18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Зекіє Небієва, кримська татарка, народилася у 1927 році в селі Кучук-Кой (нині Бекетове Ялтинського району ‒ КР) Кримської АРСР, є свідком депортації кримськотатарського народу 1944 року.
Нас у сім'ї було четверо: батько Небі Осман (1878 р.н.), мати Дуду Небі (1890 р.н.), сестра Фатьма Небієва (1920 р.н.) та я. Поруч з нами жила сім'я сестри батька, яка залишилася з чотирма малолітніми дітьми, а чоловіка сестри як партійного працівника відіслали на фронт.
17 травня 1944 року в нашому селі з'явилися радянські воїни, яких ми чекали всі 4 роки війни. Жителі нашого села раділи їхньому приходу, мама, за звичаями нашого народу, у дворі накрила стіл і пригощала солдатів. Сестра зібралася білити хату, але старший офіцер дуже попросив її не робити цього, але більше нічого не сказав, а вранці 18 травня постукали в двері та сказали, що на збори дається 15 хвилин. Мама спочатку забрала К'уран (Коран ‒ КР) і квасолю. Зібрали нас усіх у джамі (мечеть ‒ КР). До ранку наступного дня ми просиділи там. Вранці приїхали студебеккери, але спуститися в село не змогли, довелося людям підніматися пішки з речами вгору.
Люди залишали дорогою те, що встигли взяти: вузлики, торбинки, мішки; а самі йшли далі до машин
Солдати гвинтівками підштовхували нас. Підійматися було дуже важко, бо гора була крута. Люди залишали дорогою те, що встигли взяти: вузлики, торбинки, мішки; а самі йшли далі до машин, які відвезли нас на станцію Сюрень в Бахчисараї (Бахчисарайському районі ‒ КР).
До вечора повантажили нас у товарні вагони. Вони були переповнені вщерть. Умов ніяких не було, води теж. Від спеки та голоду люди помирали один за одним. Померлих не ховали, а просто залишали на узбіччі рейок, коли потяг зупинявся.
Нас привезли на залізничний вокзал міста Самарканд. Потім машинами відвезли в село Челек Пайарицького району. А вже звідти нашу сім'ю відвезли на гарбі в далекий кишлак.
Було дуже спекотно. Поселили нас у коконосушарному хліві, в якому не було ні вікон, ні дверей. Поруч протікав арик з дуже каламутною водою, з якого ми й пили воду. Животи понадувалися, але спрага не вгамовувалася. Спали прямо на землі, навіть соломи не було.
На трудодні нічого не давали, через що батько помер вже через 15 днів
Нас всіх погнали працювати в колгосп, працювали дотемна. Ночами навколо нас вили шакали, страшно було ходити. На трудодні нічого не давали, через що батько помер вже через 15 днів. Ми всі захворіли на малярію.
Зима 45-го року видалася дуже холодною. Так, у січні 1945 року, в цьому ж хліві померла й наша мама. Після цього ми з сестрою вночі втекли з цього кишлаку в Самарканд. Я влаштувалася в ПТУ шовкоткацької фабрики, де давали пайок ‒ хліб і чай.
У місцях заслання нам заборонялося залишати місце перебування, й кожного місяця ми ходили відзначатися до комендатури. У 1949 році вийшла заміж у селі Челек Пастдаргомського району, де й прожила разом із сім'єю всі роки депортації.
У 1990 році переїхали до Криму, де все довелося починати спочатку. Купили старенький будиночок, який колись був стайнею. Воду носили здалеку. Потім «самоповерненням» (без офіційного дозволу, який, як правило, видавався місцевою владою кримським татарам через роки після займання ними землі ‒ КР) взяли ділянку, звели будинок. Так і живемо на Батьківщині.
Живу в селищі Фонтани, м. Сімферополь.
(Спогад від 19 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
