Спеціально для Крим.Реалії
Днями близьке до російської влади Криму інформагентство «Крыминформ» повідомило, що президент Росії Володимир Путін доручив розглянути можливість передачі в Севастополь одного з повернутих Росії танків Т-34. Про це сказано також в опублікованому на сайті Кремля списку доручень, даних за підсумками зустрічі з громадськими діячами Криму та Севастополя: «Розглянути можливість передачі Севастополю одного з танків Т-34, повернутих Російській Федерації Лаоською Народно-Демократичною Республікою». Доручення дане Міністерству оборони Росії. Відповідальний ‒ голова російського військового відомства Сергій Шойгу. Термін виконання доручення ‒ до 1 червня цього року.
Йдеться про передані Росії у січні 2019 року справні танки Т-34. Всього Лаос передав 30 одиниць техніки. Під час зустрічі з громадськістю член Загальноросійського народного фронту з Севастополя Вікторія Кашлякова запропонувала Путіну передати танки містам-героям, щоб використовувати їх як музейні експонати та для участі в парадах до Дня перемоги. «Безумовно, Т-34 ‒ один із найвідоміших, знакових і яскравих символів перемоги у Великій Вітчизняній війні, ‒ відповів тоді Путін. ‒ Чудова ідея, спробуємо її реалізувати. Дякую вам за цю думку».
Нормальній людині хід думок Вікторії Кашлякової важко зрозуміти, незважаючи навіть на російську звичку брязкати гусеницями не лише 9 травня, а й в інші дні. Техніка військових років і так регулярно бере участь у параді Перемоги в Севастополі. Торік у параді брали участь пускова установка БМ-13 «Катюша», танки Т-34 та ІС-2, а також самохідна артилерійська установка СУ-76. Ну ось тепер Севастополь отримає ще один Т-34, і тепер на парадах йтиме не один, а два таких танки. Чи велика різниця? І яку користь від цього матиме Вікторія Кашлякова?
З іншого боку, Лаос повернув Росії 30 танків ще у січні 2019 року, тобто понад рік тому, а ця севастопольська жінка все ходила та думала: ось добре б один із них дістати для нашого міста? Не вірю. Звісно, питання голові Севастопольського ЗНФ підказали обізнаніші люди. А все чому? Тому, що Шойгу невідомо навіщо випросив у Лаосу 30 старих танків, а вони в Росії виявилися зовсім непотрібними, ось і шукали цілий рік, куди ж їх прилаштувати. Тим більше, як повідомляло ВВС, танки виявилися не радянського, а чехословацького виробництва і зовсім не воєнного часу. Отже, вираз «Т-34 повернулися на батьківщину» досить відносний, оскільки батьківщина їхня десь у цехах чеського заводу.
Т-34, звісно, машина легендарна. Її історія вже писана-переписана, про Михайла Кошкіна, якого називають «батьком Т-34», зняті вже і фільми. Проте історія створення танка на харківському заводі залишається наполовину секретною. Про це не розказують на парадах.
Михайло Кошкін, НКВД та Харків
У грудні 1936 року в житті Михайла Кошкіна відбувся новий крутий поворот ‒ його відсилають до Харкова начальником танкового КБ заводу №183. Призначення відбулося за трагічних обставин. Колишній голова КБ Афанасій Фірсов та низка інших конструкторів потрапили під справу про шкідництво після того, як танки БТ-7, які випускалися заводом, стали масово виходити з ладу. Фірсов встиг передати справи Кошкіну. Восени 1937 року Автобронетанкове управління РСЧА видало завдання Харківському заводу на розробку нового колісно-гусеничного танка. І тепер уже під звинувачення у шкідництві потрапив конструктор Адольф Дік, який розробив проєкт танка під назвою А-20, але не вклався в термін. ДКБ було розформоване, незабаром був арештований і начальник АБТУ Г. Бокіс.
Біографи зазначають, що Михайло Кошкін спирався на роботи і Фірсова, і Діка, і на весь світовий досвід танкобудування. І його врятувало лише те, що новий танк, перейменований на А-32, сподобався Сталіну. Але робота над конструкцією гусеничного Т-34 вимагала об'єднання зусиль. У грудні 1938 року три танкових КБ з ініціативи Кошкіна були об'єднані в єдиний відділ під шифром «520».
Михайло Кошкін був справжнім подвижником своєї справи. Щоб довести маневровість і ходові якості свого танка Т-34, він організував перекидання двох машин із Харкова до Москви і назад не потягами, а своїм ходом. Часто сам сідав за важелі, ремонтував машини у випадку несправності. І тому застуда та перевтома спричинили захворювання на пневмонію. Але танку була потрібна маса доопрацювань, залишити роботу він не міг ні на хвилину.
Захворювання загострилося, і лікарі видалили конструктору одну легеню. Але реабілітацію в заводському санаторії «Занки» під Харковом закінчити йому не вдалося. Він помер 26 вересня 1940 року. Похований Кошкін у Харкові на Першому міському кладовищі. До сьогодні могила не збереглася. Версій її втрати є декілька, але всі вони не дуже авторитетні, тому історія так і залишилася оповита таємницею. Тим більше, що танк супроводжує іще одна таємниця.
За життя Михайло Кошкін був нагороджений тільки орденом Червоної Зірки, а вже посмертно за створення Т-34 він нагороджений Сталінською премією в 1942 році, а вже в 1990-му йому надане звання Герой Соціалістичної Праці.
Налагодити масове виробництво танків Т-34 СРСР навіть на початку війни не міг, і воно досить сильно запізнилося. А причина в тому, що в Радянському Союзі був тільки один верстат, на якому можна було виготовити погон башти. Це така велика кругла шестерня, на якій вежа встановлена й обертається на її зубцях. Окрім того, метал для ствола гармати був не дуже якісний, він швидко виходив із ладу, та й виготовлення гармат було повільним тому, що не вистачало верстатів, на яких уздовж ствола можна було просвердлити отвір для ходу снаряда. І масове виробництво танків вже в Нижньому Тагілі було налагоджене лише тоді, коли США по Ленд-лізу поставив верстати для приготувань погона башти, присадки для виплавки стійкого гарматного металу та верстати для свердління стволів.
Т-34 з 76-міліметровою гарматою був основним танком до 1944 року, потім на озброєння СРСР надійшла модифікація Т-34-85 з 85-міліметровою гарматою. Після Другої світової війни танки Т-34 брали участь у Корейській війні 1950-1953 років. Т-34 також використовував Єгипет під час Суецької кризи 1956 року в арабо-ізраїльському конфлікті. Його використовували також у громадянській війні в Югославії у 1990-х роках. У СРСР у період з 1940-го до 1946 року були випущені понад 58 тисяч Т-34, але справних зразків зараз залишилося дуже мало.
Лаоські танки
Рік тому головний редактор журналу «Арсенал Отечества», полковник запасу та колишній командир танкового батальйону Віктор Мураховський розповів BBC, що вже не залишилося країн, у яких Т-34 був би на озброєнні, що фахівці з історичної бронетехніки встановили, що це танк не радянського виробництва, а чехословацького, вже після війни.
До того ж, Міноборони Росії повідомляло, що танки передані Росії в дарунок, тобто безоплатно, хоча це ворожіння на кавовій гущі. Річ у тім, що у 2003 році Росія списала Лаосу майже 70% боргу (700 мільйонів доларів). Іншу частину (380 мільйонів) Лаос мав виплатити упродовж 33 років. Тому ходять версії, що Лаос міг віддати Росії стару бронетехніку в рахунок цього боргу, розповідав Мураховський. Інші експерти вважають, що така угода – малоймовірна через низьку вартість цих танків. Усі 30 машин могли коштувати не більше 1 мільйона доларів, що на тлі всього боргу – цілковитий мізер. Фактично, це вартість металу. Тим більше, якщо врахувати, що у грудні 2018 року Росія постачала Лаосу партію модернізованих Т-72Б1.
Чисто російський гешефт: відіслати партію модернізованих і найсучасніших Т-72Б1, а забрати партію старих Т-34.
Один із редакторів журналу «Арсенал Отечества» Олексій Леонков рік тому розповів, що «Т-34 виготовили декілька десятків тисяч, потім пішли інші ‒ Т-54, Т-62... А Т-34 після війни були помічені на Кубі, у В'єтнамі, в арабських країнах. Тобто Радянський Союз ці танки фактично роздарував різним державам, орієнтованим на комунізм. І вони на цих танках успішно захищали або здійснювали революцію».
Це приблизно так, як свою «революцію» в Донецьку на російських танках «захищають» російські найманці та «шахтарі», які вивчилися на танкістів. У безлічі репортажів на кадрах (наприклад, на цьому і на цьому) раз у раз трапляються зняті на українській землі російські танки, тепер уже Т-72 Б3. Декілька таких машин уже були захоплені українськими військовими і служать доказом російської агресії в Україні.
За інформацією на той час начальника Генерального штабу ЗСУ Віктора Муженка, ще у 2018 році в лавах бойовиків ОРДЛО воювали приблизно 32 тисяч російських військових, це перший і другий армійські корпуси, у розпорядженні яких понад 700 танків, гармат, артилерійських систем. Російські бронетанкові підрозділи базуються також і в Криму.
Танки ‒ сильна зброя. Але не тільки в Росії. На розробку Т-14 «Армата» Україна відповідає «Оплотом», а країни НАТО новими модифікаціями «Леопардів», «Абрахамсів» та «Леклерків». І все це зброя такої потужності, про яку треба сказати, що краще б агресор не доходив до її застосування, інакше «гра в танчики» дорослих хлопців може закінчитися сумно.
Але річ у тім, що багато хто, як севастопольська лідерка ЗНФ, натхнені минулим «патріотизмом», не бачать зв'язку між грою в тепер уже нешкідливі Т-34 та бойовим застосуванням новітніх смертоносних машин. І поки одні розставляють на постаменти вже не потрібні Т-34, інші виводять із цехів на поле бою машини нового покоління, здатні принести велику біду не одній країні.
Тому замість того, щоб возити чеські танки в Росію і грати в «танчики» тепер уже на постаментах, краще б запитали російських танкістів, які загинули або захоплені в полон на Донбасі, чи готові вони ще «повторити»? Тому краще позабирати з української землі як Т-34, так і Т-72. А що з ними зробити: поставити на кладовищах старої техніки, яких повно в Росії чи перекувати на рала ‒ справа господаря.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
