Аділе Емірова: шлях вченого

У листопаді нинішнього року виповнилося 85 років доктору філологічних наук, професору Аділе Еміровій. Різнобічна обдарованість Емірової вражає: вона не тільки вчений і педагог, але й член Національної спілки письменників України ‒ Аділе ханум пише вірші, оповідання, літературно-критичні статті, есе, займається художнім перекладом

Широка сфера наукових інтересів професора Емірової ‒ російська та загальна фразеологія, соціальна лінгвістика, лінгвокультурологія, кримськотатарська філологія. Вона ‒ автор понад 250 наукових робіт різного жанру, третина з яких присвячена проблемам відродження та розвитку кримськотатарської філології; брала участь у численних наукових конференціях, серед них і міжнародних.

Аділе Емірова ‒ автор книг, словників, навчальних посібників:

• Некоторые актуальные вопросы современной русской фразеологии. Учебное пособие для вузов. – Самарканд: Изд-во СамГУ, 1972;
• Русская фразеология в коммуникативном аспекте (Монография). – Ташкент: Фан, 1988;
• Словарь-справочник лингвистических терминов по курсу «Введение в языкознание». – Симферополь: Крымучпедгиз, 1995;
• Крым – любовь и боль моя (Проблемы возрождения крымскотатарской культуры). – Симферополь: Крымучпедгиз, 2000);
• Русско-крымскотатарский словарь сочетаний, эквивалентных слову (в соавторстве). – Симферополь: Сонат, 2003;
• Русско-крымскотатарский учебный фразеологический словарь. – Симферополь: Доля, 2004;
• Къырымтатар тилининъ тильшынаслыкъ терминлери лугъаты (Словарь лингвистических терминов крымскотатарского языка) (в соавторстве). 2-е доп. изд. – Симферополь: Крымучпедгиз, 2008;
• Избранные научные работы. – Симферополь: Крымучпедгиз, 2008;
• Основы крымскотатарской фразеологии. Учебное пособие для вузов. – Симферополь: Крымучпедгиз, 2013 и др.

Під керівництвом професора Емірової захищені наукові роботи аспірантів, вона була опонентом кандидатських та докторських дисертацій; член низки спеціалізованих вчених рад. Завдяки Аділе Еміровій російськомовний читач України та Росії познайомився з творчістю видатного письменника кримськотатарського закордоння Дженгіза Дагджи (переклади декількох його творів з турецької мови здійснені Еміровою).

Усі, хто знайомий з Аділе ханум, відзначають її інтелігентність, м'якість, вишуканість, певно, навіть аристократизм. Тим більше вражає той воістину тернистий життєвий шлях, який пройшла Аділе ханум.

Аділе народилася 10 листопада 1933 року на Південному узбережжі Криму в селі Дерекой (нині передмістя Ялти). Її батько Мемет (Сеїд-Мемед Емір-Алі) був уродженцем села Янджу Бахчисарайського району, з шести років був відданий до медресе (духовної семінарії) в селі Коккоз, потім продовжив навчання в Бахчисараї, в Зинджирли-медресе. Імамом батько не став, проте добре знав основи ісламу. За радянських часів він працював спочатку кухарем, потім шеф-кухарем у санаторіях Південного узбережжя Криму.

Мама Аділе Зера Сеїд-Асан була родом з села Ай-Василь, що розташовувалося над Ялтою. Вона походила із колись заможної, але збіднілої сім'ї, проте їхній рід на Південному узбережжі Криму був добре відомий: серед них старости сіл, імами. Після одруження батьки оселилися на околиці Ялти, в селі Дерекой, де і народилася Аділе.

Дівчинці було близько восьми років, коли почалася війна СРСР з Німеччиною. Німці бомбили Ялту з першого дня війни, а напередодні листопадових свят 1941 року Червона Армія залишила Ялту.

Значно пізніше в книзі спогадів «Я ‒ кримська татарка» Аділе Емірова напише: «І відразу ж в місті почалися пограбування магазинів; люди несли все, що траплялося на очі: борошно, картоплю, одяг, іграшки. Мама з сусідами побігли до продовольчих складів, які були облиті гасом і підпалені військами, які відступали... Йдучи з міста, радянські війська вилили величезну кількість вина з масандрівських винпідвалів прямо в річку Дерекойку. Кілька днів повз наш будинок текла червона піниста вода, сильно пахло вином. Люди ходили до того місця, де з труб у річку стікало вино, відрами та чайниками черпали його. Але вартовий, що стояв біля труби, стріляв у тих, хто підходив близько. Ось так! Нехай стратегічно важливі продукти не дістаються ворогові! Можна було б роздати жителям... Але про нас ніхто не подумав».

Про те, як радянська влада насправді ставилася до своїх громадян, юна Аділе в повній мірі відчула рано вранці 18-го травня 1944 року, коли одночасно в будинки кримських татар увійшли солдати Червоної Армії. Емірова розповідає: «Увійшов радянський офіцер з двома солдатами та оголосив, що всі татари виселяються з Криму. Порадив взяти з собою якомога менше речей, на збори дали 20 хвилин. Батька незадовго до цього забрали в трудармію». Мама Аділе стала спішно збиратися: з голосінням і трьома дітьми на руках вона металася кімнатами. Офіцер весь цей час був тут же, придивлявся до речей, говорив, що «йому в нас подобається, що він сам тут житиме». З собою змогли взяти документи та ковдру ‒ тільки те, що помістилося в руках.

Як виявилося, вони покинули свій будинок назавжди ‒ офіцер замкнув вхідні двері та взяв з собою ключі. На місці збору, біля мосту між Дерекой та Ай-Василь, на вузлах і мішках сиділи сусіди. Чекали довго ‒ до самого вечора. Кілька разів трапився на очі й той офіцер, який вранці їх виселяв. Аділе запам'яталося, що в його руках був її новий зелений портфель, а в ньому щось дзвеніло. «Наші срібні ложки», ‒ сказала мама, він взяв їх на її очах.

Пізно вночі їх нарешті повантажили у вантажні машини й повезли через Ай-Петрі на якусь залізничну станцію, потім посадили в товарні вагони. Перші дні нікого не годували. «А скільки людей, особливо старих і хворих, відстали від потягів і навіки розлучилися з рідними! А скільки померлих від голоду та хвороб залишилися на перонах і вздовж колії після відходу потягів!» ‒ з гіркотою пише Аділе Емірова.

У старшої сестри Аділе був хороший голос. На другому тижні їхньої дороги на чужину сестра співала: «Къолай дегиль ветандан айрылмакъ (Як важко розлучатися з батьківщиною)! Биз агълемей, кимлер агълесин (Кому ж плакати, як не нам)?» Всі у вагоні підспівували та плакали.

Їхня сім'я їхала без батька, якого за кілька днів до виселення мобілізували в трудармію. Він перебував у Сімферополі у знайомих, а коли оголосили про виселення, йому не дозволили повернутися в Ялту, і він поїхав з господарями будинку. 31-го травня 1944 року їх висадили на станції Великоолексіївська (під Ташкентом) і повезли в якийсь радгосп, кілометрів за 7 від залізниці. Щодня упродовж тижня батько ходив звідти на станцію в надії дізнатися що-небудь про ялтинців. Вранці 6-го червня прийшов черговий ешелон з кримськими татарами.

В якомусь вагоні він побачив знайомих, які розповіли йому, що його сім'я їде в 17-му вагоні.

Це було неймовірним щастям і дивом ‒ але він знайшов їх. Згадуючи той день, мама Аділе до самої смерті говорила: «Бир этмиш хайырым вар эди» (Колись я зробила добру справу). І якщо ніхто з їх сім'ї не помер в ті важкі роки, цим вони зобов'язані щасливому випадку, який з'єднав їх з батьком, а ще працьовитості та завзятості матері. Слова вже дорослої дочки Аділе звучать як драматичний гімн матері, похованій на чужині:

«Мама! Як вона боролася за наше життя! Зросла в селянській родині, з дитинства працювала на землі, вона з перших же днів життя на новому місці завела город. Вона навчилася варити нам кашу з недозрілих кукурудзяних зерен. З картопляного лушпиння пекла гіркуваті на смак чорні коржики. Ночами ходила поливати город. Працювала на знос, не шкодуючи себе. І раніше за всіх пішла з життя. І лежить вона самотньо на кладовищі в маленькому середньоазіатському містечку, так далеко від свого родового цвинтаря в Ай-Василь, де покоїться прах усіх її предків. На жаль нам! Немає давно того цвинтаря. Та й інших старих татарських кладовищ у Криму немає: їх стерли з лиця землі, збудували там будинки, а надмогильні камені розтягнули для будівельних потреб. І живуть там люди, не відаючи, що ходять по кістках багатьох поколінь татар.

Ах, мамо! У тебе було стільки життєвих сил та енергії! Ти була так наполеглива й невтомна в досягненні своїх цілей! У чому було призначення твого життя? Я не знаю відповіді на це питання. Може, в тому, щоб виростити трьох доньок? Вдихнути в них душу? Навчити рідної мови та рідних пісень? Я припадаю до твоєї могили та плачу. Я не можу сказати навіть: «Спи спокійно, мамо». Хіба в чужій землі спиться спокійно?!»

(Закінчення буде)