18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роки Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Зеврій Хайбуллаєв, кримський татарин, народився 5 жовтня 1934 року, уродженець села Хайто (Тилове) Байдарської сільської ради Балаклавського району Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
На момент виселення нас було двоє: мати Еміне Джемаліддінова (1910 р.н.) та я, Зеврій Хайбуллаєв.
Вранці 17 травня дідуся Джемаліддіна запросили до Байдарської сільської ради та вручили йому повідомлення про смерть його сина, Ісмаїла Джемаліддінова. Це був мій дядько, він служив на Чорноморському флоті. Внаслідок прямого попадання німецької бомби в корабель загинули всі 50 моряків. Сільська рада обіцяла допомогти його сім'ї, у нього залишилося троє дітей. До вечора зібралися всі родичі й оплакували всю ніч, дехто заснув під ранок.
18 травня 1944 року, рано-вранці, прийшли два озброєні солдати та офіцери. Нічого не пояснивши, вони наказали всім швидко одягнутися та йти за ними. Хоча офіцер знав про те, що ця сім'я отримала повідомлення про смерть дядька, з дому нічого взяти не дозволили. Під дулами погнали всіх у кінець села (воно було маленьким, жило в ньому близько 50 сімей). Коли нас туди привели, всі були вже там.
Солдати перевірили й переконалися, що в селі татар не залишилося. Дали команду сідати в автомашини «студебеккери» й повезли в бік Севастополя
Найстарший з офіцерів бачив, що ми прийшли без речей і наказав одному солдату супроводити дядька Сервера додому. Він сходив і приніс трохи речей і продуктів: борошно, крупу та квасолю. Через дві години солдати перевірили й переконалися, що в селі татар не залишилося, окрім Ніни Білялової, яка була єдиною росіянкою в селі. Дали команду сідати в автомашини «студебеккери» й повезли в бік Севастополя.
Через три чи чотири години нас привезли в Бахчисарайський район на станцію Сюрень. Багато вагонів були вже переповнені кримськими татарами, знайшли кілька порожніх вагонів і повантажили нас у них. Молодь піднялася на верхні полиці, а люди похилого віку залишилися внизу. Вагони були брудні, обтягнуті колючим дротом, вони не були призначені для перевезення людей. Ближче до обіду ешелон рушив.
Коли потяг зупинявся, годували один раз на добу. Це був суп, який не кожен міг отримати ‒ не було посуду. У кого не було чашки, той використовував куртку, склянки, банки. Коли помирали люди, на стоянці солдати ходили й забирали їхні тіла.
За день помирали від п'яти до десяти людей різного віку. Ховати їх було нікому
На початку червня нас привезли на станцію Орта-Авул Ташкентської області УзРСР. Нас 15-20 сімей залишили там, а потяг поїхав далі. До вечора пригнали кілька возів (кокан-гарба), і нас привезли до ГЕС. До нас військовополонені копали канал для майбутньої ГЕС. Для них були збудовані кілька землянок. Нас розмістили в них, кілька сімей жили в одній землянці. Людей погнали копати канал. Через 2-3 місяці люди почали хворіти на дизентерію та малярією, тому що не було ніяких умов. За день помирали від п'яти до десяти людей різного віку. Ховати їх було нікому. Дві здоровіші жінки та двоє шістнадцятирічних хлопців копали могилу в 30-40 см, і ховали скільки встигнуть, інших залишали на наступний день.
Через 3 місяці за розпорядженням коменданта нас 5 сімей відправили на інше місце проживання. На другій ГЕС було підсобне господарство «Ізбомкомбінат». Там ми прожили до 1945-го року. Мати працювала в овочевій бригаді. У середині літа стояла 45-градусна спека, мати та я сильно захворіли на малярію. За допомогою бригадира овочевої бригади нас відіслали до міста Ташкент (кожен день з міста приїжджала машина за овочами).
Ми приїхали увечері й вночі швидкою допомогою нас забрали до Ташкентської лікарні. Пролежали в лікарні один місяць, і нас виписали додому. Вийшли на трамвайну зупинку й не знали, куди їхати. У приймальному відділенні лікарні ніякої адреси не дали. Адреси підсобного господарства «Ізбомкомбіната» не знаємо, а ще мати не знала ні російської, ні узбецької. Сіли у трамвай і поїхали, але куди їхати не знаємо, приїхали на зупинку «Воскресенська», пересіли на інший трамвай і поїхали далі. Потім, через 17 років, після того як скасували комендантський режим, я дізнався, що лежали ми в Гулістанській лікарні за Беш-Агачем. Наш маршрут був таким: лікарня Гулістанська ‒ зупинка Воскресенська ‒ зупинка Туркентський ринок. Цим маршрутом їздили ми рівно шість днів, ночували де прийдеться: на вулиці, ринкових прилавках, хтось пускав до хліва. Коли на сьомий день у матері закінчилися гроші, ми залишилися без шматка хліба, вона зняла свої хороші туфлі й продала їх за 900 рублів (буханець хліба коштував 100 рублів). З жінкою, що купила туфлі, ми пішли до неї додому, вона віддала гроші й два шматки хліба, намазані вершковим маслом. Після цього знову повернулися на ринок. Мати купила собі за 50 рублів ганчір'яні капці, я ходив босоніж.
Коли ми розмовляли кримськотатарською мовою, до нас підійшла бабуся й почала розпитувати, звідки ми. Мама докладно розповіла про нас. Ми попросили її пустити нас переночувати, але вона відразу пішла, сказавши, що ще повернеться. Увечері вона прийшла й запросила нас додому. Цю кримськотатарську сім'ю розкуркулили в 1937 році й вислали до Середньої Азії. Чоловік помер у 1940 році, з п'ятьох дітей залишилося двоє: дочка сорок років і син 30 років. Вона працювала на текстильному комбінаті. З великими труднощами взявши відпустку на 3 дні без утримання, вона допомагала нам знайти родичів.
У перший день ми поїхали до лікарні, дізнатися, звідки нас привезли, але безуспішно. До вечора третього дня вирушили в бік залізничного вокзалу. Коли дійшли до мосту, я вже не міг ходити, весь був опухлий. Поклавши мене під мостом, на краю тротуару, вони попередили, щоб я лежав, поки не повернуться. Самі ж пішки вирушили в напрямку 5-го трамвая. Здалеку мати випадково побачила високі димохідні труби «Ізбомкомбінату» й згадала, звідки нас привезли до лікарні (коли нас привезли на комбінат вона побачила й запам'ятала ці труби).
Мати пройшла прохідну, охоронці комбінату без розмов пропустили її. Охорона й співробітники знали, що дядько Шаюп Джемалідінов шукав нас. Зустрівши маму, дядько послав двох осіб з носилками за мною. Цю подію в моєму житті можна вважати дивом. Якби не ця жінка й побачені нами труби, ми б загинули.
На другий день вранці нас відвезли в підсобне господарство. Виявилося, що тиждень тому, вранці, від хвороб помер дідусь Джемаліддін, а до вечора померла бабуся Фазіле.
Серед кримських татар голова колгоспу став шукати фахівців: теслярів, монтерів і трактористів. Погодивши з комендантом, голова відіслав дядька Сервера до колгоспу працювати трактористом (у 1940 році він навчався на тракториста в Карасубазарі).
Наприкінці літа 1945 року ми та ще три родини переїхали в колгосп імені Сталіна. Нас помістили в стару закинуту баню, підлога та стіни забетоновані, жили, постеливши солому.
Через місяць першою від хвороб і голоду померла Васфіє Джемаліддінова (25 років), через кілька днів померли Фатіме Джемаліддінова (18 років) та невістка Сабіре Джемаліддінова (30 років), її трьох дітей, які залишилися, віддали до дитячого будинку.
У 1955 році закінчив 10-й клас узбецькою мовою. Того року не зміг вступити до вишу ‒ відмовив комендант
Наприкінці 1945 року я пішов вчитися до 1-го класу узбецької школи. У 1955 році закінчив 10-й клас узбецькою мовою. Того року не зміг вступити до вишу ‒ відмовив комендант.
Після скасування комендантського режиму в 1956 році я поїхав до Ташкента вступати до САДУ (Середньоазіатський державний університет) на історичний факультет. Склав успішно іспити, мене зарахували на 1 курс, я поїхав додому. Там я зустрів однокласника Хакіма Абдусматова (за національністю таджик). Він запропонував поїхати з ним навчатися до Астраханського рибопереробного інституту за направленням. Я погодився, тому що проїзд, харчування та одяг були на держзабезпеченні. Наступного дня ми поїхали в університет і зайшли до декана. Він викликав секретаря до зали засідання для оформлення документів. Другу, оформивши документи, відразу дали направлення. Потім я віддав паспорт секретарю. Перегорнувши його, вона відразу зайшла до декана, швидко вийшла й сказала, що мені туди їхати не дозволяється. Справа в тому, що на останній сторінці паспорта був дозвіл жити тільки на території Узбецької РСР. Я рознервувався, образився й, погарячкував, забрав документи з університету й поїхав додому.
Наприкінці серпня здав документи у Ташкентський бавовноочисний технікум. З 1-го вересня був зарахований на 3-й курс. На початку жовтня нас відіслали на збір бавовни в Сирдар'їнську область. Через тиждень там мені вручили повістку до військкомату, і я повернувся до Ташкента. У військкоматі мені дали другу повістку з речами, і в середині жовтня я потрапив служити до міста П'ятигорська. Через місяць мене відіслали в Ставропольський край, в місто Невинномиськ (моє прізвище писали Гайбуллаєв, Кайбуллаєв, а з 10-го класу ‒ Хайбуллаєв, 1936 р.н. У 1988 році на підставі свідоцтва про народження, запитаного з Севастополя, стали писати Хайбуллаєв, тисяча дев'ятсот тридцять четвертого р.н.). Там почали будувати хімічний завод. З Ташкента нас було 10 освічених і придатних для військової служби солдатів. Решта були непридатні для військової служби й тому частина називалася ВБЗ (військово-будівельний загін) №1072 (без погонів). Почали там працювати: копали траншеї, носили цеглу, готували розчин ‒ 8-годинний робочий день.
Через півроку начальник частини викликав мене до себе. Увійшовши до нього, я побачив людину в цивільному одязі. Коли я зайшов, начальник частини встав і вийшов, сказавши, що у нього справи, а ви, мовляв, поговоріть. Той чоловік почав мене розпитувати: звідки ми приїхали, скільки у нас кримських татар. Я йому сказав, що кримських татар у нас 10. У відповідь він зізнався, що знає про нас все й додав, щоб я з ним співпрацював, доповідав про їхні настрої, з ким зустрічаються. Якщо згоден, показав папірець для ознайомлення і призначив зустріч через місяць. Сказав, що у мене буде постійний (цілодобовий) пропуск. Я, звичайно ж, відразу відмовився, сказав, що у мене стара та хвора мати, у неї немає годувальника. Скоро вона має вислати медичну довідку, і мене відпустять додому. Він похитав головою, сказав, що йому дуже шкода, тільки про нашу розмову ніхто не має знати ‒ це державна військова таємниця й змусив підписати один папірець.
У 1957 році, через півроку, в Радянському Союзі було скорочення військовослужбовців на 1 млн 200 тисяч осіб, і нас теж відпустили додому.
З вересня я продовжив навчання з 3-го курсу, в 1959 році закінчив, відіслали в Наманганську область, селище Джамашуй, де відпрацював старшим майстром 3 роки. У 1962 році повернувся до Ташкента та влаштувався на завод «Ташсельмаш (випускає бавовнозбиральні машини), місяць працював майстром, 5 років технологом цеху №11, 10 років старшим майстром, а потім начальником дільниці до вересня 1988 року.
У листопаді 1988 року з сім'єю повернувся до Криму, купив будинок у Сімферополі, де й зараз живу.
Після повернення до Криму з боку держави не було жодної допомоги. Дуже довго не прописували, щотижня комісія райвиконкому розглядала питання про прописку, людей принижували, подовгу стояли в чергах. Я був членом партії, але мене не ставили на партійний облік, чим порушувався партійний статут. Незважаючи на величезну чергу в райвиконкомі, я увійшов, кинув партійний квиток на стіл і пішов, але мене зупинили й прописали.
Під час війни з моєї родини померли:
‒ батько Хайбулла Іслямов (1901 р.н.), загинув на Перекопі на початку війни;
‒ дядько Ісмаїл Джемаліддінов (1920 р.н.), загинув у Чорному морі, 17 травня 1944 року отримали повідомлення про смерть;
‒ дядько Енвер Джемаліддінов (1922 р.н.), в 1940 році був призваний до армії, з початку війни жодних відомостей про нього немає.
Дядько Месфер Іслямов ‒ учасник севастопольської оборони.
З боку держави за національною ознакою я зазнав такої дискримінації:
‒ відмова під час вступу до вишу в 1955 році, а потім відмова направити вчитися до Астраханського інституту;
‒ відсутність довіри під час військової служби кримських татар, за нами постійно спостерігали;
‒ в 1970 році я працював старшим майстром і одночасно був секретарем партійної організації цеху №11. За хорошу роботу запропонували поїхати в НДР за туристичною путівкою (було 10 путівок). Я погодився, але в останні дні мені відмовили, сказавши, що замість 10 дали 9 путівок (хоча їздило 10 осіб);
‒ в 1972 році я стояв у черзі на отримання машини першим, але парторг заводу Тажиєв мене викреслив, сказавши, що машина йому потрібна для поїздок на кримськотатарські збори.
Я дуже коротко написав, тому що мені не дозволяють здоров'я і нерви. Таким чином, держава позбавила нас дитинства, освіти, культури, й українська держава продовжує цим займатися. Але незважаючи на всі труднощі, я збираю всіх своїх трьох дітей і десятьох онуків, і ми їздимо на зустріч односельців. Я хочу, щоб вони пам'ятали, звідки родом їхні предки й ніколи не забували про це, передаючи з покоління в покоління.
(Спогад від 3 березня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
