Спеціально для Крим.Реалії
Знаєте, в чому різниця між захопленням Криму та вторгненням на Донбас?
Крим був армійською спецоперацією. Кадрові частини, військова техніка, флот і авіація. Анексією півострова займалася російська офіційна військова вертикаль. Парамілітарним частинам ‒ казакам і добровольцям ‒ була відведена допоміжна роль. Якби їх не було ‒ нічого б не змінилося.
А Донбас був класичною історією про війну на аутсорсі. Якою займалися найрізноманітніші білякремлівські підрядники. Саме вони продавали Кремлю свої стратегії з дестабілізації регіону. Якщо один підрядник зазнавав поразки ‒ його змінював інший.
Однією з перших груп, що отримала «зелене світло», стала команда Сергія Глазьєва. Вона намагалася робити ставку на Губарева та Царьова. Останньому навіть готували виборчу кампанію ‒ з метою зробити новим фронтменом усього проросійського. Коли гроші на виборчу кампанію вкрали й усе закінчилося пшиком ‒ Глазьєва відтіснила група православного олігарха Малофєєва. Та сама, що відрядила Стрєлкова-Гіркіна до Слов'янська.
Війна на аутсорсі ‒ улюблений голлівудський сценарій. У межах якого всю брудну роботу роблять не кадрові, а афілійовані. Менше ризиків. Менше витрат. Дарує формальну непричетність.
А кадровим частинам у цьому сценарії відведена забезпечувальна функція. Озброювати. Прикривати. Навчати. Їхня участь куди локальніша ‒ основне навантаження лягає на плечі найманців. І лише в ті моменти, коли все починає валитися ‒ вони вступають у безпосереднє зіткнення. Як в Іловайську та Дебальцеві.
Хтось за допомогою війни бореться за ресурси. Хтось ‒ за близькість до першої особи. Хтось зводить старі рахунки
Гібридна війна ‒ гібридні завдання. Якщо кадрова армія виконує накази, то мотиви «гравців на аутсорсі» можуть бути найрізноманітнішими. Хтось за допомогою війни бореться за ресурси. Хтось ‒ за близькість до першої особи. Хтось зводить старі рахунки. На відміну від армії, вони вирішують не тільки загальне завдання, а й безліч приватних.
І саме це потрібно враховувати, коли ми говоримо про російські спецоперації в Україні.
Кожну з них ми оцінюємо за лекалами класичних воєн. Шукаємо офіцерську виправку в посередниках і виконавцях. Чекаємо відомих прізвищ у протоколах допиту. Намагаємося знайти струнку логіку в планах і порівнюємо їх із тим, що бачили в фільмах про роботу спецслужб. А коли не знаходимо ‒ розчаровуємося.
Нам здається, ніби кожна така операція ‒ плід багатомісячної роботи професіоналів. Ініціатива зверху. Офіційно санкціонована операція, що пройшла узгодження на всіх поверхах вертикалі. І охоче забуваємо про те, що підрядники операцій можуть не мати стосунку до верхніх ярусів владної піраміди.
У них можуть бути різні мотиви. Різні ресурси. Різна компетенція. Їхня картинка реальності зовсім не зобов'язана бути математично вивіреною і вже тим більше ‒ збігатися з нашим сприйманням реальності. Вони не зобов'язані мати виучку кадрового спецслужбіста ‒ просто тому, що не мають до силових абревіатур жодного стосунку.
І до цих же абревіатур можуть не мати стосунку їхні замовники. Тому що дестабілізація для них ‒ це не мета, а засіб. Наприклад, посунути конкуруючу групу. Довести лояльність. Підтвердити ефективність.
Російська політика ‒ однопартійна, але багатопід'їздна. Боротьба бульдогів під килимом ніколи не припиняється. А війна з Україною для них інструментальна.
Сценарії про Джеймса Бонда залиште Голлівуду. Реальність не зобов'язана виправдовувати наші очікування.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
