Спеціально для Крим.Реалії
Нескінченно давно ‒ в середині 90-х ‒ в Криму любили лякати чеченською війною. Відбувалося це зазвичай перед виборами, коли старше покоління готувалося стрункими лавами йти голосувати за якихось комуністів. Під'їзди будинків тоді походили на листковий пиріг. Спершу з'являлися плакати, які запевняють, що «Грач ‒ птах російський», а зверху їх заклеювали агітками, які переконують, що перемога проросійських партій небезпечна відрядженнями на Північний Кавказ для кримських призовників.
Утім, голові кримських комуністів Леоніду Грачу ‒ тому самому, який «птах російський», ‒ усі ці страшилки не заважали всі дев'яності залишатися популярним регіональним політиком. Він здаватиме позиції вже в «нульові», коли його гасла набриднуть, електорат постаріє, а роль головної проросійської сили перекочує до Партії регіонів. Але в «дев'яності» він мав монополію на обіцянки, однією з яких, до речі, був міст через Керченську протоку.
У життя кримчан тепер виявилася вплетена й та межа реальності, яка перманентно існувала в пострадянській Росії й до нещодавнього часу була відсутня в пострадянській Україні. Теракти
Зла іронія в тому, що обіцянки і Грача, і його опонентів збулися. Міст будується, кримчан відсилають служити, зокрема, на Північний Кавказ, а триколори висять над півостровом. Щоправда, політик Леонід Грач до цього не дожив ‒ дожив лише пенсіонер Леонід Грач, який виявився непотрібним тій самій Росії, яку він закликав любити все своє тріумфальне кримське десятиліття. Але при цьому в життя кримчан тепер виявилася вплетена й та межа реальності, яка перманентно існувала в пострадянській Росії й до нещодавнього часу була відсутня в пострадянській Україні. Теракти.
Російського обивателя так інтенсивно привчали вважати українців головними ворогами, що навіть тепер у соцмережах прослизають заклики знайти у вибухах у пітерському метро «київський слід». Така собі історія про заміщення ‒ головним ньюзмейкером Кавказу давно став Кадиров, хоча ще десятиліття тому стосовно Чечні звучали зовсім інші прізвища. Але тоді й терористи та теракти були з іменами ‒ а тепер Санкт-Петербург доводить, що й те, й інше може бути анонімним. За ним стоїть щось аморфне, неконкретне й тому ‒ непередбачуване.
Безпека й достаток ‒ ось дві складові соціального контракту Кремля з населенням країни. В обмін на які втомлені від бідних і небезпечних «дев'яностих» громадяни погодилися поступитися політичними свободами. Другу чеченську виграли, дешеві кредити забезпечили, поїздки за кордон увійшли в звичку. Щоправда, потім Москва переписала контракт, прибравши звідти пункт про добробут ‒ його місце після анексії Криму посіли розповіді про державну велич. Але пункт про безпеку до нещодавнього часу залишався недоторканним.
Стабільність залишалася головною гирею, яку клали на чашу вагів. На другій чаші лежали політичний застій і корупція, цензура та пропаганда, військові авантюри й закручування гайок. На частку цієї самої «передбачуваності» випало переважувати всі інші витрати і служити їхнім ‒ витрат ‒ виправданням. І тих же кримчан переконували в тому, що зміна прапорів для них означає перехід від української рухливості до російської монументальності.
Вибухи в пітерському метро забрали не тільки життя і здоров'я людей. Вони підривають і ті залишки соціального договору, який був зверстаний при ранньому Володимирі Путіні
Вибухи в пітерському метро забрали не тільки життя і здоров'я людей. Вони підривають і ті залишки соціального договору, який був зверстаний при ранньому Володимирі Путіні. Вони знову піднімають на поверхню всі ті питання, які здавалися закритими після воцаріння в Грозному клану Кадирових.
Чи справді Росія домовилася про саму себе? Чи однаково країна бачить своє майбутнє? Чи може вона жити під одним державним дахом? Як далеко готові піти ті люди, які не згодні з нинішнім статусом-кво?
Москва так довго розповідала самій собі про громадянську війну в Україні, що забула про ту громадянську війну, яку перманентно веде на своїй же території. Ту саму, яку, як їй здавалося, вона виграла. Ту саму, яка продовжує забирати життя російських громадян.
Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції