Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Пару місяців тому випало спілкуватися з одним американцем, який вивчає еволюцію самосвідомості в Україні після Майдану. В тому числі – еволюцію самовідчуття кримчан. Він хотів розуміти, що керувало тими мешканцями півострова, які виїхали на материк після анексії.
Ми розмовляли доволі довго. Про острівне мислення і внутрішній ізоляціонізм. Про те, що легко бути українцем, коли в тебе мама з Житомира, а тато з Рівного, а в дитинстві тобі співали колискові українською. І що значно складніше – коли ти не мав усього цього іманентного багажу. Наприклад, якщо ти не етнічний українець взагалі.
Майдан і став орієнтиром для тих, хто не мав цього іманентного. Просто тому, що сам Майдан був і лишається історією про цінності. І його приймали і не приймали – саме через ціннісний аспект.
Я казав співрозмовникові, що для багатьох кримчан аж до зими 2013-го Київ був винесений за межі внутрішнього ментального простору. Що він не сприймався як щось «своє». Тому що «своїм» був лише Крим. І що Майдан і анексія, що настала після нього, змінили цю ситуацію.
Специфіка кримських переселенців у тому, що вони їхали з Криму за ціннісними мотивами – тому що не приймали зміни прапорів
Я пояснював йому, що специфіка кримських переселенців у тому, що вони їхали з Криму за ціннісними мотивами – тому що не приймали зміни прапорів. І їхали вони з півострова не через війну та бомбардування, а через політичні переконання. Я казав про те, що саме цей факт дозволяє кримчанам у материкових областях країни відчувати один одного однодумцями – тому що для проросійськи налаштованого мешканця півострова нема жодного сенсу жити в Києві, Львові, Миколаєві чи Одесі.
І якщо в самому Криму можна знайти як тих, хто прийняв анексію, так і тих, хто її не прийняв, то на материк виїхали лише ті, хто продовжує сприймати півострів як частину України.
Наприкінці розмови цей американець запитав про те, чи може якесь питання забити клин між кримчанами, які опинилися через обставини на материку. Тієї миті я не знайшов відповіді.
Однак тепер я цю відповідь знаю. Це історія про консенсус.
До анексії на півострові склався певний статус-кво. Так, наприклад, у кримськотатарському середовищі в ролі суб'єкта виступав Меджліс. Він був таким собі колективним виразником надій і носієм певної бажаної картинки майбутнього. Рівень підтримки Меджлісу в різні роки був різним – він ситуативно зростав, ситуативно знижувався. Однак при цьому сам Меджліс як представницький інститут продовжував існувати.
У той же час кримські українці (причому йдеться зараз не стільки про етнічний маркер, скільки про політичний) жодного аналогічного позадержавного представницького органу не мали. А тому єдиним гравцем, який мав відображати їхні сподівання, була сама українська держава.
Кримські українці не мають сьогодні якого-небудь суб'єктного виразника їхніх сподівань – офіційний Київ частіше за все не йде далі загальних слів про те, що «Крим – це Україна»
А потім сталася анексія. І виявилося, що навіть після «кримської весни» кримськотатарський Меджліс зберіг себе в ролі суб'єкта. Він зберіг себе в ролі інституту, здатного приймати рішення й домагатися поставлених перед собою цілей. А от українська держава від будь-якої активності на кримському напрямку фактично самоусунулася. З'ясувалося, що кримські українці не мають сьогодні якого-небудь суб'єктного виразника їхніх сподівань – офіційний Київ частіше за все не йде далі загальних слів про те, що «Крим – це Україна».
Природа порожнечі не терпить – навіть якщо йдеться про природу суспільних взаємин. І в цій ситуації гравцем, який визначає кримський порядок денний у масштабі всієї України, став якраз кримськотатарський Меджліс. Навіть більше – саме він сьогодні нав'язує офіційному Києву свою стратегію дій щодо півострова. Це рельєфно проявило себе під час блокади півострова: саме під тиском активістів з-поміж кримських татар український Кабмін узаконив спершу товарну блокаду, а потім – енергетичну.
Нема нічого дивного в тому, що кримські українці, які виїхали на материк, почуваються самотніми. Тому що вони не мають свого меджлісу
Однак при цьому кримськотатарський Меджліс лишається органом національного представництва. Він замкнений тільки й виключно на свою цільову групу, орієнтований тільки й виключно на кримських татар, і наднаціональним ставати не планує. І нема нічого дивного в тому, що кримські українці, які виїхали на материк, почуваються самотніми. Тому що вони не мають свого меджлісу, а держава, яку вони бачили у ролі виразника своїх інтересів, тему півострова практично не порушує.
Це все утворює ґрунт для взаємної недовіри. Що є абсолютно закономірним у ситуації «спільного човна»: під час прийняття рішень частина пасажирів відчуває, що їхню думку враховано, тоді як інша частина цим похвалитися не може. І головна складність у тому, що цей прихований конфлікт подолати доволі нелегко.
Тому що в кримських українців нема жодних бодай якось впливових організацій, здатних виступати в ролі неофіційного суб'єкта. Нема тих, хто міг би сісти за неформальний стіл перемовин напередодні прийняття тих чи інших рішень. Нема гравців, здатних бути виразниками колективних інтересів тих людей, які залишили півострів, але при цьому не відчувають Меджліс у якості «своєї» організації. Якби навіть в Меджлісу з'явилося бажання координувати свої дії з «кримськими українцями», то в середовищі громадських організацій йому просто не було би з ким домовлятися.
У кримських українців є тільки держава.
У ситуації, коли держава своєї політики не має, а врівноважувати інтереси не поспішає, виникає дисбаланс. Це загрожує тим, що останні двадцять три роки ми бачили у Криму: недовіра й відчуження. Коли будь-які рішення матимуть обмежений рівень легітимності – просто тому, що їх не відчуватимуть однаковою мірою «своїми» всі кримчани незалежно від національності.
Чи є в цьому проблема? Так, безумовно.
Чи є в цієї ситуації очевидне рішення? Не знаю.
Чи потрібно про це думати? Гадаю, що так. Хоча б тому, що будь-які тріщини завжди здатні драматично розростатися. А отже, говорити про це потрібно вже сьогодні.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції