18-20 травня 1944 року рід час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними даними – 194 111 осіб). У 2004-2011 роки Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Усніє Хайредінова (Меметова), народилася в 1937 році 26 грудня в м. Бахчисараї-3, в селі Ескі-Юрт (з 1945 року Задорожнє, увійшло до складу Бахчисарая – КР).
У 1944 році, 18 травня, як і всіх кримських татар, нас вислали з Криму. Я багато пам'ятаю сама, а також знаю зі спогадів мами і сестер.
Нас було в сім'ї семеро дітей. Мій молодший брат був інвалідом. Його в 1943 році задавила фашистська машина. Йому ампутували ногу.
18 травня 1944 року, о 4 годині, прийшли двоє солдатів Радянської Армії, озброєні автоматами, і сказали, щоб ми збиралися, нас вивозять. На збори нам дали лише 15 хвилин. А в той момент з нами був тільки батько Мемет Неметлаєв. Він повернувся з Трудармії хворий, були у нього проблеми зі шлунком. Мами Абібе Меметової не було вдома, вона перебувала у батьків у селі Едешель. Тато розгубився, сказав, що у нього семеро дітей, він не зможе так швидко зібратися. Показав їм свої документи, але солдати на це не звернули увагу і сказали, щоб через 15 хвилин були готові.
Тварини передчували біду, проводжали нас страшним ревом, гавкотом. Це було жахливе видовище
Багато речей брати з собою не дозволили. Не встигли добре одягнутися. Посадили нас на вантажну машину і відправили на вокзал. Дома залишилося все господарство: домашнє начиння, худоба. Тварини передчували біду, проводжали нас страшним ревом, гавкотом. Це було жахливе видовище.
На вокзалі зустріли маму, і вона поїхала з нами. Розподілили нас по вагонах. Вагони були не призначені для перевезення людей. Скрізь брудно, воші, смерділо гноєм. Сидіти не було де. В один вагон заганяли дуже багато людей. Спали один на одному. Не біло чого їсти й пити, не було води. Через кілька днів на одній станції дали рибний суп, який неможливо було їсти – він смердів гасом.
Їхали 12 діб. Багато людей не витримували цього і вмирали в дорозі. Мій дядько, який в цей час був в армії, втратив у дорозі дідуся й бабусю. Їх зняли з вагона і залишили. А поїзд рушив далі.
Батьки моєї мами потрапили в Койташ. Вони незабаром там померли. Мама дуже плакала
Через 12 діб ми приїхали в Узбекистан, м. Бекабад. Нас розподіляли по кишлаках. Ми потрапили в кишлак Хаз. Батьки моєї мами потрапили в Койташ. Вони незабаром там померли. Мама сильно плакала й тужила.
Нас розселяли по домівках. Будинки були без вікон, без дверей, із земляною долівкою, стіни були чорні. Ми боялися туди заходити. У будинку було повно різних комах. Мама зробила з трави віник і прибрала підлогу. Мою сестру вкусив скорпіон. Вона ледь не померла. Її врятував один старий узбек. Ми всі захворіли на малярію. З нами була сім'я дядька. Він захворів на дизентерію.
Там я втратила молодшого брата, йому було трохи більше ніж півроку. Він перед смертю просив кобете
Тато, хоча теж був хворий, намагався врятувати наші сім'ї. Він чув, що в сусідньому кишлаку «Сретенка» є штаб. Він пішов туди з нашими документами попросити допомоги. У нашій родині було семеро дітей і у дядька четверо. Батькові дали віз, і ми переїхали в інший радгосп Дальверзін-2. Жити не було де. Ми зупинилися в парку. Падав дощ. Нас поселили в чайхане. Там я втратила молодшого брата, йому було трохи більше ніж півроку. Він перед смертю просив кобете (традиційний кримськотатарський закритий пиріг з листкового тіста і м'яса – КР). Був страшний голод. У цьому радгоспі хоч була чиста вода.
Потім нас переселили в барак. Там було багато клопів. Тут я втратила другого молодшого брата. Ховати не було в чому. Ми завернули його в стару ковдру.
У 1945 році сильно захворів батько. Його поклали в лікарню, сказали, що потрібна операція. Батька відвезли в м. Ташкент. Операцію він не витримав. У 1946 році батько помер. Ми його не змогли поховати. Не було грошей, щоб дістатися до Ташкента.
У 1947 році я пішла до школи. Одягу та взуття не було. Вчителька мене питала, чому я завжди невесела. Я все сподівалася, що мій батько живий і він повернеться.
Ми, і весь наш народ, стільки зазнали поневірянь, голоду, мук.
У 1952 році ми переїхали в м. Бекабад. Там я почула про Джеппар аг'а (одн з лідерів Національного руху кримських татар Джеппар Акімов – КР). Він дуже любив свій народ і домагався, щоб всі кримські татари повернулися додому на свою Батьківщину, в Крим. Я побачила його фотографію в телепередачі і впізнала його. Рахмет олсун джанына. Яткан ери дженнет олсын (Нехай Аллах упокоїть його душу. Нехай земля йому буде раєм – КР).
Із сімох дітей нас залишилося тільки троє
У 1962 році ми переїхали в м. Чирчик. Там я вийшла заміж. Народила сина.
Із сімох дітей нас залишилося тільки троє.
У 1992 році я з сім'єю переїхала до Криму, в м. Євпаторія, в селище Ісмаїл-бей. Зараз у мене вже двоє онуків.
Ми дуже раді, що повернулися на свою Батьківщину, незважаючи на те, що я в 2003 році втратила чоловіка. Я бажаю, щоб те, що ми бачили і пережили, не довелося нікому пережити, ні дітям, ні онукам.
Мамин брат Сейдамет жив із сім'єю в селі Мангуш. Він під час війни був партизаном. Їхнє село спалили фашисти, а його самого розстріляли. Його сім'я в цей час була в селі Едешель. Вони врятувалися.
Меним рахметли бабам Къырымны пек северди. Къырым деп, ольди. Яш ольди (Мій покійний батько дуже любив Крим. Помер, вимовляючи слово «Крим». Помер молодим – КР).
Сама зараз страждаю на цукровий діабет. Я хочу, щоб всі були здорові. Щоб в Україні і Криму завжди були мир, дружба і злагода.
(Спогад від 8 січня 2010 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
