Доступність посилання

ТОП новини

Бейє Ільясова: «Я боялася, що мама не встигне сісти у вагон»


18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Бейє Ільясова, моє дівоче прізвище Аширова, в Алуштинському пологовому будинку записана Багішева зі слів мами, адже тата забрали до трудармії, а потім на фронт. Мама не могла надати його паспорт, тому в графі «батько» стоїть прочерк.

Моя національність ‒ кримська татарка. Народилася 8 березня 1940 року в селі Демірджи (з 1945 року Лучисте ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.

У 1944 році я жила з мамою Еміне Курт-Амет Ашировою (1914 р.н.). Жили ми в Демірджи в своєму новому будинку, збудованому перед Другою світовою війною у дворі старшої сестри мами Джумазіє Джелілової.

У 1944 році мені було лише 4 роки. Мама, залишаючи мене у своєї старшої сестри, працювала фельдшером-акушеркою в Буюк Ламбаті (нині Малий Маяк). Вона закінчила робітфак, пішла навчатися до Бахчисарайського медичного технікуму. Там мама познайомилася з викладачем історії. Вони одружилися, але, на жаль, їхнє спільне життя не було довгим. Тата забрали в жовтні 1939 року в трудармію, а потім на фронт. Більше мама нічого мені не розповідала. А про трудовий фронт в ті часи не розповсюджувалися, тому вона не знала, де він. Лише один лист був з фронту. Так на все життя ми залишилися з мамою одні, я досі страждаю, що в мене немає братів чи сестер. Я в мами єдина дитина.

Мама працювала в Буюк Ламбаті, а в Демірджи у нас був будинок, тримали овець, курей і був гарний фруктовий сад. Як і в усіх, було багато посуду, а тази, великі чаші, чайники були бронзово-латунні. Я пам'ятаю, як мама вчила мене чистити їх золою. Цей посуд блищав, як золото. Особливо меблів не було. Кімнати були встелені кийизами (килимами) з овечої вовни, багато було овечих шкур і мамою зроблені тапчани.

У мами були брати й сестри. Напевно, й у тата були родичі, але я їх не знаю.

На фронті служив мамин брат Муса Аширов (1906 р.н.). Він закінчив у Сімферополі комвиш, працював у Бахчисарайському радіокомітеті. Потім він з дружиною Нуріє стали жити в Ялті на вулиці Войкова. Дядько Муса всю війну прослужив у танкових частинах. Повернувшись з війни, двох синів і дочку він знайшов у дитячому будинку Москви, а дружина в період депортації померла.

Нурзаде Аширова-Лукіна, тітка Бейє Ільясової, капітан запасу, учасник оборони Севастополя
Нурзаде Аширова-Лукіна, тітка Бейє Ільясової, капітан запасу, учасник оборони Севастополя

Мамина сестричка Нурзаде Аширова-Лукіна (1921 р.н.) навчалася теж у медичному технікумі з моєю мамою, але перед війною цей технікум з Бахчисарая перевели до Феодосії. Вона отримала направлення в Кучук Ламбат (нині Кипарисне). Розпочати роботу так і не змогла, їм не видали дипломи, демобілізували на фронт. Вона ‒ учасниця Севастопольської оборони. З 51-ю мінометною дивізією пройшла війну. З 14 липня 1942 до 1945 року вона у складі 37-го окремого хімбатальйону звільняла Україну, Молдавію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину, День Перемоги зустріла у Відні. Мала урядові нагороди, похована в Севастополі як ветеран Другої світової війни з усіма почестями.

Мамин брат Осман Аширов працював у спорткомітеті Алушти, через травму ноги на фронт його не взяли.

Будинок моєї тітки Салі Абібуллаєвої нині переобладнаний на церкву. Тоді як у селі дві джамі (мечеті) зруйновані, шкільної будівлі немає, а через кладовище проведена дорога

Мамина старша сестра Джумазіє Джелілова (1901 р.н.) все життя працювала ланковою в тютюнрадгоспі. Народила 13 дітей, а виростити змогла лише трьох синів. Її чоловік Джелі Велієв ‒ учасник Першої світової війни. Він перед Другою світовою війною відбудував великий будинок із рваного каменю. Цей будинок у Демірджи ‒ один з найбільш добротних. У Демірджи всі будинки збереглися, і в них живуть переселенці. Ніхто з демірджинців не зміг повернути свій будинок. А будинок моєї тітки Салі Абібуллаєвої нині переобладнаний на церкву. Тоді як у селі дві джамі (мечеті) зруйновані, шкільної будівлі немає, а через кладовище проведена дорога.

Мамин брат Сейфедін Аширов був одним з найсильніших борців (курешчи), під час війни вимушено став добровольцем, допомагав партизанам у забезпеченні продуктами. Його двоюрідний брат Бекір Джелілов був пастухом. Сейфедін з Бекіром різали баранів і тушки доставляли партизанам до лісу. Під кінець війни, у лютому 1944 року, Сейфедін умовив свого друга разом піти в партизани. Той погодився, а сам доніс до німецького штабу. Німці розстріляли Сейфедіна Аширова у присутності всіх селян. Бекіра Джелілова в 1947 році в Тойтепа Середньочирчицького району Узбекистану безвинно засудили на 25 років. Він повернувся з табору після смерті Сталіна, у 1955 році.

Усіх родичів мами ми змогли знайти лише у 1955 році, через 11 років.

18 травня 1944 року мама чергувала в лікарні Буюк Ламбат. Її забрали з роботи двоє солдатів, зачитавши указ ДКО (найімовірніше, зачитали наказ про виселення, адже постанова ДКО 5958 сс «Про кримських татар» була засекреченим документом ‒ КР). Мама, ставши на коліна, благала дозволити забрати дочку, тобто мене, у старшої сестри з сусіднього села Демірджи. Солдати не погоджувалися. Лише на прохання головного лікаря, який підтвердив, що чоловік на фронті, а в Еміне Аширової-Багішевої окрім чотирирічної дочки нікого немає, солдати з мамою, приїхавши до Демірджи, забрали мене.

Люди плакали, коли машини проїжджали повз море. Всі голосили, побоюючись, що везуть для того, щоб втопити в морі. Всі читали молитви

Ні про які приготування (збори до депортації ‒ КР) не йшлося. Мамі навіть не дозволили взяти мою метрику, свій паспорт і диплом. Мама просила дозволити їй залишитися з родичами. Адже з Демірджи депортували старшу сестру з чоловіком і дітьми, брата Османа та його сім'ю. Але солдати мене й маму знову відвезли до Буюк Ламбата і, посадивши на студебекер, повезли до Сімферополя. У вантажній машині було два солдати й жителі села Буюк Ламбат. Ми нікого з них не знали. Люди плакали, коли машини проїжджали повз море. Всі голосили, побоюючись, що везуть для того, щоб втопити в морі. Всі читали молитви. Ми з мамою їхали убиті горем, адже у нас нічого не було ‒ ні продуктів, ні одягу, ні документів, ні рідних. На залізничному вокзалі Сімферополя нам не дозволили шукати рідних. Ми всі 22 дні їхали з буюкламбатцями. Незабаром вони у вагоні добре стали до нас ставитися, тому що мама як медпрацівник кожному намагалася надати допомогу.

Я не знаю, де мама взяла борошна, на зупинках вона намагалася швидко, зібравши суху траву, на бляшанці спекти коржик. Я найбільше боялася, що мама не встигне сісти у вагон, і я залишуся одна. Іноді не встигнувши підсмажити корж, вона бігла у вагон, бо я дуже плакала. Потім мама, довго умовляючи й заспокоюючи мене, просила з'їсти глевкий коржик, підгоріле тісто. Я не пам'ятаю, щоб нам організовано давали обіди. Окрім моєї мами, інших медпрацівників я не бачила. Я ще не розуміла, померла людина чи ні, а лише запитувала: «Чому його залишили, а ми поїхали? Що з ним буде?». І мама, як могла, пояснювала чотирирічній дочці причини смерті під час перевезення.

У лікарні, де мама працювала в Джизаку, хворих стригли наголо, а волосся падало на підлогу й ворушилося. Стільки було вошей!

Я дуже добре пам'ятаю, як ми просили воду й де-небудь скупатися. Нас заїдали воші. Бабусі роздягали дітей і нігтями вбивали вошей, які ховалися у швах одягу. Це було страшно ‒ ми усі чухалися. І у вагонах, і в лікарні, де мама працювала в Джизаку, хворих стригли наголо, а волосся падало на підлогу й ворушилося. Стільки було вошей! Одяг не прали, а кип'ятили, а потім з виворітного боку, праскою, наповненою гарячим вугіллям, усі шви пропрасовували. Голови мили чорним дігтярним милом.

Ми стали жити в маленькому вугільному складі лікарні. Мама склала вугілля в один куток. Цю кімнатку побілила, а маленьке віконце з битого скла завісила марлевою фіранкою. З лікарні їй дали одне ліжко, столик, матрац, ковдру та постільну білизну. Мама все це випрала, залатала, й нам було тепло і затишно.

Мені страшно було, коли мама йшла чергувати до лікарні цілодобово. Я залишалася сама. Вночі горіла гасова лампа й тінь від предметів наводила на мене жах. А ще страшніше було, коли з очеретяного даху виповзали скорпіони. Я так кричала, притулившись до стіни, що мама не бігла довгим коридором лікарні, а вистрибувала у вікно, і, схопивши мене, плакала разом зі мною. Пересуваючи ліжко, деякі пожитки, вона вбивала скорпіона, і, заспокоївши мене, йшла на чергування.

Спокійніше мені стало, коли мама привела до нас дівчину років 20-ти. Звали її Нуріє. Вона виписалася з лікарні, дуже сильно перехворівши та пролікувавшись. А йти їй було нікуди, та й рідні не мала нікого. Нуріє апте влаштувалася на роботу в артілі бухгалтером.

Вечорами ми з нею готували їсти. Вона забирала мене з дитячого садка. У 1947 році я пішла до школи, і вона зі мною займалася, перевіряла всі завдання. Мама працювала день і ніч. Незабаром кримським татарам не дозволили працювати вчителями, лікарями і т.і. І маму перевели працювати патронажною медсестрою. Це був час, коли тільки почали впроваджувати пеніцилін. Хворим треба було робити уколи через 3 години. Ми з мамою через кожні 3 години прокидалися, йшли до хворого додому, щоб зробити укол. Нуріє апте чекала на нас, у довгі зимові вечори топила піч, зустрічала нас гарячим чаєм.

Так йшли роки. Нам втрьох було веселіше. Дві зарплати на їжу вистачало. Хліб давали на картки. Діти зі школи бігли займати чергу. Хімічним олівцем відповідальна за видачу хліба виводила номер черги. Хліб привозили рано-вранці, годині о п'ятій. Ми, діти, раді були, якщо до зваженої буханки був довісок. Ми його жадібно з'їдали, не доходячи додому.

Тітку Нуріє мама познайомила з Рефат аг'а, і незабаром вони одружилися. Весілля не було, але дідусі, бабусі, прийшовши до нас, прочитали дуа (молитву). Нуріє Абібуллаєва жила в селі Чернишове Роздольненського району. Вони з Рефат аг'а виростили 5 дітей, їхній син Азіз Абдуллаєв після повернення до Криму працював у 2000-х роках першим заступником голови Ради міністрів АРК.

У місцях спецпоселення як у Джизаку, так і в Ангрені, ми з мамою продукти та допомогу за загиблого батька не отримували. Мама лише отримувала зарплату, наймалася білити будинки місцевому населенню, робила уколи за призначенням лікаря хворим вдома.

5000 рублів (державний кредит ‒ КР) ми не отримували й згодом були раді тому, що не влізли в борг державі. Ті, хто отримував ці гроші, виплатив у десять разів більше. Відбулася грошова реформа, а людей змусили платити 5000 рублів (новими грошима ‒ КР) і ще відсотки. У нас були знайомі, які збудувавши будинок, продали його, а борг виплатили в повному обсязі. Ось так обманули людей.

Ділянку для індивідуального будівництва будинку мама отримала, але будуватися не було на що, коштів не було. Тоді мама на цій ділянці викопувала яму, заповнювала водою, глина ставала м'якою і я з нею, десятирічна дитина, робила формовані цеглини. Вона навчила мене з силою кидати глину в форму, а сама вивалювала цеглини на рівну, піском засипану землю. У спеку цегла швидко висихала. Я її складала по 25 штук, і ми з мамою, тисячами продавши цеглини, побудували на ці гроші власний будинок. Мама, як могла, штукатурила, добре білила, фарбувала, і ми зажили у своєму будинку.

Еміне Курт-Амет Аширова, мама Бейє Ільясової. Праворуч фотографія довоєнного періоду, ліворуч – у перші роки після депортації на спецпоселенні в Узбекистані. Пояснювальний текст про маму зроблений рукою Бейє
Еміне Курт-Амет Аширова, мама Бейє Ільясової. Праворуч фотографія довоєнного періоду, ліворуч – у перші роки після депортації на спецпоселенні в Узбекистані. Пояснювальний текст про маму зроблений рукою Бейє

У 1954 році мені було 14 років і з нами проводили заняття з вивчення статуту комсомолу. Вивчивши статут, написавши заяву, ми мали вступати в комсомол. Але я в заяві написала, що вступлю в комсомол, коли моя мама, яка перебуває на спецобліку, не ходитиме на підпис (в комендатуру спецпоселення ‒ КР). Це для нас обернулося страшним горем. Маму викликали до школи, лаяли, що дочка не вихована. Комендант її покарав тижневим арештом, і я залишилася зовсім одна.

У Джизаку всі депортовані знали один одного, жили дружно, інформаторів не було. Були десятники, які приходили, цікавилися життям, побутом, їм доповідали про гостей, які приїхали.

Мама послухалася лікаря, але вночі забрала жінку з моргу до своєї хатини й виходила

У 1954 році, нарешті, ми отримали листа від маминого брата Османа. Він із сім'єю жив у місті Ангрен Ташкентської області. Ми шукали рідних з 1944 року. Він нас знайшов випадково. Бувши на дуа (молебні) зі старшою сестрою Джумазіє, вони почули розповідь жінки, яка раніше жила в місті Джизак, а потім завербувалася на Ташкентський текстильний комбінат. Вона в своїй розповіді дякувала медсестрі Еміне за те, що та врятувала її від смерті. Коли жінці стало зле і вона марила через велику температуру, лікар наказала медсестрам забрати її в морг. Лікар підтвердила, що вона не виживе, а в лікарні потрібні вільні ліжка. Мама послухалася лікаря, але вночі забрала жінку з моргу до своєї хатини й виходила. Після кризи, викликаної малярійною лихоманкою, жінка одужала, потім вийшла заміж, працювала й виховувала дітей. Осман і Джумазіє розпитали жінку про Еміне, збігали додому і принесли фотографії. Так, це була їхня сестричка, медсестра Еміне.

Слідом за листом від дядька Османа ми незабаром отримали телеграму, що він приїде на 10 днів. Дядько Осман домігся в Ангрені через НКВД виїзду до Джизаку. Радості нашій не було меж! Дядько Осман знав, що тітка Джумазіє живе в Тойтепе (Узбекистан), дядько Муса живе в Майкопі (Адигея), тітка Нурзаде живе в Кемерово (Росія). Так ми знову отримали свою рідню, а в 1955 році за викликом дядька Османа переїхали з Джизака до Ангрена.

З наших родичів усі були живі, але в лікарні, де мама працювала, морг заповнений був мертвими. Я, бувши дитиною, не боялася, заходила в морг. Це був одноповерховий занедбаний будинок. Він не замикався. Величезні вікна були вибиті. Мертві лежали жовті з роздутими животами. Собака Розка розпорював їхні животи й ласував мертвечиною. Мені було шкода й померлих, і голодного собаку. Коли мертвих набиралося багато, їх завантажували на бричку, і худа шкапа повільно везла вантаж на кладовище. Тут в одну вириту яму скидали померлих і закопували. Могили були не дуже глибокі, часто шакали розтягували тіла похованих.

Особисто я та мама голоду не зазнали. Може, тому, що мама невпинно працювала, щоб прогодувати себе й мене. Отримувала вона зарплату 32 рублі на місяць.

Бейє Ільясова, учениця Джизацької школи, початок 1950-х років
Бейє Ільясова, учениця Джизацької школи, початок 1950-х років

У дитячому садку окрім їжі нам давали риб'ячий жир. У початкових класах з 1947 до 1950 року в Джизаку нас на великій перерві годували черепашачим м'ясом. Ми, діти, бачили, як у великому казані совалися черепахи. Від спеки та все гарячішої води, а потім і окропу, вони падали вниз казана. Їх витягали, панцир легко відокремлювався. Нам було шкода черепах, ми плакали, але голод змушував долати жалість, і ми із задоволенням, сидячи за партами, їли черепашаче м'ясо.

У класі було 42 учні. Вчителька Ольга Іванівна в двох зошитах кожного учня друкованими літерами писала тексти. Буквар був тільки у неї. Ми любили уроки чистописання. Вчителька праці, забезпечивши нас маленькими шматочками, навчила вишивати хрестиком і гладдю. Уже в 9 класі я відвідувала гурток шиття верхнього одягу. Вчителі працювали з великою віддачею, вони жили нашими турботами.

Бейє Ільясова (ліворуч) і Асіє. Узбекистан, Джизак, початок 1950-х років
Бейє Ільясова (ліворуч) і Асіє. Узбекистан, Джизак, початок 1950-х років

Я закінчила 10 класів у школі №2 Ангрена. Сьомий клас теж був випускний. Багато хто пішов до технікумів, а я залишилася навчатися далі. У 9 класі в 2-му півріччі мене виключили зі школи, адже мама не змогла заплатити за навчання. Від оплати звільнялися діти вчителів і військовослужбовців. Але те, що мій тато на фронті був живий чи загинув, ми довести не могли.

Старшокласниці Ангренської школи №2 на збиранні бавовни, Бейє Ільясова 2-а праворуч. Узбекистан, друга половина 1950-х років
Старшокласниці Ангренської школи №2 на збиранні бавовни, Бейє Ільясова 2-а праворуч. Узбекистан, друга половина 1950-х років

Мені заплатив за навчання директор школи Трохим Васильович Пак, і я закінчила 9-й, а потім і 10-й клас. У нас було багато вчителів-корейців: фізик Віктор Федорович Хегай, історик Костянтин Володимирович Кім, хімік Володимир Іванович Лі, математик Раїса Семенівна Чен, географ Валентина Володимирівна Лі. Ми тоді не знали, що корейці також були депортованими.

Старшокласниці Ангренської школи №2, Бейє Ільясова крайня праворуч у 1-му ряду. Узбекистан, місто Ангрен, друга половина 1950-х років
Старшокласниці Ангренської школи №2, Бейє Ільясова крайня праворуч у 1-му ряду. Узбекистан, місто Ангрен, друга половина 1950-х років

Я завжди була мамина помічниця. Закінчивши 9 класів, все літо працювала в піонертаборі «Космос» вихователькою. Працювала добре, отримала похвальну грамоту ЦК ЛКСМ Узбекистану. Після закінчення 10-го класу стала працювати піонервожатою в школі №1 Ангрена й готуватися до вступу до інституту. Мама та її брат Осман не дозволяли мені їхати навчатися до Ташкента, а в Ангрені ще інститутів не існувало. У будівельний та гірський інститути, а також у медтехнікум я вступати не хотіла й усе вмовляла маму дозволити вчитися в інституті в Ташкенті.

Вчитися дозволив мені мій чоловік, Ібраїм Ілясов, викладач фізики. Та й заміж вийти я погодилася лише після того, як він обіцяв мені дозволити вчитися. З 1959 до 1964 року я навчалася на історичному факультеті педінституту ім. Нізамі в Ташкенті.

Подружжя Бейє та Ібраїм Ільясови. Узбекистан, місто Ангрен, 1960-і роки
Подружжя Бейє та Ібраїм Ільясови. Узбекистан, місто Ангрен, 1960-і роки

У школі працювала піонервожатою, потім вчителькою початкових класів, згодом вчителькою історії та суспільствознавства, а з 1972 року була переведена на роботу до Ташкентського обласного держпедінстітуту в місті Ангрен. Тут на кафедрі суспільних наук я працювала 20 років. Упродовж багатьох років була головою товариства «Знання», 17 років завідувала Вечірнім Університетом марксизму-ленінізму.

У 1973 році вступила до аспірантури. Шкода, що я в цей час не знала, що кримським татарам з історії захистити дисертацію практично було неможливо. Інші історики перекваліфікувалися на педагогіку, психологію, а мені ніхто не підказав. Я їздила до академіка Киргизької та Російської академії педагогічних наук Ізмайлова до Фрунзе (нині Бішкек), і він мене не підтримав.

В інституті я допомагала навчатися кримським татарам. Їх у кожній групі навчалося по 12 осіб. Я вела 7 груп, в яких навчалися узбеки, таджики, які не знали російської мови. Разом писали реферати, курсові роботи, готувалися до державних іспитів з наукового комунізму. Всі отримували від мене інформацію, що не треба їхати до Мубарека (у 1970-ті роки влада проводила серед молодих кримськотатарських фахівців агітацію за переселення в Мубарецький район Кашкадар'їнської області для його «освоєння» й «розбудови» там автономії ‒ КР) і ніхто не поїхав.

Отримували всі газету «Ленин байрагъы», журнал «Йылдыз», газету «Ангренская правда». Кримськотатарською мовою радіопередачі не велися. Секретар міськкому партії Носков говорив: «Тільки через мій труп відкриється викладання кримськотатарської мови». А з перебудовою в країні він один з перших виїхав з Узбекистану.

В усі часи й у Джизаку, і в Ангрені в сім'ях проводилися молебні ‒ дуа і намаз, обряди нікях і дженазе. Хидирлез (національне весняне свято кримських татар, присвячене завершенню весняних польових робіт і вигону худоби на літні пасовища ‒ КР) проводили, виїжджаючи на кладовища, поминали рідних і пригощали один одного смачними стравами. К'урбан байрам (свято жертвопринесення, ісламське свято закінчення хаджу ‒ КР) теж намагалися проводити на кладовищі. Уразу (мусульманський піст ‒ КР) дотримувалися батьки й ходили один до одного на іфтар (розговіння, вечірнє споживання їжі під час місяця Рамадан, проводиться після вечірньої молитви за місцевим часом ‒ КР). Обрізання оголошували днем народження сина.

У Ангрені в усі часи існував активний національний рух кримських татар. Очолював його Амет аг'а Абдураманов. Він збирав народ у селищі Грум біля річки Ангрен, запрошував письменників, кримськотатарських вчених з Москви, з якими обговорювалися проблеми повернення на Батьківщину ‒ до Криму. Проводилися збори у вигляді вечірки, накривалися столи, звучала музика.

З від'їздом Амета Абдураманова до Криму національний рух в Ангрені очолив Ленар Тизіков. Уже стали збирати серед кримських татар заяви з вимогою повернення на Батьківщину, кошти для відрядження делегатів до Москви на переговори з членами Політбюро ЦК КПРС.

У 1989 році я написала для газети «Ангренская правда» статті «Проблеми кримcьких татар», «Допомога тим, хто від'їжджає на Батьківщину ‒ до Криму». У «Ленин байрагъы» написала «Президентке мураджаат» (Звернення до президента) тощо. На зборах ми пояснювали народу необхідність їхати на батьківщину.

До Криму з молодшою дочкою Еміне, ученицею 7 класу, я повернулася в 1992 році. Чоловік Ібраїм Ільясов трагічно загинув під час повернення на батьківщину. Старша дочка Мелек із сім'єю вже жила в селі Красногвардійське Совєтського району та працювала вчителькою у школі. З 1992 до 1998 року я працювала старшим викладачем політології на Кримському факультеті Київського національного економічного університету в Сімферополі.

У 1996 році була обрана на Курултаї членом Меджлісу кримськотатарського народу, 5 років очолювала відділ освіти Меджлісу. За час роботи проведена величезна робота з народом з питань організації навчання кримськотатарською мовою. Для цього необхідні були дитячі садки, школи, класи. Це давало можливість відкривати нові робочі місця для нашого народу. Навчання наших дітей у школах з кримськотатарською мовою навчання дало свої результати й у сфері виховання в національному дусі. Високі вимоги в національних школах зробили наших дітей конкурентоспроможними. Кримськотатарські діти поповнили лави висококваліфікованих фахівців у всіх сферах життя. Все це було досягнуте завдяки тому, що різні питання освіти вирішувалися на зустрічах керівництва та членів Меджлісу з президентом країни Леонідом Кучмою, віце-прем'єром України Миколою Жулинським, міністром освіти та науки України Василем Кременем, заступником Держкомнацу України Юрієм Білухою. Всю свою роботу я висвітлюю в газеті «Къырым».

Для зміцнення зв'язків між поколіннями я більше ніж 20 років проводжу зустрічі колишніх односельців села Демірджи та їхніх нащадків. Кожна зустріч має інформаційний супровід і різну тематику. Зустрічі сприяли народженню книги «Демирджи дагъы. Демирджилилер хатырлай» (Гора Демерджі. Згадують демерджинці). Книга накладом 500 примірників розійшлася окрім України й у багато інших країн: США, Ізраїль, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія.

Бейє Ільясова на презентації своєї книги у Сімферополі, приблизно 2010 рік
Бейє Ільясова на презентації своєї книги у Сімферополі, приблизно 2010 рік

Важливою була боротьба за землю: в кожній родині росли діти, їм потрібні були земельні ділянки для будівництва приватного житла. 10 років довелося боротися, щоб домогтися від влади узаконення земель для кримських татар. Мітинги, пікети, зустрічі, бесіди з людьми дали результати: була виділена земля на масиві «Лугове-2» міста Сімферополя.

Живу в Сімферополі у двокімнатній квартирі з сім'єю молодшої дочки. Старша дочка Мелек Алідінова, живе в Криму 21 рік і працює завідувачкою лабораторії розвитку освіти кримськотатарською мовою Кримського республіканського інституту післядипломної педагогічної освіти (КРІППО), живе з дітьми в гуртожитку, де немає прописки (реєстрації). Її дочці 35 років, синові 29, а молодшому синові 27 років. Син мій з сім'єю ще не може повернутися на батьківщину. Ніхто з нас не може вирішити проблеми житла, а квартиру, яку я отримала, ми «перетворили» на гуртожиток: тут туляться 6 осіб ‒ мої діти та внуки.

Архівна довідка, видана Бейє Ільясовій у тому, що вона перебувала разом із матір'ю на обліку спецпоселення в Узбекистані
Архівна довідка, видана Бейє Ільясовій у тому, що вона перебувала разом із матір'ю на обліку спецпоселення в Узбекистані

Веду активний спосіб життя: пишу статті, відвідую всі заходи в кримськотатарській бібліотеці імені Гаспринського в Сімферополі та музеї кримськотатарської культури. Організувала та увійшла до комітету з увічнення пам'яті Кенана Кутуб-заде, військового оператора-документаліста, автора фільму про табір смерті Освенцим. Комісія домагається встановлення меморіальної дошки з барельєфом (скульптор Айдер Алієв) на стіні кіностудії в місті Ялта.

(Спогад від 2 грудня 2009 року, доповнений 12 листопада 2017 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG