18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Ремзі Куртмеметов, кримський татарин, народився 7 лютого 1939 року в селі Кучук Озенбаш (нині Многоріччя) Куйбишевського (нині Бахчисарайського) району Кримської АРСР.
На момент виселення 18 травня 1944 року сім'я наша складалася з 6 осіб ‒ мама і 5 дітей: мама Фатіме Османова (1912 р.н.), сестра Меміне Куртмеметова (1929 р.н.), сестра Хатідже Куртмеметова (1931 р.н.), сестра Лютфіє Курмеметова (1937 р.н.), я, Ремзі Куртмеметов, брат Осман Куртмеметов (1941 р.н.).
Батько Куртмемет Бекіров (1902 р.н.) був мобілізований до Трудової армії. Спочатку копав окопи в Красноперекопському районі, потім був направлений в Тульську область на шахти, видобував вугілля.
Під час війни наше село двічі горіло. Вдруге ми залишилися зовсім без даху над головою. Батько переселив нас у село Ян'и Сала (в 1945 році перейменоване на Новопілля Бахчисарайського району ‒ КР) до родичів, за цей час він збудував ще один будиночок. У цьому будиночку ми з батьком переночували одну ніч, і батька мобілізували у Трудову армію.
18 травня 1944 року рано-вранці, коли ще було темно, в наші двері сильно постукали, менший братик злякався, почав плакати. Мама відчинила двері й побачила двох радянських солдатів зі зброєю в руках. Вони оголосили: «Вам на збори 15 хвилин, вас виселяють з Криму, багато речей не беріть, вас там одягатимуть, взуватимуть і годуватимуть. Візьміть їжу на 2-3 дні».
Мені було 5 років, але все це пам'ятаю, як зараз: плач, крики, стогін хворих людей...
Ми вийшли в чому були, мама дала в руки сестрі Хатідже Коран. Взяла трохи борошна та пательню. Мені було 5 років, але все це пам'ятаю, як зараз: плач, крики, стогін хворих людей... За день до цього отелилася наша корова. Теля втекло до лісу, а корова, прив'язана, мукала за телям. Мама постійно думала про корову, що вона залишилася недоєна, говорила: «Чому я її не відв'язала?».
Нас, усіх односельців, посадили у вантажні машини й привезли на станцію Сюрень. У машині я розташувався в куточку, сів. Хтось, мабуть, ще було темно, сів прямо на мене, я скрикнув і почав плакати. Там нас посадили в товарні вагони. На землі залишалося багато чого: матраци, подушки, всякий побутовий інвентар, мішки з горіхами, фундуком та сухофруктами; ‒ мабуть, людям не дали з собою взяти.
Потяг рушив, три доби не відчиняли вагони. Потім хтось старший розповідав, що десь у Мелітополі люди кричали «зрадники!» й кидали каміння.
Коли ми переїхали через велику річку (пізніше я дізнався, що це була річка Волга), весь потяг ридав, боялися, що нас втоплять у ній
Поїзд зупинявся тільки в степу. Мама вибігала, швидко збирала якісь тріски, розпалювала вогонь, з борошна та води, яку брала в дорогу, готувала їжу. Раптом лунав сигнал поїзда, ми боялися, що мама не встигне увійти в вагон, і починали плакати. Дуже добре пам'ятаю, що коли ми переїхали через велику річку (пізніше я дізнався, що це була річка Волга), весь потяг ридав, боялися, що нас втоплять у ній. З розмов старших, через 20 днів ми опинилися в Костромській області, Мантуровському районі. Дорогою я пам'ятаю, як нам один раз давали юшку з солоної риби. Після цього всім дуже хотілося пити, але води не було. Наприкінці шляху люди стали хворіти, помирати. Померлих людей залишали при дорозі.
Нас поселили в бараках, де раніше жили тюремники (ув'язнені ‒ КР). Постелили солому й так на ній спали. Маму та старшу сестру Меміне взяли на роботу рубати ліс. На роботу їх возили відкритими вантажними машинами. Уральська зима була дуже суворою. Сестра Меміне застудила собі голову й у перший же рік померла.
Уральська зима була дуже суворою. Сестра Меміне застудила собі голову й у перший же рік померла
Я пам'ятаю, як мама приносила булку чорного хліба й говорила: «Давайте півбулки з'їмо сьогодні, а половину залишимо на завтра». А я говорив: «Давайте всю булку з'їмо». Мабуть, недоїдав.
Сестра Хатідже вміла в'язати. Ходила домівками, щоб в'язані речі обміняти на картоплю. Спочатку місцеві жителі не відчиняли двері або виганяли, говорячи вслід «зрадники». Потім померла сестра Лютфіє від голоду, а через деякий час помер братик Осман. Він, помираючи, говорив: «Хочу до себе додому». Їх поховала сама мама, бо не було кому ховати ‒ люди поголовно вмирали від голоду, холоду та хвороб. Наступного дня могили були відкритими, померлих людей з'їдали вовки...
У 1947 році мама зробила героїчний вчинок: зібрала мене, сестру Хатідже, сіла на потяг і поїхала в Тульську область до батька. Вона боялася залишитися взагалі без дітей. Мама сама була світла жінка, а ми з сестрою темні. Нам із сестрою зав'язала хусткою голови так, що тільки очі були видні, щоб не було жодних підозр вчиненої втечі. До 1956 року був комендантський режим, і за втечу мама могла отримати 20 років каторжних робіт. До першого класу я пішов у 9 років, навчання велося російською мовою, незважаючи на це, 7 класів я закінчив з похвальною грамотою.
Ми поїхали в Бахчисарай, там нас затримали, дали 24 години – «попросили» залишити Крим
Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар були зняті обмеження щодо спецпоселення, тато, мама, я і наш односельчанин з дружиною поїхали до Криму в своє село. Батько мій, окрім Криму, нікуди не хотів їхати. Ніч переночували в своєму селі. Наступного дня ми поїхали в Бахчисарай, там нас затримали, дали 24 години ‒ «попросили» залишити Крим.
Отже, ми повернулися в Тульську область, додому. У 1959 році переїхали в Чімкентську область Казахстану, там я вступив до сільськогосподарського технікуму на заочне відділення.
Отримавши спеціальність механізатора, в 1969 році один поїхав до Криму, думав влаштуватися, перевезти батьків. Після багатьох звернень до Сімферопольського облвиконкому, щоб влаштуватися на роботу та прописатися, мене послали в Ленінський район. Мене прописали в с. Новомиколаївка Ленінського району, влаштувався на роботу теслею.
Переїхали мої батьки й два брати, Осман та Февзі, які народилися в Тульській області, але їх не прописували. Не давали їм роботи упродовж трьох років. Я свідок висилки сімей, які приїздили до Криму після Указу 1967 року, що знімав огульне звинувачення з кримських татар і давав право жити у всіх куточках Радянського Союзу.
Зараз я живу в Сімферополі.
(Спогад від 28 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
