Павло Казарін: Особливості національного менталітету

Спеціально для Крим.Реалії

Є одна помилка ‒ пояснювати минуле і майбутнє національним менталітетом. Всі подібні міркування виходять з того, що менталітет ‒ це константа. Хоча, насправді, він цілком здатний бути змінним.

Колись Томас Манн писав про те, що Німеччина ніколи не буде прикладом держави, де приживуться демократичні засади. Історія довела, що класик помилявся. Більше того ‒ країна, у якій військовий дух був стрижнем виховання, сьогодні розмірковує про «імперіалізм серця» і веде війни хіба що на економічних фронтах. А тому будь-які міркування про «національну схильність» впираються у простий факт: світ змінюється. І будь-яка еволюція завжди сперечається з традицією.

У рамках «традиції» не вийде пояснити і Японію з її тисячолітньою історією ієрархічності. Та сама країна, в якій у 19 столітті самурай міг випробувати гостроту клинка на простолюдині, за століття зуміла повністю адаптувати національні риси до нових викликів.

Хтось скаже, що і Німеччина, і Японія змушені були змінитися після поразки у війні. Нехай так, але цьому аргументу не відповідає феномен Південно-Східної Азії. Що світ знав про Південну Корею три покоління тому? Хто з наших батьків вивчав історію економічних успіхів Сингапуру? Хто у Російській імперії ще сто років тому міг подумати про те, що «чухонці» створять одну з найбільш ефективних держав Північної Європи?

Пора перестати виправдовувати власне теперішнє національним менталітетом. Тому що національний менталітет ‒ це кубик Рубіка. Головоломка, сумарне число граней якої наближається до кількох десятків. Зібрати його неправильно можна мільйоном способів. І тільки один результат збірки на цьому історичному етапі буде вважатися вірним.

Уявіть, що кожна деталь кубика ‒ це риса національного менталітету. І що у цієї риси є кілька сторін. І тільки від вас залежить, який саме прояв національної звички відкриється світу.

Із «хатаскрайності» можна вивести як ізоляціонізм, так і самостійність. З «два українці ‒ три гетьмани» виходять як хаос, так і неможливість диктатури. З недовіри до влади ‒ як криза держбудівництва, так і розвинені горизонтальні зв'язки громадянського суспільства. У кожному разі і те й інше є породженням однієї і тієї ж якості, і все питання лише у тому, яку саме грань кубика ви виберете.

Саме вміння перезібрати «кубик Рубіка» національного менталітету, вміння адаптувати його до викликів епохи виводить одні країни в категорію лідерів, а інші ‒ робить мешканцями Третього світу. Саме здатність побачити картинку в комплексі, а не зациклюватися на деталях дозволяє виявити варіативність шляхів розвитку. Будь-які розмови про схильність ‒ це лише страх і недовіра до власного народу. Небажання зрозуміти, що будь-які недоліки ‒ це лише природне продовження переваг. Так само як і навпаки.

Японці зуміли власні соціальні ієрархії поставити на службу корпоративному досвіду. А стійкий досвід чиношанування не прирік країну на відсутність політичної конкуренції в останні десятиліття. Так само як і відсутність досвіду державного будівництва не завадила фінам вивести свою країну в «перший світ».

Українська державність сьогодні нагадує чистий аркуш, на якому можна намалювати будь-яку модель майбутнього. І якщо вже скочуватися в іманентність і міркувати про менталітет, то треба зрозуміти: «національний характер» має величезний запас варіативності. Так само як він має набагато більше сторін, відтінків і нюансів звучання, ніж кимось придумана модель особистої, суспільної і державної поведінки.

Немає ніякої приреченості ‒ є лише небажання розуміти той факт, що «кубик Рубіка» українського національного менталітету ще не перезібраний так, щоб бути адекватним до нових умов. І якщо в історії чогось не було ‒ це зовсім не означає, що цього і не буде.

Буде. Якщо з'явиться запит.

І єдине, що може бути ризиком для такого сценарію, ‒ це загроза того, що країна запізниться з розумінням цього простого факту.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції