«Гордість росіян за Крим – це абсолютний фейк» – російський журналіст

Антон Наумлюк – російський журналіст, позаштатний кореспондент російського бюро Радіо Свобода. Закінчив історичний факультет Харківського державного університету. У журналістиці з 2012 року, автор матеріалів про протестний рух і порушення прав людини в Росії, а останнім часом – про російські судові процеси проти українських громадян.

Чи бентежить росіян невідповідність телевізійної картинки реальному життю, чому люди говорять фразами з матеріалів федеральних ЗМІ і чи є межа використанню теми Криму як національної гордості – обговорюємо в ефірі Радіо Крим.Реалії.​

– У мене є знайомий із Владивостока, який щоразу дивується, чому йому на центральних каналах російського телебачення розповідають про далеку Україну, про Крим, про події на іншому кінці земної кулі. Наскільки це характерно для російських ЗМІ в цілому?

– Це проблема не лише Владивостока, а будь-якого регіону. Країна до МКАДа і за ним – це дві абсолютно різні реальності. Поки мера якогось Ханти-Мансійська не візьмуть за зябра слідчі органи, про це місто взагалі нічого не чутно. Таких регіонів десятки: їх ніколи немає в загальному інформаційному порядку денному, про них говорять, тільки коли відбувається щось надзвичайне, що вибивається на центральне телебачення. Ніхто не знає, чим там люди живуть, що їдять. Поки не стались пожежі в Сибіру, ніхто не знав назв цих згорілих міст. Іноді картина здається абсолютно сюрреалістичною: до Уралу щось ще є, а ось за Уралом – там взагалі нічого не відомо, можливо, взагалі нічого немає.

– Наскільки те, що показують на російському телебаченні, визначається попитом самої аудиторії?

– Попиту як такого вже немає, на мій погляд. Пропозиція телебачення настільки забила ефір, що у людей вже не залишилось жодного бажання щось дізнатись. Це як холодильник, який ти відкриваєш, і там вже лежить все, що потрібно, і не виникає думки, що треба купити ще якихось продуктів. Це не лише кліше для одного-двох людей – це ціла система таких фраз, наповнених сенсом, іноді перевернутим, і вони повторюються кожною людиною, яка оцінює дійсність за телевізором.

Ось місто Донецьк у Ростовській області, де йшов процес над українським військовослужбовцем Надією Савченко, – всі, кого ти там зустрічаєш, насамперед говорять про побутові проблеми, що виникли через цей процес. Міський суд там не працював три місяці, тому що всі судді були зайняті: не можна було ні розлучитись, ні штраф сплатити, нічого. Це була перша проблема, яка турбувала громадян, а потім вони розповідали, що потрібно зробити з Надією Савченко. І тут люди слово в слово повторювали рідкісні сюжети з випусків новин або підсумкових телепрограм ведучого Дмитра Кисельова. До моменту винесення вироку, звісно, інтерес був більшим, але риторика не змінилась. Усе це було в голові у кожного з цих людей, які живуть далеко від Москви, далеко від проблем, які обговорюють на російському телебаченні, зате поблизу від українського кордону, від Донбасу. Близько ростовського Донецька стояли три табори зі зброєю для добровольців і зелений коридор, щоб вони переходили через кордон без контролю з боку російських і українських прикордонників.

– Тобто когнітивного дисонансу, так би мовити, не виникає?

– Він захований десь у глибині. Російське телебачення і дійсність людини, яка живе в цьому маленькому Донецьку, – це різні речі, але саме мислення у нього йде тим шляхом, який закладає телебачення. Навіть те, що відбувається в реальності, – контрабанда, перевезення через кордон зброї в одну сторону і обладнання луганських заводів в іншу, а воно, до речі, осідає на складах у самому Донецьку, – людина все це бачить, але пояснення дає телевізор. Найяскравіший приклад – роль США як жупел, яким можна виправдати будь-які побутові проблеми. Дорога у нас у ямах, бо Америка веде агресивну політику відносно до Росії.

– А якщо все це розгорнеться в інший бік: Захід – один, Україна – братський сусід, то якою буде реакція телеглядача?

– Я майже впевнений, що абсолютно нормальною. Тут же все зміниться: та ж Туреччина з друга раптово перетворилась на ворога, і це спрацювало. Звісно, створювати друзів складніше, ніж ворогів, але я думаю, що вихолощена свідомість легко підлаштується під будь-який інформаційний потік.

– Чи залишилась тема Криму в російській повсякденності за два роки після анексії?

– Залишилась, але обговорюється вже не так яскраво. Іноді виникають сплески інтересу, але після того, як телебачення схопило російського глядача, повернуло його до Криму і сказало, що ось цим ти маєш пишатись, – відтоді воно так і не відпустило його. Про Крим просто періодично нагадують – природно, тільки в позитивному ключі, як про героїчне досягнення всіх жителів Росії. У маленьких містах і обласних центрах був навіть волонтерський рух, коли збирали якісь книги, речі і відправляли їх до Криму, але ніхто не задавався питанням: чому після того, як півострів був анексований, знадобились книги і речі? Це просто уявлялось героїчним звершенням всього населення. Досі так і уявляється.

Президент Російської Федерації Володимир Путін, грудень 2014 року: «Рік, що минає показав, наскільки затребувані ці якості сьогодні. Їх в повній мірі продемонстрував наш народ, підтримавши, щиро підтримавши повернення Криму і Севастополя в сім'ю рідну, в Росію. Насправді не так часто відбуваються події, здатні настільки сильно згуртувати, об'єднати суспільство і викликати сильне почуття патріотизму. І дуже важливо зберегти цей творчий настрій, дати простір реалізації громадянських ініціатив».

– Крим – це все-таки нав'язане телевізором чи низове, глибинне?

– Це абсолютний фейк – такий самий, як і результати грузинської війни. 2008 року в Грузії апробували ту саму інформаційну кампанію, яку запустили в Україні. Росія має не лише боєздатну армію, яка має досвід ведення бойових дій у локальних конфліктах, чого немає у інших країн пострадянського простору, а і ЗМІ, які навчились працювати в пропагандистському ключі у будь-яких прикордонних конфліктах. Зараз в Україні ми бачимо результати того, як класно відпрацювали російські ЗМІ конфлікт 2008 року в Грузії. Тому базова цінність Криму для російського глядача – це точно такий самий нав'язаний фейк, як і багато іншого.

Хто згадував про півострів 5 років тому? Так ніхто. Ми спостерігаємо це постійно, коли починаються митні війни, коли то можна, то не можна завозити вино з Молдови, шпроти з Прибалтики тощо. Градус змінюється моментально, але найцікавіше, що ніхто не задається питанням, чому вчора не можна, сьогодні можна, а завтра знову не можна, і все добре. При цьому чиновники найвищого рівня можуть говорити абсолютно різні речі сьогодні і завтра, суперечити самим собі.

Директор «Левада-Центру» Лев Гудков: «Є відчуття, що це не тільки економічна криза, а криза з вичерпанням тієї моделі, яка склалася при Володимирі Путіні. У цьому сенсі я б сказав, що ми маємо справу з незвичайною ситуацією, коли криза пов'язана не тільки з економічною ситуацією або війною холодильника з телевізором, – криза пов'язана з втратою почуття визначеності теперішнього порядку, життя, або я б назвав це кризою реальності. Люди втратили уявлення про стан речей, про те, куди рухається країна. Криза, яка відображає дуже фундаментальні масові установки, дефіцит інституційної довіри до всіх».

– Чи згідні ви зі словами директора «Левада-Центру»?

– Потрібно розуміти, що думка Льва Гудкова абсолютно правильна, але вона не усвідомлюється самими жителями Росії. Тобто людина, у якої в голові відбувається ця криза, цей фундаментальний зсув втрати реальності, не зізнається самій собі, що так відбувається. Все так і є. Я вже говорив, що жителі Росії втратили почуття гордості, тому що за останні кілька десятків років розвалилася країна, відвернулися всі сусіди, були війни з усіма, знищено все від системи освіти до лікарень – і пишатися нічим. Зате тепер є Крим, яким можна пишатись, який запропонували як таку альтернативу. Є перемоги російської зброї в Сирії – де ця Сирія? Кому вона взагалі потрібна була? Зате люди пишаються цим.

– Чи чекаєте ви якихось несподіванок від передвиборної парламентської кампанії?

– Зрозуміло, що ні. Це вибори в Росії – які можуть бути несподіванки? Це давно запланований процес, який тепер потрібно реалізувати технічно. Як говорив один мій знайомий політтехнолог, на російських виборах є тільки один фактор, який заважає їх проводити, – це наявність виборців. Все інше – абсолютно усталена процедура.

– Але ж у Росії є опозиційна преса. На яких умовах їй дозволяють існувати зараз?

– У кожного ЗМІ – свої обмеження, але впливає на них, скоріше, не цензура, а самоцензура. Поки що журналістів ще не масово б'ють, але атмосфера, яку створює для опозиційних ЗМІ російське телебачення, відповідна. Речник Міністерства закордонних справ країни може спокійно сказати про те, що якийсь ЗМІ – зло і займається національною зрадою, і такі речі відбувались. Це фактор, який не просто заважає, а ставить під загрозу роботу професійних журналістів.