Якою хочуть бачити Україну молоді управлінці і що заважає прогресу?

Якою є візія успішної України для топ-менеджерів, які мають достатню кваліфікацію для аналізу та прогнозів? Що і хто гальмує розвиток України зараз? Без чого ніколи не відбудеться «економічного дива»? Про це Радіо Свобода розпитало молодих людей, які свідомо обрали шлях працювати на розбудову країни.

Анжела Ніколаєнко, старший менеджер із управління проектами за сертифікацією CIMA (Сертифікований інститут фахівців з управлінського обліку):

– Перепон для швидкого прогресу в Україні я вбачаю декілька, і працюють вони взаємопов’язано, тому не стану виділяти лише одну. З одного боку, зовнішня ситуація несприятлива. Росія перебуває на підйомі своїх амбіцій – бути головним геополітичним гравцем, і для нас це обернулося війною за незалежність. При цьому Захід виявився зовсім не таким монолітним, як нам здавалося: проблемні економіки країн Південної Європи, «Брекзит», біженці… Наразі ЄС видається досить крихкою конструкцією. США досі не знайшли системного виходу з кризи 2008 року, в результаті – сильне суспільне розшарування на багатих та бідних, президент Трамп та нова світова криза боргових зобов’язань. Тож для обтяженого власними і спровокованими Росією проблемами Заходу Україна дуже часто виявляється не «в фокусі».

З іншого боку, у відсутності прогресу багато внутрішніх причин. Насамперед, владні еліти, які сформувалися на перерозподілі радянського майна, негласно приватизували цілі шматки держави та отримують від цього ренту. Їм суспільний прогрес ні до чого, їх все цілком влаштовує. А звичайні люди в переважній своїй масі – дуже збіднілі, з деградованим рівнем освіти та мислення – на виборах голосують за популістські обіцянки і зовсім не контролюють їхнє виконання.

Однак при цьому майже всі хотіли б бачити Україну незалежною, територіально цілісною, квітучою, суспільно справедливою, такою, де кожну людину цінують, а соціальні ліфти підносять нагору справді достойних та кращих із нас.

Зневірені кажуть, що це неможливо. Конструктивні запитують: а як побудувати таку країну?

Після двох із половиною років участі у реформах я впевнена, що простих рецептів, простих рішень не існує. Розбудова держави – це справа на десятиліття та покоління. Багатство та процвітання – це лише наслідок справедливого суспільного порядку, який ніде і ніколи не з’являвся сам по собі.

Для України на найближчі п’ять років я бачу два ключових моменти. Перший – це усвідомлення, що у нас немає еліт, зацікавлених у суспільному прогресі, отже, ніякого прогресу не буде без політичної боротьби та приходу у владу людей із іншим мисленням, що представляли б інтереси більшості суспільства.

Другий – це «правовладдя».

Не буде ніякого сталого економічного росту без встановлення верховенства права, без справедливого арбітражу в судах, без створення та розумного регулювання ринків, без визначеного законом та однакового для усіх ринкових гравців збору податків. На жаль, за цей виборчий цикл, що завершується, ми дуже мало зробили і щодо реформування політичної та виборчої системи, і щодо реального реформування усього правоохоронного ланцюжка та судової гілки влади. Але багато чого зрозуміли, отже, багато роботи попереду.

Максим Нефьодов, перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України:

– Я вважаю, що головною перепоною для процвітання України є наша взаємна недовіра та небажання дивитись у майбутнє з оптимізмом і, відповідно, втілювати все нове, що є в світі.

Цей страх перед змінами цілком зрозумілий через нашу важку історію, втрату незалежності у минулому столітті, Голодомор і сім десятиліть радянського тоталітаризму.

З іншого боку, цей посттравматичний синдром заважає нам першими втілювати найкращі практики і бути тими, хто застосовує найновіші технології.

Ми завжди дивимося і чекаємо від інших, щоб вони зробили щось цікаве і прогресивне, і тільки потім копіюємо собі. Зрозуміло, що це не дозволяє нам вирватися у лідери.

Наш порядок денний має бути не про те, як перестати бути однією із відсталих країн світу із мораторієм на продаж землі, а як запроваджувати використання безпілотних машин, штучного інтелекту, дронів, криптовалют і так далі, і тому подібне.

Для цього, звісно, потрібно розвивати українську науку. Проблема у тому, що вона досі базується на принципах і підходах, які були актуальні в ХІХ сторіччі.

У якихось сферах вони, можливо, досі зберігають актуальність, але в цілому вони суттєво заважають.

Потрібно запровадити комплексний підхід до фінансування науки і орієнтуватися не лише на авторитети, а й на відкриті дані та інтеграцію у глобальний світ.

Такі прості речі, як знання іноземних мов, щоб банально розуміти та мати доступ до першоджерел, досі є проблемою у наукових колах. Хтось каже, що це обмежить «їхню незалежність», а насправді це побоювання, що у відкритій конкуренції вони не будуть конкурентоздатними.

Тих реально крутих вчених, яких у нас достатньо в різних сферах – від ядерної фізики до математики – ми маємо підтримувати. Тих, хто справді робить якісний науковий продукт.

Тут, попри ліберальний підхід, держава має грати визначальну роль у фундаментальних дослідженнях та інвестувати в науку. Але інвестувати саме в науку, а не в приміщення, будівлі або просто в зарплати, незалежно від наявності результату.

Я хочу бачити українську науку повністю інтегрованою в розвинутий світ, такою, що співпрацює із найкращими вишами та науковими центрами. А з іншого боку, я хочу, щоб вчені з цих університетів приїздили до України й працювали у нас.

Я хочу бачити українську науку, яка концентрується на актуальних сферах дослідження і, звичайно, якісно профінансовану.

Фінансування важливе для розвитку науки, бо не маючи доступу ні до суперкомп'ютерів, ні до спеціального обладнання, без відвідування світових конференцій годі й сподіватися, що вчені раптово щось вигадають. Тому держава справді має ставити фінансування реальної за результатами науки в пріоритет.

Юлія Безвершенко, заступник голови Ради молодих вчених НАН України:

​– Є перепони для прогресу України зовнішні, є внутрішні. Але ефективно боротися із зовнішніми можна, в першу чергу, за рахунок розбудови внутрішньої спроможності. Спроможності держави, громадянського суспільства, експертних спільнот, окремих громадян.

На мою думку, базовою перепоною для прогресу в Україні є неякісна освіта, брак критичного мислення, недостатнє усвідомлення того, що ми самі – кожен своїми діями чи бездіяльністю – будуємо свою державу, і невміння розбудовувати мережі довіри.

Звідси проростає низька спроможність держави в цілому. Прогрес досягається більшою мірою всупереч, а не завдяки, за рахунок індивідуальних надзусиль, а не за рахунок сильних інституцій чи прозорих процедур і правил.

Якщо ми як суспільство зможемо достатньо швидко і якісно відповісти на ці виклики – це, врешті-решт, буде означати і більш відповідальний політичний процес, і більш якісний політичний порядок денний, і більш відповідальні рішення щодо нашого спільного майбутнього. А головне – ми будемо безпосередніми його творцями.

Я б хотіла бачити Україну країною, заснованою на знаннях, у якій наука є джерелом економічного розвитку та добробуту суспільства.

З одного боку, це передбачає створення такого стану речей, коли вчені, що працюють в Україні, мають належні умови для професійного розвитку, інтегровані у світовий науковий простір та конкурентоздатні у ньому. Це означатиме, що ми створили умови для циркуляції «мізків», перестали толерувати плагіат та псевдонауку.

Це буде означати, що вчені, що працюють в Україні, мають необхідні знання, навички та дослідницьку інфраструктуру, щоб реалізуватися в своїй діяльності та створювати науковий продукт світового рівня.

З іншого боку, це передбачає створення стратегії розвитку держави, забезпечення верховенства права, розбудови економіки, здатної скористатись із наукових розробок і передових технологій, підготовки спеціалістів, які будуть здатні здійснювати найбільш ефективну передачу знань від науки до виробництва і суспільства. І багато інших системних змін.

Це велике і амбітне завдання, але я вважаю, що ми цього варті. Крім того, це єдиний шанс для України.

Олександр Погребиський, учасник бойових дій, один із менеджерів реалізації проекту із будівництва гуртожитків для військовослужбовців

– Якщо дивитися зі стратегічної точки зору, то головним гальмом прогресу, на мою думку, є повільна зміна поколінь у політиці, у державній службі... А також відсутність державної політики в розвитку науки, освіти. Це два залежних один від одного напрямки.

Якщо дивитися із тактичної точки зору, то все гальмує, безумовно, війна. Війна – серйозна перепона, вона не дає економіці країни швидше розвиватися.

Я б хотів бачити Україну економічно та соціально розвинутою, такою, що задавала б ритм усьому світу, створювала тренди. Я хочу, щоб Україна стала чудовою платформою для розвитку молоді.

Я хочу, щоб в Україні не було правового нігілізму, а панувало верховенство права. Я хочу, щоб суди стали найавторитетнішою гілкою влади.

Я хочу, щоб Україна була авторитетним самостійним гравцем на міжнародній арені. І, безумовно, щоб Україна була у своїх повноцінних кордонах і без війни!

Я хочу бачити Україну країною щасливих, життєрадісних людей, яким подобається творити і вдосконалюватися, людей із світлими принципами та із впевненістю у своєму майбутньому!