Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Іноді потрібна якась пауза, якийсь момент, щоб перевести подих. Коли можна озиратися й підбивати підсумки того, що було, що буде і чим серце заспокоїться. І тепер уже зрозуміло, що послання Володимира Путіна Федеральним зборам Росії такою точкою не стане.
2015-й був роком Шарлі Ебдо і паризьких терактів. Набули чинності Євразійський економічний союз і «мінські угоди». Зрештою, саме в цьому році вбили Бориса Нємцова. Але у виступі Володимира Путіна всього цього не було. Зате була геополітика, пропозиція боротися з корупцією і соціальні ініціативи.
Президент розповідав своїй країні і світу про те, з ким борються російські солдати в Сирії. Ділив турецьку владу й турецький народ. Погрожував відплатою за збитий бомбардувальник і міркував про несировинний експорт. Закликав ударити технологіями по низьким цінам на нафту і скоротити кількість присяжних.
У його промові не було тільки одного – України.
У його промові не було тільки одного – України
Це означає, що у виступі російського гаранта не було тієї самої «альфи й омеги», з якої почалась уся найновітніша історія Росії останніх двох років. Тієї самої першопричини, в яку вписуються всі російські внутрішньо- і зовнішньополітичні тренди минулого року.
Якби не «українське питання» – Росії не довелося б зіткнутися з санкціями. Виходити з G8. Закривати кордони для іноземних товарів. Міркувати про недосяжне імпортозаміщення. Виводити делегацію з ПАРЄ. Витрачати мільярди на утримання чужого півострова. Заганяти бурятських танкістів на Донбас. Блокувати в ООН трибунал щодо «Боїнга». Будувати авіабази в Сирії. Ховати пасажирів A321. Порушувати турецький повітряний простір. Оточувати себе залізною завісою.
Адже це все відбувалося тільки тому, що трохи раніше Москва вирішила, що має достатньо прав для того, щоб перекроювати кордони. А потім кожен наступний крок лише погіршував її становище на шахівниці. Зрештою, та ж сирійська кампанія почалася лише для того, щоб «поховати» в собі українську тему. А вже сирійська кампанія спричинила новий виток протиріч, серед яких публічне биття горщиків із Анкарою – лише початок.
Це та сама хрестоматійна історія, коли одна помилка породжує цілий вир безумства, покликаного виправдати цю помилку або обнулити її. Хоча найпростішим варіантом було би просто її визнати. Але людина – на щастя й на жаль – не калькулятор. Тому що вона чинить, погодившись не стільки з холодною логікою, скільки з власними амбіціями й уявленнями про архітектуру навколишньої реальності.
Проблема Володимира Путіна в тому, що він досі сприймає історію українського Майдану як спецоперацію Заходу проти Росії
Проблема Володимира Путіна в тому, що він досі, напевно, сприймає історію українського Майдану як спецоперацію Заходу проти Росії. І тому, напевно, відчуває історію про Крим не як «перехід червоної лінії», а лише як історію про «відплатити». І саме в цьому принциповому переконанні, що вулиця не може об'єднуватисб для протесту без чиєїсь зовнішньої допомоги, – корінь протистояння. Бо Володимир Путін відчуває себе жертвою, яка обороняється. І ніяк не хоче зрозуміти, що для всіх інших саме він – агресор.
Уся російська зовнішня і, почасти, внутрішня політика – це породження тієї самої «кримської помилки», яку російський президент ніяк не хоче визнати. Заради виправдання якої він готовий вплутуватись у нові війни. Заради легітимації якої готовий ставити під удар громадян власної країни. Будь-який його публічний виступ стосуватиметься наслідків виконаної два роки тому «кримської весни», але він у жодному разі не торкнеться першопричини подій.
А це означає, що кількість наслідків буде тільки зростати.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції