Декомунізація і найвища споруда в Україні. Коли знімуть герб СРСР із «Батьківщини-Матері»?

Один із найвідоміших символів Києва та України монумент «Батьківщина-Мати» майорить зі стометрової висоти забороненим вже майже п’ять років радянським гербом.

У Музеї Другої світової війни, частиною якого є металева постать, розводять руками. Відповідальність за порушення Закону «Про декомунізацію» нібито й кримінальна, та охочі виконувати закон не знаходяться. Виявляється, що ми зовсім не знайомі з «Батьківщиною», а вона зберігає мовчання. Адже все сказане нею «може бути використане проти неї в суді».

• Символізм «Батьківщини-Матері» значно ширший, ніж аспекти Другої світової війни

• Чому найвища в Україні та восьма у світі скульптура не є національним здобутком?

• Симпатики СРСР у культурних колах та наслідки порушень Закону «Про декомунізацію»

1939 року Адольф Гітлер та Йоахім фон Ріббентроп привітали Йосипа Сталіна з 60-річчям, вказавши на «скріплену кров’ю» дружбу Німеччини та СРСР. Вона живе й донині у спеціальному Законі, що визнано таким, що відповідає Конституції «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

Документом, зокрема, передбачена відповідальність за публічну пропаганду радянського герба, чітко виписано зобов’язання демонтажу таких символів, означено ланцюг виконувачів та терміни. Втім, ані формулювання КСУ, ані чіткі норми Закону не переконують можновладців позбавитись гігантських серпа і молота. Всі терміни щодо необхідного демонтажу давно вичерпано, чого не скажеш про фантазії у намаганнях знайти безліч причин не знімати герба.

Радянське минуле в незалежній Україні

Монумент «Батьківщина-Мати» є частиною Меморіального комплексу Музею історії України у Другій світовій війні. Символізм скульптури формувався, в першу чергу, в задумах його першого автора – московського скульптора Євгена Вучетича. У стенограмі зустрічі скульптора з членами Політбюро ЦК КПУ від 10 травня 1973 року зазначено такі слова Вучетича: «Ми включимо все, що є найкраще на Україні, покажемо єдину братську родину».

Народжена в СРСР «Батьківщина» є частиною країни, якої не існує, та людей, що живуть нині. Саме тому питання зміни зовнішності металевої скульптури викликає суперечку епох, а її значення змінюється під тиском течії часу. Нові виклики породжують необхідність нового трактування.

В радянській періодиці монумент охрестили «домінантою» правого берега Києва, в офіційних документах його визначали як «вінцева скульптура». Та інформація в мережі і в ЗМІ щодо «Батьківщини» зводиться до відомостей, викладених у тоненькій брошурці, що пропонується у залі «Бойової слави» Музею, не є точною та повною.

Журналісти відвідали заклад під виглядом звичайних відвідувачів. Там розповіли, що у 80-х була експозиція щодо історії створення Музею, але її давно прибрали через брак місця. Офіційний вебсайт Музею каже, що «Батьківщина-Мати» нагадує про подвиг народу в роки війни».

Будь-яких документальних підтверджень того, що «Батьківщина» та її жест символізують перемогу, в Музеї не надали. Директор Іван Ковальчук в офіційній відповіді наголосив, що «документи про ідеологічну аргументацію, значення, символізм монументу в Музеї відсутні».

Народний архітектор СРСР, керівник творчого колективу створення Комплексу Музею Віктор Єлізаров в журналі «Строительство и Архитектура» (№1, Київ,1982) написав наступне: «Перед авторами стояло надважке завдання розміщення великомасштабного архітектурного комплексу величезного ідейно-патріотичного змісту…»

Характеристика Комплексу в 1981 році стверджує, що «образно-смисловим стрижнем композиції ансамбля є вінцева скульптура «Батьківщини-Мати», архітектура будівлі музею грає супідрядну роль». Далі зазначається: «…величний жест вінцевої скульптури з піднятим щитом і мечем підкреслює свято перемоги і вітання, що звернене на північний схід, звідки рухалася Радянська армія...»

Дійсно, якщо стати рівно посередині центрального входу в будівлю Музею, можна побачити, що обличчя металевої жінки повернуте вправо. Невеликий поворот всієї постаті можна помітити й на схемі споруди. На фотографії Google maps ми провели пряму лінію від кінчика носу «Батьківщини», лінія привела нас точно до Москви. Приблизний кут повороту погляду та обличчя скульптури – 28 градусів. На перших макетах із різними варіаціями вигляду скульптури, фігура зображена без повороту.

Завідувач відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ в часи будівництва та здачі Комплексу, перший президент України Леонід Кравчук та член прийомної комісії Комплексу в 1981 році був безпосереднім свідком зародження ідеологічного змісту «Батьківщини-Мати».

«Ми стоїмо на Дніпровських кручах і дивимось на схід. Звідти прийшла свобода, звідти прийшло визволення» – ці рядки дуже емоційно переконали тодішню комісію ЦК КПУ, що постать має дивитись на схід, на Москву. Цілком природньо, що постать зорієнтована та вітає Москву», – згадує Кравчук.

Згідно акту про введення в експлуатацію від 1981 року, забудовником та замовником Комплексу виступало Міністерство культури УРСР, всі кошти на будівництво комплексу були виділені з бюджету республіки, всі матеріали та технології забезпечувались міццю українських підприємств. Вартість зведення монументу «Батьківщина-Мати» склала майже три мільйони радянських рублів. Наразі це еквівалентно приблизно 150 мільйонам гривень.

8 травня 1981 року Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брєжнєв, міністр оборони та інші високопосадовці вирушили з Москви до Києва на відкриття Меморіального комплексу.

«У Києві дівчата в українських національних костюмах піднесли Брєжнєву хліб-сіль. Діти подарували квіти», – йдеться в брошурі «Подвигу жить в веках» (Київ, 1981). З трибуни виступав генсек та голова УРСР Володимир Щербицький, керівники урочисто перерізали червону стрічку.

Місцеве значення національного монументу без паспорту

В радянські часи Меморіальний комплекс разом із монументом був зарахований Мінкультури СРСР до реєстру нерухомих пам’яток історії та культури як пам’ятка республіканського та місцевого значення.

До 2016 року охоронний статус усіх монументальних споруд, будівель та ансамблів Музею визначався за радянським паспортом. Через ухвалення Закону «Про декомунізацію», змінилась назва музею, «Велика вітчизняна» замінено на «Другу світову». А у грудні 2016-го, наказом Мінкультури України №1198 «Батьківщину» було занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України з власним охоронним номером, окремо від Комплексу. Але сучасний паспорт на цей об’єкт, де було б вказано зокрема охоронний номер, власник, майнова оцінка і таке подібне, отримати не вдалось, не зрозуміло чи існує він взагалі. Департамент охорони культурної спадщини КМДА надав лише облікову картку, яку робили в Музеї для внесення до реєстру та старий паспорт всього Комплексу від 1984 року.

Директор Музею Іван Ковальчук в офіційній відповіді Радіо Свобода повідомив, що Музей не надсилав подання на включення «Батьківщини» до Реєстру. Хто саме ініціював таке подання, залишається таємницею, бо Міністерство культури молоді та спорту України не надало таких відомостей. Паспортизація також лежить на Мінкультури. Між тим, колишня співробітниця київського Департаменту охорони культурної спадщини Олександра Тимченко розповіла: «Монумент – державна власність, але до нас звертався сам Музей».

В обліковій картці за підписом директора Музею Ковальчука від вересня 2016 року пропонується віднести пам’ятку до виду «наука і техніка», що і було зроблено. В картці монумент визначено «еклектикою, що синтезує риси радянського довоєнного мистецтва з культом ренесансного ідеалу фізично й естетично розвиненої людини, є зразком міфологізованого мистецтва радянської доби стилю соціалістичного реалізму».

Присвоєння «Батьківщині» статусу місцевої пам’ятки виглядає сумнівним, адже декларований творцями масштаб, сенси, закладені у Комплекс й скульптуру, об’єм та якість робіт, і нарешті назва і роль Національного Музею Другої світової війни у культурі сьогодення більше підпадають під категорію національної пам’ятки. Джерело зі сфери, особа, що мала можливість працювати в Музеї останні роки на партнерських засадах і побажала не називатись через етичні міркування, каже, що статус національної пам’ятки складніше оформляється, обслуговується і не дає гарантій на збереження ласого шматку землі на Дніпровських кручах за Музеєм.

«Міфологія» декомунізації

Близько 30 мільйонів людей відвідали Музей з дня його відкриття 9 травня 1981 року. Приблизно мільйон відвідувачів на рік. Музей був і залишається одним із офіційних майданчиків для урочистих прийомів іноземних делегацій 8 та 9 травня. Радянські описи стверджують: територія навкруги будівлі музею може вмістити до 30 тисяч людей.

Щонайменше кілька мільйонів людей відвідали Музей вже після початку декомунізації. В коментарі журналістам ТСН директор Музею Іван Ковальчук стверджує, що жоден з них не «звернув уваги на радянський герб». Втім, у редакцію Радіо Свобода звернувся саме обурений гість Музею, італієць з українським корінням Богдан Градовські, що не зміг отримати зрозумілої відповіді у співробітників Музею щодо наявності забороненого символу.

За законом, оскільки «Батьківщина» пам’ятка місцева, вона мала б бути включена до переліку об’єктів, що підлягають демонтажу до відповідного розпорядження КМДА. У Департаменті культури Києва повідомили, що монумент до переліку внесено не було. У пресслужбі київської адміністрації наголосили, що питання підіймалось три роки тому. І були навіть якісь контакти з Інститутом Патона. Та жодного результату потуги не принесли.

Юрист Українського інституту національної пам’яті України Сергій Рябенко згадує, що в Мінкультури щонайменше два рази збирались щодо питання ліквідації герба.

«Тоді був присутній і директор Музею, і керівник УІНП Володимир В’ятрович, деякі технічні спеціалісти. Незважаючи на безліч заперечень, міністерство політичну волю на демонтаж герба надало, але я ніколи не бачив документальних підтверджень цьому», – зазначив Рябенко.

Інформації щодо цих подій журналістам відомство не надало.

Прихильники ідеї залишити «Батьківщину» недоторканою та не знімати герба, зокрема, вказують на авторське право, яким володіють нащадки скульптора Василя Бородая, що виступають проти зняття герба.

Юрист із авторського права Ігор Розкладай називає подібні висловлювання інсинуаціями. Він стверджує, що «Батьківщина» – службовий твір, виготовлений на державне замовлення групою авторів. В цьому випадку авторське право є немайновим, не передається у спадок та не може перешкоджати виконанню Законів України. В державних архівах знайти авторських свідоцтв чи згадувань про них не вдалось. У Музеї відповіли, що подібних документів або відомостей не мають.

Ще одним аргументом проти демонтажу серпа і молота з «Батьківщини» називають охоронний статус пам’ятки та заборону змінювати такий об’єкт, що встановлена Законом «Про охорону культурної спадщини». Зокрема, на цю норму вказали у Департаменті культури КМДА та у Мінкультури. Закон «Про декомунізацію» також містить виключення щодо демонтажу для творів мистецтва, створених до 2015 року.

Юрист УІНП Сергій Рябенко впевнений – спеціальний Закон має вищу юридичну силу, та його виключення не стосуються цього випадку. «У виключеннях йдеться про використання символіки, а ми маємо справу з публічною пропагандою, демонструванням. Сам по собі герб не є твором мистецтва, а є забороненим символом, який видно з великих відстаней».

Один із авторів Закону «Про декомунізацію» Володимир Бірчак наголошує, що в документі норми для виконання достатньо чіткі: зважаючи на те, що «Батьківщина» – державна власність, але пам’ятка місцева, в принципі, і місцева влада і Мінкультури мали б ініціювати та профінансувати демонтаж ще у 2016 році.

Терміни для виконання демонтажу радянського символу спливли за півроку після набрання чинності Закону. Команда» прихильників залишити герба наголошує на великій вартості проєкту, технічному ризику для всього монументу, складними розрахункам і т.п. У ЗМІ фігурували чутки та заяви про нібито оціночну вартість подібних робіт. Та знайти бодай якісь розрахунки та суми від спеціалістів не вдалось.

Головний інженер Українського науково-дослідного і проектного інституту сталевих конструкцій імені Шимановського Володимир Пасечнюк підтвердив, що ніяких розрахунків у них не проводилось. Він також підтвердив, що Музей звертався з питанням, чи можна зробити демонтаж.

«Я відповів, що можна, адже навіть на Марсі їздять людські автомобілі. Більше до нас ніхто не звертався, – каже він. – Та все це вже набридло. Не чіпайте те, що зроблено у минулому столітті. Ви спитайте людину 20–25 років що це там таке на тому щиті. Ніхто не скаже. Ніхто. Був один директор (колишній керівник УІНП Володимир В’ятрович – ред.), що кричав, що «то комуністична символіка», тепер, Слава Богу, другий (керівник УІНП Антон Дробович – ред.) ще не розібрався».

Любов до «Батьківщини». Хто відповість?

«До нас вже звернулись чотири інженерно-будівні організації, що готові приймати участь в тендері і виконати демонтаж герба, – розповідає Антон Дробович, – Підприємницька та громадська ініціатива в нас є. Знижки, допомога, аби тільки прибрати комуністичні символи. УІНП готовий ще раз стати на цю стежку, але вже пройти цю дорогу до кінця».

В Інституті пам’яті обізнані з проблемою «авторських претензій на монумент», й аспектами складності подібних робіт. «Ми звернемось в Музей і в Міністерство культури. Об’єктивні перешкоди невиконанню декомунізації вирішимо, звернемось за допомогою до міністра Володимира Бородянського», – наголосив Дробович.

Народний депутат України від партії «Європейська солідарність», історик та колишній очільник УІНП Володимир В’ятрович три роки тому заявляв, що герб зі щита знімуть. В розмові з авторкою він наголосив, що бездіяльність з цього приводу є злочином проти держави.

Нинішній керівник Інституту пам’яті додає: «Відповідальність несе той, у кого об’єкт стоїть на балансі. Тут є кримінальна стаття, це той випадок, то сам Бог волів звертатися до правоохоронних органів у випадку порушень. Відповідно, можливий й судовий розгляд щодо конкретних осіб».

Перший президент України Леонід Кравчук вважає, що до злочинів можна віднести те, що поєднується з діяльністю партії комуністів, їх керівників.

«Їх знак – це герб СРСР, він продовжує ідеологію Радянського Союзу і має бути вилучений із сучасного українського простору, незалежної України, яка сьогодні веде війну з Росією», – зазначив Кравчук.

Тим часом Музей Другої світової залишається державним закладом із державним фінансуванням (близько 60 мільйонів гривень у 2019 році). Старші співрозмовники Радіо Свобода розповідали, що в радянські часи керівництво Музею належало до партійного прошарку, еліти. У сфері культури та музейної справи про колектив закладу відгукуються схвально і з повагою. Та усі натякають на прихильність керівництва до радянської епохи.

В інтерв’ю виданню «Український репортер» директор Музею каже, що «щит, на якому й досі зображено герб Радянської України – це публічне використання символіки минулого».

Ситуація цілком, як феномен, ставить питання створення нових сенсів для України. Що має зайняти місце вигнаної ідеології? Чому українська Мати не має права тримати тризуб? Що Україна демонструє північному сходу?