Спеціально для Крим.Реалії
У Санкт-Петербурзі один з мостів назвали на честь Ахмата Кадирова – першого післявоєнного президента Чеченської республіки, батька нинішнього глави регіону Рамзана Кадирова. Скромні спроби міської інтелігенції протестувати успіху не мали.
Цікаво навіть не те, що міська влада не стала слухати протестні голоси, серед яких були Олександр Сокуров, Борис Вишневський і Максим Резник. Це саме цілком у дусі російської вертикалі – не оглядатися на голоси «знизу», щоб не «виявити слабини». Зрештою, в російській традиції «суверенітет влади» – це право робити те, що заманеться, не зважаючи ні на що, зокрема й здоровий глузд. І тому доля перейменування була вирішена навіть не в той момент, коли з'явилася ідея переназвати міст через Дудергофський канал, а в той, коли жителі Санкт-Петербурга вирішили оскаржити право влади одноосібно ухвалювати такі рішення.
Доля перейменування була вирішена не в той момент, коли з'явилася ідея переназвати міст через Дудергофський канал, а в той, коли жителі Санкт-Петербурга вирішили оскаржити право влади одноосібно ухвалювати такі рішення
Значно цікавіше те, що протест проти ідеї перейменування взагалі з'явився. Тому що в рамках сучасної російської концепції Ахмат Кадиров – це людина, яка допомогла «примирити Чечню», припинити війну і повернути територію республіки під контроль Москви. Відновлення територіальної цілісності Росії на початку нульових сприймалося як одне з головних досягнень Володимира Путіна. Багато в чому його президентство і стало можливим завдяки другій чеченській кампанії.
Формально у Санкт-Петербурга не може бути жодної причини, щоб протестувати проти мосту Ахмата Кадирова. Якщо вже Чечня – частина Росії, а Кадиров – та людина, яка допомогла її повернути, то чому його імені не може бути в російських топонімах? Навпаки, він там бути зобов'язаний. І якщо Пітер – місто-музей просто неба, то чому з-поміж його експонатів не може бути імені людини, яка допомагала знову зробити Чечню – частиною Росії?
А може, в тому й проблема, що Чечня – це не зовсім частина Росії?
Специфіка ж у тому, що Москва вельми умовно може вважатися «переможцем» у другій чеченській. Тому що вся логіка взаємин федерального центру з колись бунтівною провінцією наводить на думку, що це Грозний переміг Росію, аж ніяк не навпаки.
Москва вельми умовно може вважатися «переможцем» у другій чеченській. Вся логіка взаємин федерального центру з колись бунтівною провінцією наводить на думку, що це Грозний переміг Росію, аж ніяк не навпаки
Територія республіки – це справжнє правове порто-франко в рамках Російської Федерації. На її кордонах закінчуються повноваження навіть всесильних спецслужб – вони зобов'язані узгоджувати свої дії з Рамзаном Кадировим. Тим самим, у підпорядкуванні якого фактично є свої власні збройні сили. Так, формально вони підкорюються російським силовим структурам, але реально їхня лояльність замикається на самому Рамзані Ахматовичі. Який відчуває себе одноосібним і повновладним правителем Чечні.
Причому особливість республіки відчувається далеко за її межами. У будь-якій російській глибинці чеченська діаспора є тією силою, яка може дозволити собі не озиратися на правоохоронців. При цьому діаспори екстериторіальні й непідзвітні – будь-хто, хто вирішить конфліктувати з ними в Саратові, Хабаровську або Пензі – приречений програти. Вони сильні не лише родоплемінним характером взаємин. Вони сильні ще й абсолютною впевненістю у тому, що силова вертикаль прогинатиметься під їхніми вимогами. Хай якими вони б не були. І сама операція щодо увічнення імені Кадирова-старшого в Санкт-Петербурзі – тому яскрава ілюстрація.
По суті, сучасна Чечня – це держава в державі. Окремий правовий анклав на території Росії, який зберігає видимість лояльності. Водночас, лояльність ця – персональна. І як складеться доля Рамзана Кадирова в той момент, коли Володимир Путін перестане бути президентом Росії – ніхто не знає. Так само, як ніхто і не може сказати напевно, як складеться доля самої Чечні після зміни влади в Росії.
Зрозуміло, що пітерська інтелігенція, яка намагається несміливо протестувати проти ідеї перейменування мосту, навряд чи зможе назвати речі своїми іменами. Просто тому, що їй доведеться порушити відразу кілька статей російського КК. Наприклад, казати про те, що в долі Чечні жодної точки ще не поставлено. Що сам Кадиров-старший, який воював проти федеральної армії в першу чеченську, занадто суперечливий для російського міста. Що нинішній реальний статус Чечні викликає питання про те, хто кого переміг у другій чеченській. Що багатомільйонні безконтрольні дотації надто вже нагадують виплату контрибуції. Що Чечню з Росією пов'язує два століття перманентної війни, а це дуже сумнівний розчин для спільного держбудівництва.
Нинішня Росія – це країна, яка не домовилась навіть про власне нещодавнє минуле. Більше того – вона не домовилася про власне сьогодення
Вони не можуть цього сказати, і саме тому вважають за краще говорити напівнатяками: приміром, що Кадиров-старший не має жодного стосунку до Санкт-Петербургу. Але це все лукавство. Реальність же в тому, що нинішня Росія – це країна, яка не домовилась навіть про власне нещодавнє минуле. Більше того – вона не домовилася про власне сьогодення. Пропагандистський флер щодо «зловісного заходу» й «оточеної фортеці» лише прикрив реальні суперечності. Але самі вони нікуди не поділися і, рано чи пізно, приречені знову постати в усій своїй безжальній відвертості.
Міст Ахмата Кадирова – це ж теж форма данини. Просто це данина символічна, яка має підтверджувати правильність тієї війни, яка привела Володимира Путіна в президентське крісло. Але, судячи з усього, через півтора десятиліття після її завершення влада й обивателі по-різному дивляться на її підсумки. Й іронія полягає в тому, що Росія так само рано чи пізно буде приречена переглядати підсумки всіх інших рішень Володимира Путіна.
Ми занадто часто звикли чути від Росії повчання про те, де закінчується Україна. Але рано чи пізно ми станемо свідками іншої дискусії. Наприклад, про те, де закінчується Росія. І про те, що таке Росія взагалі.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції