Віталій Портников: Якщо Путін відмовиться від Криму, він відмовиться від свого майбутнього

Володимир Путін нещодавно виступив із традиційним посланням для російського народу. Чи було в цьому посланні щось, що можна було читати між рядків? Про це ми говорили з публіцистом Віталієм Портниковим.

– Я взагалі противник такого ставлення до послань президента Путіна. Це абсолютно ритуальні речі, і людям завжди важливо не те, що він сказав, а що не сказав. Однак, це скорочений текст послання. А повний текст роздається членам Федеральних зборів, і, цілком можливо, там є те, чого він не сказав. Усі стежать за емоціями, що там дійсно відбувається, як вони реагують на слова Путіна. В цілому, правда полягає в тому, що він у дуже важкому стані. Всі вони в дуже розлюченому стані. Вони – це російська політична еліта. Це дуже багаті люди, які мають можливість подорожувати всім світом, у яких діти живуть за кордоном. І коли вся ця історія з Кримом тільки починалася, вони могли повірити, що Путін знає, що робить. Але зараз – після кримської, сирійської і донецької авантюри – вони розуміють, що він не в собі. Вони розуміють, що він самодур. Він поводить себе як самодур, говорить із трибуни як самодур.

– Дуже часто в нульові роки всі сприймали Путіна як модератора серед найбільших фінансових еліт. Але в лютому 2014 року він повівся як суверен, тому що всі інтерв'ю з його оточенням показували тільки одне – з ними ніхто й нічого не погоджував. Чи правильно, що той Володимир Путін, якого вони виявили півтора роки тому, став для них абсолютною несподіванкою і вони досі не адаптувалися?

– Думаю, що люди, які висували Путіна на пост президента, абсолютно не цікавляться політикою. Для них головне – зберегти можливості своїх капіталів. А вони почуваються дуже добре, адже проти них немає жодних санкцій. Це – сім'я Путіна, і він за них відповідає. Без нього вони так би і залишилися «сміттям».

– Тобто два види сучасної російської «еліти»: люди з 90-х, що зайняли положення при Борисі Єльцині і нинішнє путінське оточення?

– Є різні люди, але в основному це дві сім'ї: сім'я Єльцина й кооператив «Озеро». Це умовні «клани-банди». Виходить так, що партійні діячі-цеховики найняли бандитів. Бувають бандити як бандити, а бувають з юридичною освітою. Ось така там зараз банда.

Уся нинішня політика Путіна не б'є по «клану Єльцина», тому що у Заходу немає претензій. І це теж велика заслуга Путіна, бо він врятував їх від корупційного переслідування. Пам'ятаєте історію зі Скуратовим, який боровся проти корупційної системи? Тоді Путін влаштував історію з дівчатками, які спілкувались із людиною, схожою на Скуратова. Потім це все показали по телевізору і фактично змінили всі принципи моральності в російських ЗМІ. А все це робив Лесин. Завдяки цьому паскудству, яке він організував, Лесин став радником президента.

– Тобто ніякий «елітний бунт» у Росії неможливий?

– Думаю, ні. Тому що це не еліта. Це люди, які крадуть із бюджету в різних кількостях. Якщо можливі зміни в Росії, вони будуть пов'язані не з цими людьми. Зміни будуть пов'язані з усією структурою російської влади. Зараз усі функції влади – розподіл нафтової і газової ренти між регіонами. Але як тільки виявляється, що ця машина не працює, всі регіональні керівники вступають у ступор. Ми це бачимо щодо Криму. Що змогли зробити Аксьонов і Константинов для стабілізації регіону в нових умовах? Нічого! Вони носилися Кримом, говорили якісь дурниці, бризкали слиною й нічого не робили. Зрозуміло, що там теж банда кримінальників. І давайте уявимо, що такі ж кримінальники сидять у всіх інших регіонах Росії. І раптом їм не прийшли гроші. Вони будуть носитися, скаженіти, а потім будуть думати про своє виживання.

– Взагалі російський 2015-2016 рік дуже нагадує український 2013-й, коли в умовах скорочуваного бюджетного «корита» починалися війни між фінансовими групами. У нас є ще один інфопривід. Путін прилетів до Криму для відкриття енергомосту. Які будуть наслідки? І що сьогодні Крим значить для російського керівництва?

– Я думаю, як і говорив Володимир Путін, Росія кардинальним чином змінила своє майбутнє, зробивши вибір із Кримом. Згадаймо ситуацію в Абхазії чи Південній Осетії. Якби Путін зробив те саме з Кримом, якби Крим став самопроголошеною державою, ніякого б перекроювання кордонів і санкцій з боку Європи не було б. І Москва б виконувала роль «медіатора» між Сімферополем і Києвом, як вона намагається виконувати зараз між Києвом і Донецьком. А от у випадку з приєднанням Криму було порушене міжнародне право. Так різко воно порушувалося тільки один раз у післявоєнний час – коли була анексія Східного Тимору в Індонезії. Там анексія закінчилась тим, що Індонезія, включивши Східний Тимор до складу своєї держави, оголосивши його провінцією, записавши все це в конституції – відмовилася від нього.

– Історія про Крим – це історія, яка вивела Росію за рамки існуючих систем міжнародних відносин. А чи розуміють у Москві всю ситуацію з Кримом?

– Не розуміють. Для них це продовження протистояння зі США. Є дві наддержави в їхній свідомості, і коли одна з них порушує правила, інша відповідає. Причому Росія завжди обороняється. Ірак бомбити придумали США, Югославію бомбити придумали Сполучені Штати, а ми в Росії просто обороняємося. Ми не будемо бити США, але ми будемо бити їх союзників. Це вони створили Майдан. Вони повалили режим Януковича. І тепер ми будемо дестабілізувати Україну. Нехай там люди гинуть, нехай там кров рікою ллється – це ми караємо американців. Причому американці не розуміють, до чого вони тут.

Далі ми бачимо конфлікт із Туреччиною – головним союзником Російської Федерації. Відносини складалися чудові. Турецькі кораблі заходили до кримських портів. Президент Ердоган погодився на будівництво «Турецького потоку». І тут, після неодноразових попереджень, був знищений російський бомбардувальник – виявилося, що Туреччина теж союзник США. Хоча це не так. Бо президент Ердоган з Америкою має приблизно ті ж стосунки, що й Путін. Він хоче бути регіональним лідером, а США хочуть, щоб усі держави мали рівноправні відносини. Але Ердоган одразу став агентом США, і взагалі це все влаштували Сполучені Штати, і ми передавали відомості Туреччині, щоб Туреччина збила той «беззахисний бомбардувальник». І тому ми будемо карати Туреччину, тим самим караючи США.

– Тобто в російській свідомості все дуже просто. Холодна війна не закінчилася, і Росія має її виграти. І проблема в тому, що росіяни вважають, що вони не завдають удару першими, вони дають здачі, приносять себе як жертву.

– Але ж усе послання Путіна – послання жертви. Він увесь час скаржиться. Після збитого бомбардувальника він усім телефонував і скаржився на Ердогана. Але він ніколи не говорив, що, можливо, нам не варто там літати після попереджень із боку Туреччини. Але він же чудово розумів, що робить. Зараз та ж історія, що була в СРСР. Політики Росії – неуки. Тому що інформації багато, але Путіну вона не цікава, як раніше була не цікава Брежнєву. Різницю між сунітами і шиїтами він знати не хоче. Те, що в Сирії живуть тюркські племена, а вони, природно, є частиною тюркського світу, він знати не хоче. І невідомо, скільки він усього не хоче знати. Він просто вважає, що якщо закидає бомбами супротивників Асада, то його режим посилиться.

– Може бути, тільки радянська людина може настільки недооцінювати іманентне. Тому що тільки радянська людина, раз за разом повторює, що росіяни й українці – один народ. Що суніти і шиїти – одне і те ж. Це все ми чуємо від російських функціонерів.

– Уся російська політика заснована на нерозумінні того, що замість одного відбувається інше. Та ж історія з падінням режиму Асада – це історія «краху балансу» між різними політичними силами і групами. Адже в Сирії було чітко записано, що главою держави має бути мусульманин-суніт. Це чітке конституційне правило. А інші посади теж розписані між представниками інших конфесій і груп. Як у Лівані. Сирія була такою ж, як Ліван. До моменту, поки Хафез Асад не влаштував переворот усередині партії «Арабського соціалістичного відродження», яка теж влаштувала свій переворот, але «балансу» дотримувалася. А Хафез Асад був алавіт. І він змінив Конституцію, де слово «суніт» – зникло. Однак, за Конституцією, президентом Сирії міг стати тільки мусульманин, але він алавіт. І тоді Асад почав шукати авторитетів в ісламі, які оголосять алавітів мусульманами. Що, в принципі, абсурдно. І знайшов цих авторитетів серед шиїтів. Він стає шиїтом, і весь «баланс» починає руйнуватися на очах. І ось Башар Асад займає посаду президента, відповідно до Конституції, будучи мусульманином, хоча він не мусульманин і не шиїт. А люди починають сприймати його як мусульманина, і виходить, що ведеться боротьба з «шиїтською диктатурою», яку підтримує Іран. Путіну це цікаво? Я думаю, він не став би це слухати більше 3 хвилин.

– Ми говорили, що конфлікт між Анкарою і Москвою – зіткнення двох світів: російського і тюркського. І ось межі цих світів на пострадянському просторі «наповзають» одна на одну. Чим це небезпечно?

– Це залежить, насамперед, від розумності влади Російської Федерації. Тому що, якщо вони закривають наукові центри співпраці з Туреччиною, це зовсім дивно. Путін робить усе для того, щоб розпалити конфлікт, тому від його послання чекали, чи він піде на подальшу ескалацію або заспокоєння. Він іде на подальшу ескалацію.

– Зараз ми бачимо непростий вибір для пострадянських країн. З одного боку, у них надзвичайно неспокійний сусід із важелями тиску на Баку й Астану, а з іншого боку, вони не можуть дозволити розрив із Анкарою. Чи можуть?

– Не впевнений. Я думаю, вони можуть дозволити дистанціюватися від політичних заяв, але ж вони не підтримали Путіна в питанні про анексію Криму, ніхто з пострадянських країн. Вони ні слова не сказали після того, як літак був знищений. Ніхто не висловив Росії підтримки.

Північноатлантичному союзу теж було не просто з рішенням щодо Туреччини. Це було видно. Але вони зібрались і висловили підтримку територіальної цілісності Туреччини. Хоча їм було би приємніше, якби Туреччина не приводила ситуацію до такого загострення. Росія – абсолютно ізольована країна. У неї немає жодного союзника, крім Криму. Єдина територія, яка готова припинити всі взаємодії з Туреччиною.

– Росія поводилась у Сирії так само, як в Україні. Конфлікт на сході країни наростав поступово, Росія щораз промацувала простір можливостей. У ситуації з Росією Анкара чітко показала, де знаходяться межі можливості Росії. А з урахуванням сирійських туркменів ці межі не зовсім збігаються з державними. Вони, як кордони «руського світу», випирають за межі країни.

– Так, але є ще «сунітський світ», інтереси якого збираються захищати й Туреччина, і Саудівська Аравія.

– Тобто Росія ще й вплуталася не в свою «бійку»?

– А хіба у Москви є ще якісь «бійки»? Вона – як «вуличний хуліган». Але той же «хуліган» не може піти в поліцію і почати битися, його там просто посадять. Він шукає місця, де він може побитися безкарно. Тобто – пострадянський простір і Близький Схід.

– Якщо Росія діє в своїй реальності, її дії взагалі прогнозовані?

– Це історія про неадекватність, яка починається з радянського уряду.

– Є ще одна історія про те, що неможливо довести носію погляду, наскільки його думка хибна. Ми з самого початку говорили про послання Путіна, в якому він говорив про наслідки, але ніколи не говорив про причини. А причина одна – історія про анексію Криму. Але Володимир Путін, напевно, навіть ніколи й не зрозуміє, що в будь-якому своєму посланні він говоритиме про наслідки, але не буде говорити про причини.

– Мені здається, якщо Путін відмовиться від анексії Криму – він відмовиться від власного політичного майбутнього.