Як відбувалося повернення кримських татар на історичну батьківщину, в міста та селища Криму? Чим цікаве село Фонтани під Сімферополем? Із якими проблемами стикалися кримськотатарські родини після повернення до Криму?
Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії говорили з кримчанкою, координатором громадської організації «КримSOS» Тамілою Ташевою.
Село Фонтани розташоване на південно-західній околиці Сімферополя. Історично це було місце поселення кримських татар, село перейменували після Другої світової війни. У ті роки спорожніле після депортації кримськотатарського народу село заселили новими жителями. З початком повернення корінного народу на історичну батьківщину багато кримськотатарських родин почали селитися в Фонтанах. Згодом цей мікрорайон став місцем компактного проживання кримських татар.
‒ Таміло, ви народилися в Самарканді, де ваша сім'я опинилася в результаті депортації кримськотатарського народу. Коли повернулися до Криму?
‒ Це було влітку 1991 року. Спочатку до Криму поїхав мій батько, щоб збудувати якусь тимчасову будівлю. Тоді в Фонтанах, на вулиці Польовій, було всього кілька будинків. Пізніше переїхала моя мама, а потім до Криму поїхали ми з братом, сестрою та прабабусею, яка жила разом із нами в Самарканді.
Коли ми жили в Самарканді, мені розповідали, що Крим ‒ це прекрасне місце. Я пам'ятаю наші збори, останню ніч, як мій брат готував сметанний торт перед від'їздом
Коли ми жили в Самарканді, бабуся та прабабуся розповідали мені, що Крим ‒ це прекрасне місце, там красиві гори й море, дуже багато сонця, це наша батьківщина, ми зобов'язані туди повернутися. Я пам'ятаю наші збори, останню ніч, як мій брат готував сметанний торт перед від'їздом.
Дуже добре пам'ятаю літак, як ми йшли трапом, як нас зустрічали батьки. Потім ми приїхали, й у мене, маленької дівчинки, був колосальний шок: у Самарканді ми жили у великому двоповерховому будинку з садом, а тут приїжджаємо ‒ стоїть тимчасова будівля на дві кімнати з черепашнику, немає навіть холодної води. Спочатку ми з мамою, сестрою та бабусею жили в одній кімнатці, а батько з братом ‒ в інший. Спали на одному ліжку. І цей дисонанс між тим, що мені розповідали про Крим і море, та тим, що я побачила, був колосальний. Пізніше, коли я познайомилася з дітьми, які жили на нашій вулиці, почала все легше сприймати.
‒ Розкажіть, як будували будинок.
Перший час життя було, м'яко кажучи, дуже складним
‒ Батьки будували будинок майже до 2014 року, Новий рік уже в новому будинку святкували, а до цього вони, як і раніше, жили в халупі, яку згодом добудували, спорудили кухню. Будівництво просувалося складно, адже багато кримських татар будували свої будинки на землях, де місцева влада не давала дозволу на будівництво. Так у нашому селі на одній частині вулиці давали дозвіл, і мій батько опинився серед цих щасливчиків. На другій частині вулиці люди не отримали дозвіл на ділянки, і, відповідно, будували будинки на свій страх і ризик.
Будувати було складно, оскільки всі гроші, які вдалося виручити після продажу будинку в Самарканді, знецінилися при розвалі Радянського Союзу. Батьки встигли купити будівельні матеріали, яких вистачило тільки на перший час, та оплатити контейнери, щоб перевезти майно з Самарканда. Тому перший час життя було, м'яко кажучи, дуже складним.
‒ Із такими ж труднощами стикалися й інші сім'ї, які переїхали до Криму з місць депортації?
Я називаю покоління своїх батьків «поколінням втрачених можливостей»
‒ Думаю, що так. Історії кримських татар того часу були дуже схожими. Я називаю покоління своїх батьків «поколінням втрачених можливостей». Це були люди в розквіті своїх можливостей, сил, молодості. Моїй мамі було 35 років, це була молода красива жінка, яка працювала в поліклініці в Самарканді, ходила з прекрасним манікюром. Коли вона приїхала до Криму, довелося допомагати батькові, збирати якийсь матеріал для фундаменту, пізніше завели корову, яка в свій час була фактично єдиним джерелом прибутку.
Таких історій можна розповідати безліч, наші батьки фактично принесли себе в жертву. Вони говорили, що не хочуть, щоб ми, їхні діти, опинилися в такому ж становищі, коли доводиться все відбудовувати заново. На превеликий жаль, 2014 року все повторилося, й нам не залишилося вибору, як будувати наше життя заново. Я приїхала до Києва раніше, 2007 року, але в мене дуже багато друзів, які приїхали 2014-го, кинувши абсолютно все.
‒ Багато кримськотатарських родин після повернення до Криму оселилися саме в Фонтанах. Чому?
‒ Зараз Фонтани ‒ одне з найбільших поселень кримських татар у Сімферопольському районі, поряд із Ак-Мечеттю, Кам'янкою, селищем Молодіжне. Пам'ятаю, як наші родичі, які жили в селі Шовковичне Сакського району та мали теплиці й засоби до існування, запитували батьків, чому вони вибрали таке пустельне місце, без води та інфраструктури. Мої батько та мама відповідали, що це, фактично, Сімферополь, у дітей буде можливість навчатися в міській школі, а в майбутньому ‒ в університеті. Тобто, вибираючи Фонтани, вони думали про майбутнє своїх трьох дітей.
‒ Але при цьому в Фонтанах тоді була низка проблем, пов'язаних із інфраструктурою ‒ це й газопостачання, й освітлення, й відсутність школи. Як впоралися з цим місцеві жителі?
‒ Люди робили по-різному. Перший час централізованого водопостачання не було. Перше, що зробив мій батько, ‒ пробурив свердловину, збудував лазню. Пізніше з'явилося водопостачання, але в нас на вулиці Тепличній це зробили неправильно. Там було дві суміжні вулиці, одна трохи вище, інша нижче. Жителі нижньої вулиці часто викачували всю воду, й до верхньої, де був розташований наш будинок, вода не піднімалася. Пам'ятаю, як моя мама разом із іншими ініціативними людьми оббивала пороги сільради, намагаючись якось вирішити цю проблему.
Були проблеми й із електропостачанням. Мої батьки одразу провели електрику додому, але в 90-х роках були віялові відключення, які всі переживали по-різному. У нас були лампадки, свічки, з ними ми робили уроки, грали в ребуси, доміно, лото.
Я згадую своє дитинство з любов'ю, тому що сім'я була дуже згуртована. Зараз люди проводять більше часу з телефонами, гаджетами. А тоді ми, нехай і в такий складний час, проводили багато часу в душевному спілкуванні.
‒ Як проводили час у Фонтанах? Чим займалися влітку, взимку?
‒ Поруч із нашим будинком був великий ставок із прісною водою, ми влітку там плавали. У нас були надувні балони, ми проводили дуже багато часу в воді. На цей ставок приходили люди з різних районів Сімферополя. А взимку часто каталися з гірки. Неподалік була улоговина та невеликий ліс, та й наша вулиця була з великим схилом, ми спускалися або на санках, або просто на великих пакетах. Поблизу було багато «недобудов», ми грали там у хованки, «козаків-розбійників», будували будинки на деревах і влаштовували там чаювання. Ми ходили в гори, збирали суниці, кизил, гриби.
У мене було прекрасне, дуже веселе дитинство. У мене багато чого не було, якщо говорити про матеріальну сторону питання. І зараз мої батьки часто кажуть, що вони хвилюються через те, що не змогли дати нам багато чого. На це я відповідаю, що вони дали мені життя, освіту, це найважливіші речі, за які я вдячна. А те, що не вийшло допомогти мені з купівлею житла, як роблять інші батьки, в яких є така можливість, то це не страшно, значить, нам треба намагатися працювати трохи більше, і все буде. Я дуже вдячна батькам за всю любов, яку вони нам дали.
Фонтани та Крим ‒ це моя батьківщина, місце, де я провела найкращі роки життя
Фонтани та Крим ‒ це моя батьківщина, місце, де я провела найкращі роки життя. Там сталася моя перша любов, там мої улюблені місця, це було місце, де я вперше ступила на землю Криму. Мені шкода, що я не можу зараз туди повернутися, я хотіла б побачити рідні місця якомога швидше.
