Вся історія «кримської весни» – це наочна ілюстрація того, що є запорукою політичного виживання в Росії. Вона рельєфно виглядає на прикладі двох варіантів біографій: севастопольця Олексія Чалого з одного боку і сімферопольця Володимира Константинова з іншого.
Ці дві людини були місцевими підрядниками у кремлівських архітекторів кримської весни. З тією лише різницею, що Чалий і правда був «народним мером» – його популярність у Севастополі була і залишається досить високою. Можна по-різному до нього ставитися, але він був чи не єдиним бізнесменом, який всі останні роки свою проросійськість не монетизував, а, навпаки – вкладав у неї. Створив на свої кошти меморіальний комплекс «35-а берегова батарея», продюсував створення циклу історичних програм. Він був проросійським ідеалістом ще тоді, коли ні про яку операцію зі зміни громадянства півострова ніхто навіть не міг помислити.
Константинов – класичний зразок пострадянського українського чиновника. Зі списком необхідних держнагород, серед яких – ордена Ярослава Мудрого 4 і 5-го ступенів, всі три ступені ордена «За заслуги», а також звання заслуженого будівельника України
А Володимир Константинов – класичний зразок пострадянського українського чиновника. Зі списком необхідних держнагород, серед яких – ордена Ярослава Мудрого 4 і 5-го ступенів, всі три ступені ордена «За заслуги», а також звання заслуженого будівельника України. Тричі обирався в кримський парламент. Все це, втім, не завадило йому цієї весни стати російським чиновником.
Те, що відбувалося в Криму після березня цього року, підтверджує стару тезу – лояльність для Москви важливіша переконань. Олексій Чалий виявився єдиним тріумфатором «кримської весни», який говорив в інтерв'ю про те, що щось прогнило в королівстві Данському. Він дозволяв собі критикувати владу, виносити сміття з хати, робити пропозиції, які йшли врозріз з генеральною лінією. Загалом, продовжував залишатися надто несистемним для надто системної російської вертикалі.
Його остання ініціатива полягає в тому, що Севастополю треба дозволити обирати собі мера. Місто позбавлене було цього останні двадцять три роки – Київ волів призначати голову ОДА, компенсуючи відсутність виборів мера значними соціально-економічними вливаннями в бюджет міста. Але й після зміни громадянства Севастополь виборів мера не отримав – регіональний парламент обиратиме з кандидатур, запропонованих Володимиром Путіним.
Пропозиція Чалого викликала бурю емоцій. З Москви в місто прибув голова президентського управління з внутрішньої політики Олег Морозов. З урахуванням того, що Чалий за підсумками місцевих виборів контролює 16 з 24 депутатів міських закзборів, можна допустити, що кремлівський чиновник намагатиметься добитися лояльності колишнього «народного мера». Але питання навіть не в тому, чи позбудеться нинішній в.о. губернатора Севастополя Сергій Меняйло остогидлого в.о. Питання в тому, як саме реагують на події кримські чиновники.
Тому що альтер-его Чалого – спікер кримського держради Володимир Константинов – вже встиг розкритикувати прямі вибори, наголосивши, що обрану подібним чином людину потім «нереально зняти». І додав, що вибори приводять до того, що відбувається «розквіт корупції, вбивства мерів, переділи власності й узурпація влади в одних руках».
Цікаво, чи пам'ятає Константинов, який ще недавно був членом Партії регіонів, про те, що саме його партія монопольно розпоряджалася владою в Криму? Що мери кримських міст були ставлениками минулого голови кримського Радміну – «регіонала» Володимира Джарти? Що за часів президентства Віктора Януковича навіть посаду омбудсмена віддали чиновниці з пропрезидентської більшості?
Чи пам'ятає він, що останні десять років на півострові не було ніякого іншого центру влади, окрім Партії регіонів? Що саме вони несуть відповідальність за все, що відбувалося з Кримом в ці роки? Що «корупцію», «переділ власності», «узурпацію влади» просто фізично не міг здійснювати ніхто, крім його однопартійців?
Константинов, на відміну від Чалого, прекрасно розуміє умови політичного виживання в Росії – він отримав це знання за роки членства в партії Віктора Януковича. Треба лише ніколи не сперечатися з генеральною лінією. Треба не мати своєї власної думки. Треба погоджуватися на випередження – якою б безглуздою не була нова ініціатива
Справа навіть не в самій процедурі виборів мера – можна обговорювати, яка система краща. Питання в тому, що Константинов, на відміну від Чалого, прекрасно розуміє умови політичного виживання в Росії – він отримав це знання за роки членства в партії Віктора Януковича. Треба лише ніколи не сперечатися з генеральною лінією. Треба не мати своєї власної думки. Треба погоджуватися на випередження – якою б безглуздою не була нова ініціатива.
А Чалий цього досі ніяк не розуміє. Так само, як не розуміє й того, що його популярність у низах не збільшує, а навпаки – знижує його цінність для Москви. Тому що чиновник має бути Акакієм Акакійовичем, адже саме їх можна тасувати без всяких репутаційних втрат. А об «народного мера» можна обпектися.
Власне, Олексій Чалий приречений залишатися «уходящей натурой» – просто тому, що намагається не бути гвинтиком у системі відтворення лояльності. Різниця між ним і його сімферопольським колегою лише в тому, що Константинов встиг отримати потрібний досвід в Україні Януковича, а Чалий примудрився зберегти ілюзії.
Але це ненадовго.
Павло Казарін, московський оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції