« – Скажіть, ця дорога веде до храму?
– Це вулиця Варлама. Не ця вулиця веде до храму.
– Тоді навіщо вона потрібна? Навіщо дорога, якщо вона не приводить до храму».
Цей проникливий діалог із знакової радянської кінострічки (знята 1984 року, а через заборону на екрани вийшла тільки 1987 року) грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяння» якось одразу сплив у пам’яті дорогою до древнього грецького печерного храму Іонна Предтечі у Верхній Масандрі. Втім, прямого шляху до храму наразі не існує. Є лише манівці, якими пробираються піші туристи і прочани. Ідеальна ж вузька асфальтівка зі свіжою дорожньою розміткою серед реліктового соснового лісу і передгір’я серпантином в’ється відразу до двох об’єктів, куди раніше не те що людина, жодна миша не прошмигнула б.
Йдеться про «Малу Соснівку» і «Шатро» – літні дачі відповідно Йосипа Сталіна і Леоніда Брежнєва в межах однієї й тієї самої держдачі №3. Ледве не відразу після «націоналізації» нинішня російська кримська влада одним махом легко передала її, як і решту подібних держдач Південнобережжя разом із окремими відомчими санаторно-курортними об’єктами, Управлінню справами президента Росії. А у травні 2015 року екскурсійному центру «Таврика» першому «пощастило» укласти угоду з цим відомством стосовно екскурсійного обслуговування в рамках нового маршруту «Таємна історія Масандри».
Щоправда, самих екскурсантів на території держдачі того дня ми так і не угледіли. Як, власне, і поблизу історичного, царського, «машинного відділення», унікальний мозаїчний дах і димар якого за більш ніж століття не зазнав людського втручання.
Машинне відділення Масандрівського палацу
Царській казні наприкінці ХІХ століття будівництво цього об’єкту обійшлось у 60 тисяч золотих рублів. Фактично це щось подібне до ТЕЦ, що й донині забезпечує теплом і електрикою як «Малу Соснівку» з «Шатром», так і сусідній Масандрівський палац. Палац, до речі,у післявоєнні роки включно до 1992 року теж слугував радянським лідерам ще однією держдачею.
Масандрівський палац
Втім, дачі не входили в наші подорожні плани, хоча краєм ока глянути на них все ж таки кортіло. А от зустрічі з їхніми пильними охоронцями, точніше – співробітниками згаданого вище управління все ж уникнули не вдалось. Спершу вони нас грізно зігнали з тієї самої асфальтівки, де ми зупинились на невеличкий перепочинок. А далі, вже по завершенні вільних «мандрів» транзитом через сталінсько-брежнівські місця, майже без проблем випустили через свої тильні ворота.
Тильний вхід на територію сталінської дачі
Чому майже? Бо перед цим керівник нашої групи письмове пояснення стосовно того, яким чином ми потрапили на територію, що перебуває під охороною, змушена була таки дати. Один зі співробітників у новенькій «піщанці», дуже схожій на форму радянського армійського спецназу часів виконання «інтернаціонального обов’язку» в Афганістані, зізнався, що всюдисущі туристи завдають наразі їм подібного «несанкціонованого» клопоту чи ненайбільше.
На скручену іржаву колючу проволоку посеред лісу, залишки огорожі, розідрані попередження ми наштовхувались на маршруті декілька разів. Однак, відверто кажучи, не приділяли їм особливої уваги.
Стара дорога до держдачі також під охороною
Приємний вітер із моря освіжав наше упевнене сходження нагору.
Подалі від моря – ближче до Верхньої Масандри
Над головами заспокійливо шуміли височезні сосни, поміж якими, до слова, декому, в тому числі й автору цих рядків, вдалось попутно назбирати добру пригорщу перших весняних маслюків.
Стежка під реліктовими соснами Верхньої Масандри
Поодинокі химерні корчі давно повалених дубів додавали походу ще й певного колориту і природної гармонії.
Мертве дерево, наче лісове чудовисько
А цілюще повітря, збагачене ароматами хвої і трав, взагалі перетворювали його в одне приємне задоволення.
