіме (троюрідна сестра), Зекі Зіядінов (дядько), Діляра (сестра), Шукрет (брат); 2-ий ряд – Амет (двоюрідний брат), Шевкет (брат) і Нусрет. Сімферополь, 18 травня 2005 року
Директора радгоспу Кубрака я просив перевести мене на роботу за фахом у гараж. Він обіцяв, але не виконував. Тоді я, пропрацювавши в теплиці три роки, звільнився, бо більше не міг працювати в вогкості. Раніше я двічі хворів на пневмонію, працюючи в теплицях, кілька разів потрапляв до лікарні із запаленням легенів. У медичній картці у мене великими буквами написано «пневмонія». Більше на роботу мене нікуди не взяли, дізнавшись, що я – кримський татарин – відмовляли. Я вирішив зайнятися домашнім господарством і будувати будинок. Досі будую. Тоді наші гроші згоріли в ощадкасі з милості Кравчука.
Зараз ми з дружиною пенсіонери. Я – депутат Оріхівської сільської ради останніх двох скликань. Ветеран Національного руху. Читаю Коран арабською мовою, імам села.
Батьки мої – батько Іззет Ганієв та Айше Гафарова – померли один за одним упродовж трьох місяців 1990 року в Узбекистані, так і не побачивши Батьківщину. На похорон батька я потрапив, а на похорон мами не зміг купити квиток на літак...
(Спогад датований 20 жовтня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків