18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Аніфе Кубжасарова (Мурахас), кримська татарка, народилася 1 січня 1925 року. Уродженка села Ускут (з 1945 року Привітне ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько Усеїн Мурахас (1895 р.н.), сестра Айше Мурахас (1927 р.н.), брат Сервер Мурахас (1930 р.н.), сестра Сервернур Мурахас (1938 р.н.).
На момент депортації сім'я проживала в селі Ускут Алуштинського району Кримської АРСР. У 1933 році пішла до 1-го татарського класу й до війни закінчила 4 класи. Потім продовжити навчання не змогла через сімейний стан ‒ батька посадили в тюрму, мати померла, а потім почалася Велика Вітчизняна війна.
У нашому господарстві були кінь, корова, 10 овець, птиця, невелика присадибна ділянка. Перед війною, в 1940 році, до Червоної армії був покликаний двоюрідний брат Алі Балжи (1917 р.н.). Після окупації Криму німцями брат Енвер Мурахас (1923 р.н.), підліток, таємно ходив до лісу й допомагав партизанам, а наша сім'я допомагала продуктами.
Підліток таємно ходив до лісу й допомагав партизанам
Після звільнення Криму Червоною армією у квітні 1944 року, брата Енвера Мурахаса на початку травня 1944 року призвали до Червоної армії, але насправді його й усю молодь відіслали в Трудову армію. Двоюрідний брат Алі Балжи так і не повернувся з війни, загинув.
18 травня 1944 року, вночі, перед ранком, в наш будинок постукали. У будинку я була найстарша. Від несподіванки всі перелякалися, сестричка та братик почали плакати від переляку. У будинок без попередження зайшли озброєний офіцер і двоє солдатів, дали 10-15 хвилин зібратися, не пояснивши в чому справа. Ми всі були дітьми, в метушні, з переляку не змогли нічого взяти з собою.
Всіх жителів села зібрали біля колгоспного складу, там нас тримали, поки не прибули автомашини. Надвечір нас, усіх жителів села, повантажили на автомашини й повезли через Алушту на станцію Сімферополя. У Сімферополі нас повантажили в товарні вагони. Добре, що ми змогли потрапити в один вагон. Були випадки, коли сім'я потрапляла в різні вагони, адже нормального повантаження не було. Людей підганяли озброєні солдати, завантажуючи їх у вагони. Зовні вагони відразу закривали й нікого нікуди не випускали.
Наш вагон був переповнений людьми, туалету та інших зручностей не було, стояли задуха й важкий запах, не було води. Діти плакали, просили води та поїсти. Дорослі жінки були в розгубленості, у страху плакали та молилися Аллаху. Дорогою, на коротких зупинках, нас годували якоюсь баландою. Приготувати самим (у нас було що готувати їсти) не було можливості, адже поїзд не стояв довго на зупинках і відразу рушав. Людям на ходу доводилося сідати з неготовою їжею.
Дорогою в нашому вагоні хворіли діти й люди похилого віку, ніякої медичної допомоги їм не надавали. У дорозі ми були 18 днів, і за цей час вмирали переважно малі діти та люди похилого віку. Їх ховати не дозволяли, та й можливості не було: мерців закопували наспіх прямо біля залізниці.
Після 18 днів дороги наш потяг прибув до міста Ангрена Ташкентської області Узбецької РСР. Там нас знову повантажили на автомашини й почали розвозити областю. Нас висадили за містом і сім'ями поселили в бараки, де раніше утримували, напевно, ув'язнених, адже ніяких умов для нормального життя в них не було. Бараки були без вікон, розбиті, без підлоги, без печей, а в середині стояли буржуйки з бочок. Нам провели дезінфекцію, бо за 18 днів дороги у вагонах для худоби люди завошивіли. Ми в цих бараках прожили два роки та працювали на будівельних роботах.
Щомісяця відзначалися в спецкомендатурі, нам видавали талони на продукти на місяць. Без дозволу нас нікуди не випускали, лікарського обслуговування не було. Нам, працівникам, давали 500 грамів хліба, а людям похилого віку та дітям, які не працювали, ‒ 300 грамів хліба й більше нічого. Тому в наших бараках, загороджених сітками та дротом, багато згодом помирали від хвороб і голоду. Кожен день померлих на бричці вивозили за межі житлових бараків і територій, ховали як прийдеться і без дотримання національних обрядів.
Люди були виснажені, знесилені та хворі. З боку держави нам, репресованим кримським татарам, нічого не давали, про будь-які постанови ДКО ми нічого не знали, нам ніхто про них не повідомляв і не ознайомлював з ними.
Нас, хто перебував у бараках, практично в зоні, вивозили на роботу й привозили назад. Тому було дуже важко відлучитися куди-небудь, і взагалі люди самі боялися шукати своїх родичів, за це карали. У нашому бараці таких людей не було, а значить нікого не покарали. В нашій родині не було померлих у той час, ми дивом залишилися живими.
Нас, після того, як пожили та попрацювали в Ангрені та його в околицях, через два роки перевезли до Ташкентської області, Букинський район, колгосп імені Сталіна, поселивши в узбецькі будиночки по 4 сім'ї. Умови були погані, місцеве населення ставилося до нас вороже, нічим не допомагало, ніяких продуктів не давало.
Місцеве населення ставилося до нас вороже, нічим не допомагало, ніяких продуктів не давало
Відразу після приїзду нас погнали на польові роботи з прополювання бавовни, а в обід нас годували погано ‒ аби ми не померли. За нашу роботу в день писали 3 рублі, й більше нічого не давали родині. За підсумками цієї роботи люди зверталися до керівництва колгоспу й виписували відповідно до кількості членів сім'ї 2-3 кг борошна. З цього борошна ми варили з травами баланду й годувалися. У цьому колгоспі люди щомісяця відзначалися в спецкомендатурі. Нікому не дозволялося самовільно залишати місце проживання, за порушення несли кримінальну відповідальність.
Батько, звільнившись з в'язниці в 1954 році, повернувся до нас, і, попрацювавши в нашому колгоспі, захворів на жовтуху через два роки та помер. Ми знову залишилися сиротами. Брат Енвер Мурахас повернувся з трудармії в 1950 році й працював також у нашому колгоспі водієм. У трудармії він працював у місті Тула в шахті. У спепоселенні мені та іншим далі навчатися не було можливості, і взагалі нас не пускали навчатися.
У 1948 році я вийшла заміж, чоловік був із Джамбула, і ми з чоловіком після 1956 року переїхали жити до його родичів.
До і після 1956 року в житті нашого народу будь-яких великих змін не відбулося. У місцях спецпоселення не було умов для розвитку мови, літератури, мистецтва, релігійних обрядів та національних свят. Нашому народу заборонялося повернення на батьківщину, в Крим, обговорення вимог повернення майна та відшкодування моральної шкоди. Після 1956 року з сім'єю жили та працювали в Середній Азії, на батьківщину не дозволяли повернутися, тільки зняли з обліку в спецкомендатурі, решта все також залишилося.
Після розпаду СРСР в 1991-1992 роках мені з сім'єю вдалося повернутися до Криму своїми силами, без допомоги держави. Після приїзду до Криму, перший рік дуже намучилися з придбанням житла, роботою та пропискою. Хотіли влаштуватися у своєму селі Ускут (Привітне) Алуштинського, зараз Судакського району, нічого не вийшло. А потім, через деякий час, вдалося купити на власні кошти будинок у селі Долинівка Білогірського району.
(Спогад від 20 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
