18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Урал були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Меджит Мамбетов, кримський татарин, 1932 року народження, уродженець села Болек-Аджи (у 1945 році село було перейменоване в Привільне, а в 1960-х ‒ у Привітне, входить до складу Сакського району ‒ КР) Євпаторійського району Кримської АРСР. Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР 18 травня 1944 року під час спецоперацій військ НКВД.
До складу нашої сім'ї входили батько Мамбет-Аджи Куртумер ог'лу (1884 р.н.), мати Ревіде Мамбетова (1898 р.н.), брат Еюп Мамбетов (1921 р.н.), брат Муса Мамбетов (1927 р.н.), я, Меджит Мамбетов, сестра Рефіка Мамбетова (1935 р.н.).
Двох старших братів, Як'уба Мамбет-Аджи ог'лу (1912 р.н.) та Юсупа Мамбетова (1918 р.н.), в серпні 1941 року забрали на фронт. Ще одного брата, Ісу Мамбетова (1925 р.н.) в січні 1944 року вивезли на примусові роботи до Німеччини.
На момент виселення з Криму я закінчив 2 класи початкової школи кримськотатарською мовою. До виселення з Криму наша сім'я мала свій будинок. У будинку в нас стояв театральний рояль, 32 віденські стільці, 2 столи. У домашньому господарстві мали корову, бика, коня, 15 баранів і 50 курей. Напередодні депортації в нашому селі перебували два офіцери та 15 солдатів Радянської армії, які займалися описом майна й худоби. Ці два офіцери жили в нас у будинку.
18 травня 1944 року, о 2 годині ночі, постукали у двері. Ми відчинили. Не надаючи жодних документів, не пояснюючи чому, за що й куди, нам оголосили, що нас виселяють. На збори нам дали 15 хвилин. Наш батько був інвалідом 1-ої групи, тому самостійно не міг одягтися. Поки ми з братом одягали батька, минуло 15 хвилин, від хвилювання його почало трясти (у нього була хвороба Паркінсона), він ніяк не міг переступити поріг, і солдат виштовхав тата прикладом гвинтівки.
Кругом панували паніка та жах! У кімнаті, де було все наше майно, жили два офіцери, тому нас не пустили туди, щоб взяти свої речі. Мама похапцем схопила те, що було під рукою.
Жінки та люди похилого віку нічого не могли зрозуміти ‒ чи то їх поведуть вбивати, чи то кудись відвезуть
Всіх жителів села зігнали на колгоспний двір і тримали там до обіду, діти плакали, жінки та люди похилого віку нічого не могли зрозуміти ‒ чи то їх поведуть вбивати, чи то кудись відвезуть. Худоба ревла та мекала ‒ це був просто кошмар!
До обіду прибули машини, всіх нас завантажили й повезли на Євпаторійську залізницю, там загнали в товарні вагони, в яких перевозили худобу, й повезли у супроводі конвою.
У вагонах було дуже душно, не було ані води, ані туалету. Вагон, в який нас завантажили, був переповнений. Було багато дітей і не вистачало повітря, а двері замкнені на засув і не відкривалися, солдати зі зброєю охороняли вагони. За 2 дні люди всі завошивіли, одяг їхніх став білим від голодних вошей, адже до нас у цих вагонах перевозили військовополонених.
За 18 днів дороги разів 5 давали баланду, їжею її важко назвати, а воду люди шукали й набирали самі на зупинках
Дорогою люди почали помирати від хвороб і голоду, померлих викидали на зупинках, бо не було жодної можливості їх поховати хоч якось. Ніякої медичної допомоги не було, люди самі, як могли, так і виживали. Двері вагонів не відчиняли, поки не виїхали з України. За 18 днів дороги разів 5 давали баланду, їжею її важко назвати, а воду люди шукали й набирали самі на зупинках, хто де знайде. Я пам'ятаю, як на черговій зупинці, на станції пішов шукати воду й заблукав серед величезної кількості ешелонів. Запитати не міг, адже не знав російської мови. Я почав бігати в паніці станцією, але, на щастя, побачив хлопчика з нашого вагона й разом з ним ми побігли до нашого ешелону, який вже рушив. На ходу ми заскочили до вагона.
Нас привезли в місця спецпоселення в Узбекистані, в місто Чирчик. Сім'ю нашу поселили в приміщенні, не придатному для життя, там не було найелементарнішого. Люди хворіли на дизентерію та малярією, бо воду брали з брудних ариків, їжі не було, ослаблені дитячі організми не могли боротися з хворобами й дуже багато дітей померло.
У 12 років я пішов на роботу на взуттєву фабрику, щоб сім'я не померла від голоду. За тими правилами працівникам давали хлібні картки: утриманцям 200 грамів, дитячий пайок 300 грамів, а робітникам 500 грамів.
Працівникам на фабриці ставили план незалежно від віку, якщо план не виконувався, змушували працювати по 12 годин на добу. Виплачуваних коштів вистачало лише на хлібну картку.
Від голоду в 1945 році в лютому помер наш батько. Вся наша родина хворіла на малярію. У червні 1945 року мого старшого брата Еюпа Мамбетова посадили до в'язниці за те, що під час окупації він працював у колгоспі бухгалтером, дали 10 років. Брат Муса Мамбетов захворів на жовтяницю, упродовж 6 місяців не міг ходити, лікувати було нічим. У родині єдиним годувальником залишився я, тринадцятирічний хлопчик.
Якщо ти залишав межі спецпоселення, то без суду й слідства давали 20 років тюремного ув'язнення
З 1944-го до 1954 року всі кримські татари з шістнадцятирічного віку відзначалися в комендатурі щомісяця й не мали права залишати місця спецпоселення. Якщо ти залишав межі спецпоселення, то без суду й слідства давали 20 років тюремного ув'язнення. Комендантський режим був дуже суворий.
Два моїх старших брати, яких забрали на війну, загинули. До війни я закінчив 2 класи кримськотатарською мовою, потім вже в Чирчику після війни закінчив 4 класи вечірньої школи. Жоден кримський татарин не міг отримати освіту, якщо в цьому населеному пункті не було навчальних закладів.
Я працював на заводі Чирчиксільмаш токарем 6-го розряду до 1959 року. Потім 28 років пропрацював пічником у ДПТ (добровільне пожежне товариство) Чирчика.
До 1956 року не було ні передач на радіо, ні газет, ні книжок рідною мовою. Відкрито здійснювати намаз (молебень ‒ КР) і дува (молитва ‒ КР) не дозволялося. Всіх, хто агітував повертатися до Криму, садили в тюрми.
У 1988 році після гучного «повідомлення ТАСС» я зі своєю сім'єю повернувся до Криму. На той момент старша дочка вже була заміжня й ростила двох синів, у другої дочки теж підростала донька, молодший син був ще не одружений. Ось такою великою родиною ми жили в одному будинку, який я купив після повернення до Криму. Майже рік нас не прописували, але ми захищали свої права на пікетах біля райвиконкому міста Саки.
І до сьогодні я живу в тому ж селі Ромашкіне Сакського району.
(Спогад від 28 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків