1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі публікують унікальні мемуари Сейдамета.​

Продовження. Попередню частину читайте тут.​

Який секрет був у Іслама Акі?

Коли у листопаді [1915 р.] турецький флот обстріляв береги Криму, деякі з наших старших мешканців загорілися надією. У нашому селі старий Іслам Ака з підступом запитав про сенс цього бомбардування. Моє пояснення не задовольнило його. Він по секрету довірив мені свою відповідь: «Це не лише для того, щоб воювати, а й для того, щоб після війни можна було сказати про ці землі: «там ми теж воювали».​

Емін Бей своїм віршем всюди пробудив надію. Всі набули впевненості, що настають зміни. Ті, хто довіряв один одному, говорили лише про це.

У Петербурзькому університеті

Алім Сеїт Джеміль у декількох листах, які надіслав мені з Петербурга, писав, що навчання в університеті почалося, і що я повинен якомога швидше приїхати. Однак питання з виноробством і розмови, які я вів з «національної справи», затримали мій від'їзд. Нарешті, наприкінці жовтня я дістався Москви.

Ми з Меном Сеїтом Джемілем пішли до декана юридичного факультету професора [Давида] Грімма. Він розпитав мене про моїх професорів права в Парижі та лекції. За кілька днів він передав звістку, що щиро сподівається, що я зможу вступити до університету, але я повинен ще попрацювати над своєю російською мовою. Так і сталося. За тиждень я вступив на юридичний факультет і почав відвідувати лекції.

Я винайняв кімнату в хорошому районі на вулиці Гороховій, 4, в квартирі, яка належала одній польській родині. Одночасно я почав брати уроки російської у певного козака, теж студента-юриста. Була велика різниця між юридичними студіями в Парижі та Петербурзі. У Парижі навчання було сповнене офіціозу і дисципліни. Професори надавали великого значення науці. Вони говорили на теми строго наукові, абсолютно уникали навіть опосередкованого включення студентів в актуальну політику... Студенти проявляли свої політичні переконання лише на демонстраціях, проте не переживали політику глибоко, а насамперед навчалися... Натомість петербурзькі професори користувалися кожним випадком, щоб прищепити студентам ідеї свободи, закону, справедливості. Вони переконували студентів у поганому становищі Росії. Між професорами і студентами поставали зв'язки, менш засновані на знаннях, а більше зіперті на спільних ідеях і товаристві.

Працював в університеті вчений, виходець з польських татар, [Михайло] Туган-Барановський – знаменитий на всю Росію своїми економічними працями [у 1917-1918 рр. – міністр фінансів УНР]. Студенти любили його за ліві погляди і слухали його лекції з величезним інтересом. Інший поляк за походженням, [Лев] Петражицький, професор енциклопедії та філософії права, також користувався величезною повагою і прихильністю студентів. Його твори перекладалися західними мовами, він був вченим, який володів в області філософії права настільки широкими, новими і конкретними поглядами, що відкрив нову еру у філософії права. Професор Петражицький умів говорити про філософські течії епохи так, що студент був зацікавлений у вищій мірі. Студенти визнавали Петражицького за оракула знань і безперечний авторитет, виказували до нього безмежну повагу і прихильність.

Також до лекцій дуже відомого на Заході, особливо у Франції та Англії, російського вченого, ліберала, професора [Максима] Ковалевського студенти виявляли великий інтерес. Лекційний зал був переповнений, частина слухачів робила нотатки стоячи. Студенти бачили у таких професорах не лише вчених, а й поборників нових ідей, і особливо з цієї причини були до них глибоко прив'язані.

Студенти жили скромно, легко налагоджували між собою товариські зв'язки, утворювали згуртовану, дружню групу. Не минуло й двох тижнів з тих пір, як я розпочав навчання, а у мене вже було коло товаришів. Студент-козак, у якого я брав уроки російської, знав майже всіх і з багатьма мав близькі стосунки. Хоча він був бідний, часами йому не вистачало на хліб, і бувало, що йому доводилося заробляти на життя нічним розвантаженням вагонів – він був веселий і бадьорий... Я допомагав йому, як міг, він також отримував пакети з провізією від родини – і був щасливий. Інтелігентний і чутливий, хоч і не дуже працьовитий, – він, однак, виявляв глибокий інтерес до лекцій, особливо до літератури і філософії. Розмови, які я вів із ним на ці теми, допомагали мені не тільки поліпшити знання мови, а й краще зрозуміти Росію.

Сто рублів від Челебіджіхана

Того року [Номан] Челебіджіхан не приїхав до Петербурга. Він залишився із сім'єю в Гьозлеві. Бо він був переконаний, що гряде революція. Ми колись багато сперечалися про це в Криму на якійсь зустрічі з друзями. Я тоді стверджував, що революція далека. У підсумку ми побилися об заклад з Челебіджіханом на сто рублів... У Петербурзі я забув про парі. Тим часом одного разу я отримав з пошти переказ на 100 рублів і посилку... У супровідному листі Челебіджіхан писав, що «на жаль» я виграв парі, у зв'язку з чим він надсилає гроші, а також спеціально приготоване м'ясо лоша і кілька пляшок вина Бекетова... Його засмучувало, що я виграв парі-революція спізнялася, а всі ми все ще жили надією на неї. У листі він зазначив, що я виграв завдяки своїй стриманості.

Вплив війни

У 1916 році війна вже твердо давала знати про викликане нею потрясіння не лише у військовій, але і в політичній сфері... Навіть на вулицях голосно говорили, що невдачі російської армії викликані німецькими шпигунами у Генштабі. Нарешті, була викрита діюча по всій Росії шпигунська мережа, очолювана якимсь [Сергієм] Мясоєдовим – російським офіцером з Генерального штабу [Мясоєдов був страчений за спірним звинуваченням ще навесні 1915 року]. Це потрясло країну. Всі бачили, наскільки зіпсувалася і прогнила держава.

У Думі росли безлад і нервозність. Ті, хто всерйоз замислювався про воєнну ситуацію в Росії та її майбутнє, щоб запобігти найгіршому, намагалися створити міжпартійний блок. На чолі цієї групи став знаменитий [Павло] Мілюков. Невдовзі також з’ясувалося, що до цього угруповання не включені наші мусульманські депутати в Думі. Пославшись на це, я зложив Мілюкову домашній візит, зробив з ним інтерв'ю, яке потім опублікував у «Терджимані». У цей час питанням, яке життєво займало російських мусульман, стало призначення [Мухаммада] Баязітова на посаду муфтія Оренбурга. Ця людина, з ретроградним розумом, знаряддя в російських руках, яка нічого не розуміла у релігійних справах, не вміла також налагодити жодного контакту з народом... Він видавав журнал «Сірат-әл-мстстәкийм» [«Прямий шлях»], за допомогою якого саботував ідеї прогресу. Через це його знала вся мусульманська інтелігенція Росії. Призначення такої людини муфтієм скрізь зустрічало негативну і рішучу реакцію. У зв'язку із цим я написав у «Терджиман» протестну статтю, в якій показав, як були зневажені права мусульман.

Наші зустрічі

Серед лекцій, вивчення російської мови, зустрічей із Челебіджіханом, Алімом Сеїтом і його дружиною, а також листування з Кримом я розширював коло знайомих серед студентів-мусульман у Петербурзі... Я познайомився із Мустафою Куртієвим з Криму, Мустафою Чокайоглу з Туркестану, кількома казанськими купцями, імамом петербурзької мечеті Лутфі Ісхакі і Західом Шамілем – онуком знаменитого кавказького героя імама Шаміля, та іншими.

Якось увечері ми пішли із Меном Сеїтом Джемілем на зустріч в будинок Максудова, одного з найзначніших казанських купців. Прийшли понад двадцять студентів. Господарі влаштували зібраним багатий і повний уваги прийом. До пізньої ночі ми розмовляли у теплій і братській атмосфері. Ми відчували, що Росія починає хитатися, ми жили надією, що доля російських мусульман вступає у фазу великих позитивних змін. Зустріч пройшла у веселій, жвавій атмосфері... Ми із задоволенням аналізували відгуки на обрання Баязітова на посаду муфтія, які надходили з усіх тюркських країн. І я насолоджувався цими розмовами і пробуджував в собі надію...

Професор-ворожбит

За кілька днів Мен Сеїт сказав мені, що ми підемо із візитом до певного професора. Коли я запитав, хто такий цей вчений і навіщо ми до нього підемо, він, як завжди, розсміявся і сказав: «Довідаємося про твоє майбутнє...».

Далі він розповів мені, що цей професор єврей і пророкує майбутнє за Талмудом та зірками. Він нібито був знаменитий при царському дворі та в аристократичних сферах. Мен Сеїт наполягав, щоб я пішов з ним. Для мене у той період це були справи зовсім неважливі, я навіть вважав все це дурістю. Однак відкараскатися від Мена Сеїта мені не вдалося, і, врешті-решт, я пішов.

Коридор квартири і стіни вітальні, до якої ми увійшли, прикрашали дивацькі ілюстрації. Професор був худий, серйозний, мав близько 55 років, носив окуляри. На ньому був рідко надіваний у

тодішній Росії чорний сюртук. Він запитав моє ім'я та дату народження. Поговорив із Меном Сеїтом про спільних знайомих і сказав, щоб я прийшов за кілька днів. Коли я прийшов, він розповів мені про різні факти з мого минулого, передбачив і майбутнє. Він передрік, що я буду займатися політичною діяльністю, уникну кількох небезпек, одружуся на дівчині, яку кохаю, і яка у даний момент знаходиться далеко. Він додав, що довгий час я проведу поза домом, і що після нинішньої війни настане друга, ще більша. Коли я запитав, якими будуть її результати, він сказав: «Це буде немов величезний ураган, важко передбачити, хто врятується». Я насідав на Мена Сеїта, щоб він розповів мені, навіщо вважав за потрібне ці візити. Нарешті він не витримав і повідомив, що купець Максудов, у якого ми колись були у гостях, хоче дати мені свою дочку за дружину, і саме на його прохання він повів мене до цього знаменитого ворожбита. Одночасно Кьосе Мустафа Ага надіслав мені листи, в яких описував, як до нашого села в'їхала якась сім'я з Казані й почала розпитувати про мою сім'ю, питали особливо про мене, про стан мого здоров'я. Начебто, деякі з запитаних заявили, що у мене хворі легені. Все прояснилося... Я розповів Мену Сеїту про те, як ворожбит розповів про дівчину, яку я люблю, і яка знаходиться далеко. Він же більше не наполягав, щоб знову йти до Максудових. А Алім Сеїт розповів, чому він дав своїй дочці ім'я Ханіфе. Так завершилася справа моїх заручин у Петербурзі.

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення кримського історика Сергія Громенка або переклади згаданих Сейдаметом назв, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.