Не дарма на лоні тутешньої природи так любили «розслаблятись» російські вельможі, радянські диктатори-генсеки. А ще українські президенти, зокрема Віктор Янукович. Саме там, під кримськими соснами, Янукович, виявляється, у перший рік свого президентства у липні 2010 році накрив «галявину» з нагоди свого 60-річчя. Заради цього на брежнєвському «Шатрі» швиденько обладнали дві спальні і санвузол та сценічний майданчик, де «зажигалі» зірки російської і української естради, приміром, Філіп Кіркоров. Але, як і колись «дорогий» Леонід Ілліч, так і «конкретний» Віктор Федорович, також, як відомо, азартний любитель полювання, на літній дачі ніколи, певно, за старою номенклатурною традицією, на нічліг не зупинявся. Він віддав перевагу куди сучаснішій держдачі у Форосі.
Найвищою ж у буквальному сенсі точкою нашого походу стало невелике плато й надто спеціально обладнана на ньому оглядова вежа. Потрібно було міцно триматись за поручні, бо потужний поривчастий вітер готовий був зірвати тебе з «верхотури», наче легке пір’ячко. Але заради дивовижної панорами Ялти і відрогів Ай-Петрі, що відкривались із вежі, варто було відважитись на такий екстрим.
Вид на Ялту з Верхньої Масандри
А от кам’яними лабіринтами неподалік храму Іоанна Предтечі ми ходили довго.
Грот в районі стародавнього грецького чоловічого монастиря Іоанна Предтечі
Але не тільки, так би мовити, задля спортивного інтересу. Причина банальна – дехто відстав від основної групи і буквально там заблукав. Тож якби не мобільний зв’язок, на пошуки могли згаятити, певно, не одну годину. Сам вхід до древнього храму являв собою затиснутий скельними глибами продовгуватий грот.
Вхід у покинутий печерний храм
Подейкують,колись із його глибини витікало джерело, воду якого християни-греки вважали чудодійною і святою, відтак спорудили церкву. Її руйнували, потім відновлювали. Нині від храму уціліло лише напівколо скельного вівтаря з викарбуваним хрестом, куди прочани приносять іконки і запалюють свічки.
Вівтар печерної церкви Іоанна Предтечі
Джерело, яке колись било прямо з-під вівтаря, сьогодні геть пересохло.
У «Нарисі Південного берега Криму» для Одеського альманаху 1838 року написано, що навколо храму росли вікові волоські горіхи і дуби, оливки й сикомори. А за «огорожею церковною влаштований фонтан з чашею для втамування спраги». Нині від них і сліду не залишилось, окрім хіба що порослих густим плющем, ледве помітних східців у скелі. Якщо піднятись на скельний виступ, тобто дах храму, то серед зеленого моря лісу можна побачити маківку того самого Масандрівського палацу.
Масандрівський палац у зеленому морі лісу
Його будівництво у 1880 році у стилі замку французького короля Людовіка ХІІІ розпочав граф Воронцов, а завершив вже останній російський цар Микола ІІ. Його родина кілька разів зупинялась у палаці лише проїздом у Лівадію.
…Коли ми залишали територію палацу, вздовж головної дороги до нього робітники копали якийсь рівчак.
Уздовж головної дороги до Массандрівського палацу щось риють
Перехожих – одиниці. Відверто нудьгував обабіч дороги лише власник раритетного кабріолета «Опель» начебто 1929 року випуску. Він пропонував у ньому сфотографуватись за 60 рублів, а ще придбати різні вироби з дерева за куди вищу ціну. Чоловік розповів, що його добра знайома, яка давно працює у Масандрівському палаці екскурсоводом, уперше за декілька останніх років нинішнього 1 травня на робочому місці змушена була читати книжку – не було відвідувачів.
Не велелюдно того сонячного дня було й на Нікітському пляжі, який мимоволі став таким собі заключним акордом нашої культурно-прогулянкової програми.
Пляж у Нікіті (Велика Ялта)
Високі хвилі, які накочувались ледве не до самої опорної стінки, і холодна вода не стали на заваді лише істинним поціновувачам морського купання. Причому переважно з нашої мандрівної групи.
Максим Романів, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції