Будь-яка суперечка на форумі між росіянами та українцями приречена від самого початку. Тому що для одних прикордонний стовп – це константа, а для інших – змінна. Одні вважають себе вправі жити як хочуть, а інші вимагають цей процес з ними погоджувати. Одні мріють вирватися з минулого, а інші хочуть в це минуле з головою зануритися.
Але є якісь ключові моменти, які кочують із суперечки в суперечку. Їх небагато, але вони цілком заслуговують на те, щоб про них написати.
Теза перша. Йде війна Росії з Заходом
У Росії заперечують саму можливість того, що Україна здатна чогось хотіти. Будь-яке припущення про якусь суб'єктність колишньої імперської провінції відкидається відразу. Тому й весь нинішній конфлікт сприймається не як цілком конкретне протистояння Києва та Москви, а як боротьба Росії і США, в якому Україна – лише полігон. Не допускається думка про те, що Україна може не хотіти Росії і не бажати повернення до неї.
Зате популярна думка про те, що в Києві влаштувалася якась окупаційна влада. Хоча уявити собі, що Україна Петра Порошенка раптово знову стане Україною Леоніда Кучми практично неможливо. Втім, чим довше така омана зберігатиметься в уявленні «імперців» – тим глибшою виявиться прірва, вирита Москвою.
Теза друга. В Україні живуть фашисти, тому там не люблять георгіївську стрічку
Ця омана властива всім, хто продовжує лажати з точкою відліку. У Росії прийнято нинішній український конфлікт міряти з Донбасу. Мовляв, ну ходили там люди з георгіївськими стрічками і триколорами – чого ж Києву туди треба було армію гнати?
Наче до Донбасу не було подій у Криму – з солдатами на вулицях і блокуванням українських військових частин. І саме після півострова у всій решті України російська символіка почала сприйматися як символіка агресора. До цього георгіївські стрічки були частиною українського політичного пейзажу – символом колективного антимайдану. І тільки після березня кольори стрічки стали означати солідарність з анексією.
Теза третя. Росія у зовнішній політиці поводиться точно так само, як США
Колективний захід і Росія володіли однаковим набором інструментів для того, щоб впливати на Україну. Програми партнерства, навчальні курси, некомерційні організації, створення кола прихильників у політичних елітах. Але виявилося, що проросійські ставленики здатні лише руйнувати Україну – що було продемонстроване за роки правління Віктора Януковича. Рівень довіри до влади за місяць до початку Майдану – прекрасна відповідь на питання про причини Майдану.
Але всі розмови про «паритетність» методів не витримують жодної критики. США не поставляли зброю протестувальникам в Києві, не постачають українську армію танками і артилерією. Росія, відчувши образу після втечі Януковича, сама порушила правила, за якими сьогодні ведеться боротьба за «зони стратегічних інтересів».
Теза четверта. Україна намагається втекти від Росії з вродженої русофобії
Україна не хоче бути з Росією лише тому, що колишня метрополія не спроможна запропонувати ніякого привабливого цивілізаційного проекту. Західний світ – з усіма його недоліками – обігрує Москву за цілою низкою об'єктивних показників, серед яких навіть середня тривалість життя. Абсолютно закономірно, що Україна намагається бути з тими, хто зумів вибудувати більш ефективну систему.
Зрештою, є одне-єдине мірило ефективності держави – наскільки вона може бути суб'єктом розвитку власного населення. Деградація чужого населення не є критерієм якості держави. Деградація власного населення – тим більше. А квадратні кілометри території не грають ніякої ролі.
Теза п'ята. Росія здатна витримати пряме протистояння із заходом
Тут проблема навіть не в тому, що Росія – це 3,4% світового ВВП, а США – 18,6%. Проблема в тому, що навіть Китай, частка якого у світовому ВВП становить 14,1%, не дозволяє собі анексувати Тайвань – той самий, який Пекін вважає споконвічно китайською територією. Замість цього він замикає його на себе економічно – роблячи юридичний статус-кво простою формальністю. Це приклад того, як в сучасному світі можна грати за правилами і вигравати.
Фактично ж сучасна Росія нагадує автомобіль, який їде на високій швидкості на першій передачі. Двигун працює на знос, паливо згорає літрами, ефект мінімальний при максимальних витратах. У цих умовах імперські амбіції нагадують обжерливість, яка поєднується з проблемами травлення. Якщо є нафтогазовий «мезим», то з'їдене можна спробувати переварити. А як тільки ліки закінчуються, то починаються проблеми.
Теза шоста. Україна – пустушка, у неї і минулого толком немає
Теза популярна серед російських публіцистів – у них скрізь про те, яка чудова буде Росія, якщо повернеться до себе колишньої. До суб'єктної, імперської, справжньої. Яка може вудити рибу, поки її в сінях стотищ кур'єрів західних чекають. А потім читаєш українських блогерів – а у них ніяких історичних ремінісценцій. Ну тобто взагалі ніяких. Немає в України історичного наративу, нема до чого повертатися. Всякий період суб'єктності був в інших кордонах, тому люди пишуть про майбутнє. І думаєш: як добре!
Тому що повертатися в минуле, щоб змінювати сьогодення, можуть лише герої фільмів Земекіса. І я пам'ятаю, як на потертій обкладинці для VHS-касети відразу під назвою «Назад у майбутнє» було написано: фантастика.
Україні доведеться будувати майбутнє з нуля. З фундаменту. Із забивання паль під цей самий фундамент. Росії також доведеться робити те саме. Просто вона поки ще цього не знає.
Павло Казарін, московський оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції