Українці не лише повністю відкрили архіви КДБ. Вони ще і навчають журналістів працювати з ними. Влітку року, що минає, Інститут дослідження визвольного руху провів кілька семінарів для українських, чеських, словацьких та польських журналістів, яких вчили працювати з архівними матеріалами. Результатами цього проекту – проведеними розслідуваннями, знятими телепередачами, написаними репортажами українські партнери ділилися з тими, з кого ще кілька років тому самі брали приклад. Зустрілися архівісти, журналісти та історики з чотирьох країн у Празі в Центрі сучасного мистецтва DOX.
У липні цього року публіцистка словацького телебачення STV2 – Košice Люба Кольова, замість того, щоб поїхати у відпустку до моря, поїхала до Києва – працювати в архівах. Їй було цікаво дізнатися, чи були в Радянському Союзі люди, які протестували проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Цифра, яку їй назвали у Київському архіві КДБ, важко було уявити – 28 тисяч радянських громадян проходило у справах КДБ у зв’язку з їхнім протестом проти радянської окупації Чехословаччини 1968 року.
У Чехії та Словаччині про них не знали майже нічого. Навіть найвідоміші імена – Василя Макуха, який покінчив життя самогубством шляхом самоспалення вже восени 1968 року та Зоряна Попадюка, який за листівки проти окупації отримав 13 років тюрми, табору і заслання, відомі не багатьом. Любі Кольовій вдалося назвати ще кілька імен, зокрема Олеся Сергієнка, реставратора з Музею народної архітектури, та його матері Оксани Мешко. Серед причин засудження та ув’язнення Олександра Сергієнка був його протест проти окупації Чехословаччини.
«Ця інформація мала резонанс у Словаччині. Зголосилися люди, які хотіли б дізнатися долю своїх рідних. Вони сподіваються, що через українські архіви зможуть знайти цю інформацію. Для них важливо, що ця інформація тепер є доступною та безкоштовною. Ми передавали цей матеріал і окремо 21 серпня на 50-ту річницю окупації і в програмі «Квартет», це – програма, яку могли побачити в перекладі на свою мову і наші сусіди – угорці, поляки та чехи. А цієї суботи ми повторимо її знову», – розповіла Люба Кольова.
Репортаж її колеги з Чеського радіо також стосувався «чехословацьких подій». Любомир Сматана відвідав українські архіви і поговорив із чеськими дослідниками. Зокрема, дослідник із Інституту вивчення тоталітарних режимів Штєпан Черноушек відзначив в інтерв’ю для Чеського радіо, що українцям протести проти окупації Чехословаччини обходилися набагато дорожче, ніж росіянами – згаданий вже Олександр Сергієнко отримав 10 років ув’язнення та таборів, у той час як учасники акції на Червоній площі в Москві відбулися переважно лише засланням.
На підставі роботи з українськими архівами чеський радіожурналіст підготував цілу серію матеріалів, присвячених подіям «Празької весни», окупації Чехословаччини та «нормалізації», тобто наступу радянської реакції.
Тему «Празької весни» не обійшли і українські журналісти. Павло Солодько з видання Texty.org.ua розповів про своє дослідження «Українці Празької весни: 5 драматичних біографій». Ці українці опинилися по різні боки барикад – серед них був і дніпропетровський генерал-десантник Василь Маргелов, і уродженець Івано-Франківська Франтішек Кріґель – єдиний член ЦК Компартії Чехословаччини, якому не забракло сміливості голосувати проти введення радянських військ, і словацький українець Василь Білак, який представляв протилежне Крігелю партійне крило. З ним пов’язана історія про те, як листа, що формально мав запросити радянські війська, він передав тодішньому радянському лідеру Леоніду Брежнєву в туалеті.
Автор і ведучий історичної програми «Машина часу» «5 каналу» Олег Криштопа розповів трагічну історію української УНРівської еміграції. Долю одного з вищих посадовців УНР Єпіфанія Камінського він дослідив і в Україні і в Празі, де зустрів його дочку, що виросла без батька і з постійним страхом за своє життя. Єпіфанія Камінського вивезли після «визволення» Чехословаччини з іншими українськими емігрантами.
Темі українців Словаччини, які після війни переселилися до України, в місця, які покинули волинські чехи, був присвячений розлогий матеріал Антона Семиженка з журналу «Країна». Так звані «оптанти» під впливом пропаганди і з патріотичних почуттів переїхали в «український соціалістичний рай», але дуже швидко усвідомили, як сильно вони помилися. Та повернутися назад вже вони не могли. Українські архіви розповідають деталі цієї історії – як намагалися втікати, як билися з місцевими українцями, які говорили дещо іншою мовою і мали звичаї сильно спотворені перебуванням у радянській системі.
Журналістка Софія Середа з Радіо Свобода, яке було і учасником, і інформаційним спонсором проекту, розповіла про те, що зберіглося в Архівах КДБ про те, як намагалися «заглушити» Радіо Свобода.
«Від самого початку правда була найголовнішим ворогом радянської системи. Тому КДБ намагався боротися з Радіо Свобода, створюючи різні фейки та провокації. Донедавна про це було відомо хіба що зі спогадів колишніх співробітників, з їхніх припущень. Але документи КДБ свідчать про те, що СРСР дійсно боровся з Радіо Свобода, намагаючись видати всіх його співробітників за агентів ЦРУ», – розповіла Софія Середа, ілюструючи свою розповідь фото з архівів та збереженими карикатурами, які мали «розвінчати наклепницьку сутність Радіо Свобода.
Маловідомим сторінкам історії було присвячено розповідь журналіста проекту Радіо Свобода «Настоящее время», «Текстів» та Insider Едуарда Андрющенка. Він розповів про те, що КДБ вдалося обіграти українську діаспору під час всесвітньої виставки Експо-67 у Монреалі.
Зіпсувати «свято» Радянського Союзу в Монреалі хотіли місцеві українці, адже потужна українська діаспора в Канаді становила приблизно півмільйона людей і вони збиралися масово прийти на радянські акції і заявити свій протест «проти окупації України Росією». Однак шляхом «активних заходів» КДБ вдалося «переграти» українців.
Під час конференції виступили і українські і чеські історики, які говорили про те, як важливо зробити архівні справи для найширшої громадськості. З цією метою чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів розпочав з українськими колегами процес диґіталізації архівів, щоб зробити їх доступними в кожній точці світу. Чеські історики ще пам’ятають, як важко було дістатися до українських архівів за часів Віктора Януковича, тому спираючись навіть на власний досвід непростих стосунків з владою, намагаються зробити якнайбільше, «поки відкрите вікно можливостей». Вже зараз за допомогою чеських колег вдалося оцифрувати близько 300 тисяч справ Львівського архіву.
Голова українського Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович наголошував на тому, що ставлення до архівів спецслужб є лакмусовим папірцем на виявлення стану демократії у колишніх комуністичних країнах.
«Там, де архіви відкриті, є більше шансів втримати демократію. А закриття архівів у сусідній Росії призвело спочатку до реабілітації Сталіна і радянських методів, а потім до використання цих методів у сучасності», – наголосив В’ятрович.
Він вважає, що існує прямий зв’язок між тим, що Радянський Союз робив у минулому і тим, що робить сучасна Росії, зокрема у справі Олега Сенцова. На знак своєї підтримки ув’язненого українського режисера, Володимир В’ятрович прийшов на акцію у футболці з його зображенням.
