Спеціально для Крим.Реалії
П'ять років. Рівно стільки знадобилося Європі, щоб усвідомити, кому саме Росія оголосила війну.
У березні 2014 року Захід нагадував трьох мавп, які нічого не хочуть помічати, слухати й тим більше говорити. Анексія Криму відбувалася під розгублені заклики столиць «дотримуватися правил» і «шукати компроміс». Холодний душ для всіх тих, хто був переконаний, що Росія перезавантажилась. Що вона відтепер і завжди буде торгувати, буде партнерською та зрозумілою. Похмілля для тих, хто вірив, що софт-пауер витіснив армії на задвірки історії.
Україна не була винятком. Втім, нашій країні тверезішати довелося швидко. Нам просто не залишили вибору. Тому що вслід за Кримом почався Донбас ‒ другий акт кримської п'єси в постановці Москви. Україна переставала бути гібридною державою завдяки гібридній війні. Не відразу. Поступово. По краплі видавлюючи з себе ілюзії.
Але стара Європа до останнього відмовлялася визнавати нову реальність. Її можна зрозуміти ‒ з точно такою ж відстороненістю в 2008 році Україна вдивлялася в російсько-грузинську війну, яка не вплинула на нашу рішучість торгувати з Москвою й голосувати за проросійського президента.
Анексія Криму відбувалася під розгублені заклики столиць «дотримуватися правил» і «шукати компроміс»
Складно вчитися на чужих помилках. Особливо, коли це навчання пов'язане з необхідністю виходити із зони комфорту. Десять років тому з неї відмовлялася виходити Україна. А п'ять років тому точно так само відмовлялася виходити Європа. Яка продовжувала вірити, що це не її війна. Що вона так і застрягне десь на периферії. Що апетити імперії мають межі й необхідно лише знайти баланс.
Вона не врахувала лише одного. Кремль оголошував цю війну не Україні. Хоча б тому, що ніякої суб'єктної України, яка може чогось «бажати», в свідомості кремлівських мешканців не існує. Кремль оголошував цю війну Заходу. Тому самому, на який покладав відповідальність за Майдан. Тому самому, який, з точки зору Москви, скинув Януковича чужими руками. І Україна стала жертвою вторгнення саме тому, що для Кремля вона стала частиною Заходу.
Київ з першого дня намагався пояснити це європейським столицям. Які стомлено відмахувалися. Неохоче вводили санкції. Регулярно обговорювали їхнє скасування. Які намагалися зробити вигляд, що війна їх не стосується. І навіть витіснили на периферію свідомості знищений пасажирський «Боїнг».
А потім були Скрипалі. Російське втручання у вибори. Шпигунські скандали. Дестабілізація на Балканах. Виявилося, що поки Європа намагалася протягувати Москві долоню для рукостискання ‒ Кремль продовжував вести війну. Ту саму гібридну, схожу на спецоперації, які так люблять вихідці зі спецслужб. Ті самі вихідці, які в Росії мають усю повноту влади.
Кілька років тому Ангела Меркель сказала, що головними загрозами миру є вірусу Ебола, ІДІЛ та політика Росії в Україні. Формулювання дозволяло споруджувати «Північний потік-2» і говорити про те, що Москва приречена залишатися партнером Європи. У 2019 році вже мало хто пам'ятає про Ебола. ІДІЛ перестав виглядати як невблаганний вісник армагеддона. А Європарламент оголошує, що Росія не може вважатися стратегічним партнером ЄС і закликає переглянути угоду від 1994 року. І цей же Європарламент говорить про те, що
«Північний потік-2» стає загрозою для Європи, і закликає відмовитися від проекту.
Російські гроші продовжать мотивувати багатьох закінчити війну за рахунок України
Ні, ніяких ілюзій плекати не варто. Ніякого одномоментного перевороту в свідомості не буде. Надії залишаться. Російські гроші продовжать мотивувати багатьох закінчити війну за рахунок України. Але будь-який процес цінний своєю динамікою. І якщо вам здається, що нічого не змінюється, то варто підняти архіви. І подивитися на те, як пряма європейського протверезіння вибудовується за останні п'ять років. І нинішня резолюція Європарламенту стає лише ще однією точкою на цьому графіку.
Зрештою, навіть у нас на п'ятому році війни в надлишку людей, які добре ставляться до російського керівництва. Складно в таких умовах докоряти Європі за короткозорість, вірно?
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
