18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Сервер Герасимов, народився 1 січня 1938 року в селі Арпат Судакського району. У нашій родині було семеро дітей: дві сестри померли в ранньому дитинстві, нас залишилося п'ять братів, і в такому складі нас вислали з Криму. До висилки у нас було міцне господарство: кінь, корова, велике стадо овець та кіз.
Привезли нас на Урал, у тодішню Молотовську область, Красновишерський район, село Усть-Улс. Оселили нас у бараках зі скотськими умовами, де раніше жили ув'язнені, а клопи та воші не давали життя.
Незабаром після цього тяжко захворів батько (у нього був ревматизм). Я пам'ятаю його розпухлі суглоби, незабаром він зовсім не зміг ходити і зліг. Медичну допомогу ніхто не надав, навіть фельдшера не було. Та ніхто й не поспішав її надати, кому це потрібно було. Якомусь деспотові-коменданту, якщо навіть хліба не давав досхочу?
Ми почали голодувати. Мені довелося йти жебракувати, а мені було всього сім років. На ноги мати намотувала якісь ганчірки, звичайно, я обморозив ноги. Хтось, жаліючи мене, давав картопляні шкурки, а якщо пощастить, то пляшку молока та дві-три картоплини.
Хтось, жаліючи мене, давав картопляні шкурки
Вдома на мене чекали голодні братики (в момент висилки наймолодшому було всього три місяці). Вони вже розпухли від голоду. Тільки диво врятувало моїх братів від смерті. А ось батька не врятувало, і в 1946 році він помер. Кілька днів комендант не дозволяв ховати його (через прізвище) і ми всі, розпухлі та голодні, сиділи біля трупа. Потім прийшли якісь мужики й забрали батька. Де поховали, ми не знаємо досі. Комендант сказав, що «вам і не треба знати, тому що ви каторжники».
І ось тоді й почався справжній кошмар ‒ захворіла мати. Нам вдалося передати повідомлення далеким родичам ‒ близьких у нас не було. Слава Аллаху, вони приїхали й забрали нас до Гостинного Острова, так називалося село в тому ж Красновишерському районі. Там нам стало трохи легше.
Незабаром старшого брата (1928 р.н.) відіслали до ФЗН (школа фабрично-заводського навчання ‒ КР), але після її закінчення розподілили до Красновишерська працювати теслею, і ми залишилися одні, без годувальника. Знову почали голодувати.
Зараз я розумію, яких величезних зусиль коштувало нашій матері не дати нам померти від голоду, але це все позначилося на нашому здоров'ї. Давно немає в живих матері та моїх трьох братів, залишилися ми вдвох із моїм старшим братом.
У школі нас обзивали зрадниками, татаро-монгольським ярмом, а вчителі не звертали на це ніякої уваги. Але, коли прийшов час йти в армію, без розмов забрали на три роки і ніхто не сказав, що я зрадник. Ці приниження довелося терпіти все життя, хоча за що, я не розумію досі.
Нас обзивали зрадниками, татаро-монгольським ярмом
З 12 років я пішов працювати помічником конюха, щоб хоч якось допомогти матері, звісно, що навчатися довелося всього 4 класи. До 16 років я працював конюхом, потім мене пожаліли дорослі чоловіки та взяли до себе в гараж працювати слюсарем, навчити розуму, за що я їм вдячний. Вже вони мене не принижували. У 1957 році пішов в армію, там вивчився на водія і потім крутив баранку все життя.
На пенсію пішов з 47-річним стажем, заслужив аж 800 гривень пенсії і цілий букет хвороб.
Слава Аллаху! Зараз я живу в Криму, на своїй Батьківщині, ніхто більше не посміє принизити чи образити мене, моїх дітей і онуків. За ними майбутнє нашої Батьківщини. Зараз вони навчаються в школі, в інститутах, щоб стати освіченими, бути на рівних з іншими, а не людьми другого сорту.
(Спогад від 13 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
