18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). Протягом 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Севгуль Аджимулаєва (Асанова). Севіє Асанова ‒ моє справжнє ім'я. Через те, що в момент виселення зникли мої документи, а потім, коли ми потрапили до дитбудинку, мені присвоїли ім'я моєї молодшої сестри Севгуль. Я кримська татарка, народилася 26 грудня 1939 року, уродженка села Чегелек (Кузнецьке) Ак-Мечетського району (у грудні 1944 року перейменований на Чорноморський район ‒ КР) Кримської АРСР.
Під час виселення до складу моєї сім'ї входили: мама Аліме Асанова (1906 р.н.), сестра Пембе Асанова (народ. 09.02.1932 р.), брат Сабрі Садиков (народ. 09.02.1935 р.), брат Рухлен Садиков (народ. 1937 р.), я, Севіє Садикова, молодша сестра Севгуль Садикова (народ. 01.07.1941 р).
У момент депортації сім'я проживала в с. Чегелек Ак-Мечетського району Кримської АРСР. Жили ми в будинку з трьох кімнат, який видав колгосп батькові як шкільному вчителю. Мали присадибну ділянку, хліви, домашню худобу: овець, корову, коня, курей.
У Червону армію були мобілізовані:
1. Сейдамет Асанов, дядько. 1941 року він був мобілізований до Червоної армії і 1947 року повернувся з Трудової армії до с. Серго Аїмського району Андижанської області (Узбекистан).
2. Акіб Асанов, дядько. Забрали 1941 року, повернувся 1947 року до м. Чирчик Ташкентської області (Узбекистан). Дядька Акіба під час облави схопили німці й разом із іншими співвітчизниками повантажили на корабель, щоб вивезти їх за кордон на роботу. І ось посередині моря радянські літаки почали бомбити корабель, щоб наших не забрали за кордон. Майже всі загинули: хто помер одразу, хтось кинувся в воду, залишилися на шматочку корабля тільки двоє ‒ мій дядько Акіб і росіянин. Дядько сидів і весь час молився, а чоловік знайшов цілу валізу шоколаду, підійшов до дядька і каже: «Що ти весь час молишся? На, їж шоколад, усе одно помремо. Так хоч помремо, поївши». Скільки вони там просиділи, не знаю, але їх і тих, хто залишився в воді живим, врятували люди з іноземного корабля. Їх відвезли до Німеччини, а звідти дядько повернувся вже до Узбекистау 1947 року.
3. Садик Асанов, батько. Пішов 1941 року, а повернувся 1948 році до с. Шверник Мірзачульського району Ташкентської області (Узбекистан).
4. Шакір Асанов, дядько. Служив протягом 1941-1947 років. Під час війни дядько служив розвідником, був у німців, відомості передавав Червоній армії. Професія учитель, закінчив Ялтинський педінститут.
5. Шукрій Асанов, дядько. Забрали 1941 року, 1944-го потрапив до м.Тула, працював у шахті. Після виходу на пенсію переїхав до м. Новомосковськ Московської області. Дядько Шакір Асанов брав участь в опорі німецьким окупаційним військам.
З нашої сім'ї були мобілізовані до Трудової армії: дядьки Сейдамет Асанов та Акіб Асанов (вони 1945 року потрапили на лісоповал до Гурьєвської області), батько Садик Асанов і дядько Шакір Асанов (їх вивезли на лісоповал до Горьківської області), дядько Шукрій Асанов (призначений 1944 року в м.Тула в шахти).
Мама почала швидко збирати дитячі речі в мішок, але солдат розрізав його ножем, розкидав зібрані речі в кімнаті й виштовхав із будинку на вулицю всіх, хто в чому був
Рано вранці, 18 травня 1944 року, до нас додому увірвалися двоє солдатів. Не пояснивши нічого, сказали збиратися та дали на збори 15 хвилин. Мама почала швидко збирати дитячі речі в мішок, але солдат розрізав його ножем, розкидав зібрані речі в кімнаті й виштовхав із будинку на вулицю всіх, хто в чому був. З собою нічого не дозволили взяти.
Нас привезли на колгоспний двір і, поки ми чекали машину, наша мама збігала додому, принесла трохи борошна та сметани. Коли мама прибігла додому за борошном, сусіди вже розбирали собі наше майно. Прямо на колгоспному дворі мама спекла нам коржі й нагодувала нас. Там ми чекали цілу добу. Коли нас вивозили, за машиною довгий час біг наш собака Черкез. Солдат запитав: «Чий це собака?». Мама відповіла, що це наш собака, він запропонував взяти собаку з собою. Мама відповіла: «Куди мені її взяти, у мене поруч своїх шестеро дітей». Солдат усе одно зупинив машину, й незабаром собака їхав разом з нами. Випустили собаку в Євпаторії.
Про те, що можна взяти з собою речі, продукти та інвентар, нам не повідомляли. До місця збору солдат супроводжував нас із автоматом. Усіх замкнули в приміщенні, я попросилася в туалет, але солдат не дозволив вийти, і мама посадила мене в куточку прямо в приміщенні. Місце збору виселених ‒ колгоспний двір, людей було багато, але я була маленькою, тому кількість визначити не могла. Тримали нас там добу.
До Євпаторії повезли на полуторці, в кожному кутку машини сиділо по солдату. З нашої сім'ї були виселені 5 дітей і вагітна мама. 1944 року вже в Узбекистані народився брат Решид і прожив 7 днів, ‒ він помер від голоду. Я зі сльозами згадую його опухле обличчя. Привезли нас до Євпаторії на станцію «Товарна». Коли нас завантажили у вагон, я стояла біля вікна й кричала, кликала батька, думала, що ми їдемо до нього.
Батько наш був на війні, він у той же майже самий час побачив сон, ніби весь Крим накрили чорні хмари, й стало зовсім темно
Батько наш був на війні, він у той же майже самий час побачив сон, ніби весь Крим накрили чорні хмари, й стало зовсім темно, тільки в одному місці була маленька дірочка просвіту. Просвіт цей поступово почав збільшуватися й збільшуватися, повільно хмари розійшлися й стало знову світло. Сон цей батько мій розповів моїй матері після повернення з війни. Розшифрував він його так: чорні хмари й темрява ‒ наше виселення, горе наше, а просвітлення ‒ наше повернення на свою історичну батьківщину ‒ Крим. Але ось батько мій не встиг повернутися, помер в Узбекистані 15 липня 1986 року. На початку літа 1986 року, коли батько зовсім занедужав, він дуже благав нас відвезти його до Криму. Але батько був уже лежачим хворим і в Криму в нас не було нікого, тому ми не змогли вивезти його з Узбекистану...
Нас посадили в вагони, призначені для перевезення худоби, ні про які умови не може бути й мови. Вагон був набитий до відмови, люди спали сидячи. Їжу готувати було ніде. Зупинки були. Під час однієї із зупинок мама, готуючи нам їжу, мало не відстала від вагона.
Померлих залишали прямо в степу, а то і викидали прямо з вікна. Харчування видавалося один раз на добу, по шматочку хліба на кожного. Чашок, ложок не було. Ні лікаря, ні медсестер у вагоні не було. Медичну допомогу нікому не надавали, ліків теж не було!
19 травня 1944 року ми виїхали з Євпаторії, і, за розповідями мами, один місяць ми були в дорозі. Потяг прибув до Узбекистану, в Мірзачульський район. Зі станції Голодний степ нас вивезли на бричці.
Ставлення до нас було жахливе. Сестру та брата били просто так, ні за що! У перші місяці нам надали житло на три сім'ї. Будинок складався з однієї кімнати та передпокою, в ній не було ні вікон, ні дверей, а один кут обвалився. У кімнаті нас проживало 12 осіб. Пічки в будинку не було, води теж. Їжу готували на вулиці. Воду пили з арика, тому дуже багато хворіли та помирали. Продукти харчування й медикаменти не видавали. Сестра Севгуль і брат Рухлен померли від голоду, а нас трьох ‒ мене, Пембе, Сабрі ‒ забрали потім до дитячого будинку.
1948 року повернувся з фронту та Трудармії батько. Він розшукав свою сім'ю, забрав нас із дитбудинку. Місцева влада батькові показала документи, що нібито наша мама отримала 5000 рублів, і вимагали розплатитися з колгоспом за позику. Батько був освіченою людиною. Він з'ясував у мами, що вона ніякої позики не отримувала. Йому з великими труднощами вдалося довести, що мама не отримувала грошей, і нічого виплачувати не довелося.
Мама працювала на бавовняному полі з 4-ї ранку до 11-ї години ночі. Платили копійки, на проживання не вистачало
Мама працювала на бавовняному полі з 4-ї ранку до 11-ї години ночі. Платили копійки, на проживання не вистачало. На роботі, на полі, з нашими співвітчизниками поводилися дуже жорстоко, якщо хто-небудь піднімав голову, щоб трохи розігнути спину, то неодмінно отримував батогом від наглядача Худайназара, який цілий день роз'їжджав полем на коні (в руках у нього був довгий батіг).
Коли батько повернувся, він влаштувався на роботу помічником механіка (обліковцем), у цьому йому допомогла все та ж освіта. До повернення батька мама вже була хвора, не працювала й померла в 54 роки.
1953 року сестра Пембе, закінчивши 7 класів, поїхала до Самарканда на навчання до медичного училища. У той час для нас діяли правила комендантської години. За те, що сестра поїхала без дозволу, батька забрали в район, в міліцію. Вимагали, щоб він повернув дочку, а не те погрожували посадити його до в'язниці. Батько не став повертати дочку, пояснивши їм, що винні нехай будемо ми, а діти не винні. Чому вони не можуть навчатися? Батька випустили. Удома він нам сказав: «Діти, вчіться, вчіться і вчіться. Наша спадщина вам ‒ це ваші дипломи».
Протягом 1945-1946 років помирали від голоду сім'ями. Рідна тітка Селіме (по маминій лінії) померла, у неї було вісім дітей, із них живими залишилися тільки двоє.
На початку 1930 року мій дідусь Сейтасан і бабуся Хатме (по батьковій лінії) жили в Криму середняками, щоб не потрапити під розкуркулення, він продав усе своє майно й узяв дружину з двома дітьми ‒ моїми дядьками Сейдаметом та Акібом, ‒ поїхали до Туреччини. Після переїзду до Туреччини моя бабуся дуже сильно захворіла й пролежала три роки. Ніякі лікарі не могли її вилікувати, тільки один професор сказав, що її потрібно везти назад до Криму: в Туреччині їй клімат не підходить, вона сумує за Батьківщиною. І ось через три роки вони повернулися назад до Криму, і тільки потім бабуся почала одужувати й народила ще трьох синів і дочку. На розкуркулення дідусь усе-таки потрапив, приблизно 1933 року. Після розкуркулення сім'ю дідуся, вже з шістьма дітьми виселили в Московську область, м.Хлібне. Після повернення з Хлібного назад до Криму, відрядивши п'ятьох синів 1941 року на війну, 1944 року дідусь і бабуся потрапили під депортацію. Вони були виселені в Андижанську область, Аїмський район, с.Серго. Там вони й померли, не побачивши жодного зі своїх синів!
Разом із дідусем і бабусею була виселена їхня дочка Халіфе з п'ятьма дітьми, а її чоловік був на війні. Тітка Халіфе та троє дітей померли, живими залишилися дві її дівчинки. Одну дівчинку забрали до дитячого будинку, й вона загубилася. Досі не знаємо, жива вона чи ні, а друга дочка ‒ тітка Сафіє ‒ живе в с.Гвардійське Сімферопольського району.
Були масові епідемії малярії та дизентерії. Було багато смертей від цих хвороб і голоду. Ховали людей в одну яму цілими купами.
Сестра Пембе хотіла вступити навчатися до медучилища на факультет акушерок, але вона була кримською татаркою, тому її зарахували на лаборантське відділення
Сестра Пембе хотіла вступити навчатися до медучилища на факультет акушерок, але вона була кримською татаркою, тому її зарахували на лаборантське відділення. Провчилася один рік, вона пересклала іспит і все-таки вступила на факультет акушерства і провчилася п'ять років замість чотирьох.
Я закінчила училище в м.Фергана за професією швачки. Брат Сабрі закінчив сільськогосподарський технікум у Ташкенті, а після вступив там же до інституту. Після закінчення інституту працював головним агрономом у радгоспі «Баяут».
Я закінчила 7 класів, навчалася російською мовою. Брат і сестра навчалися узбецькою мовою. Умов для розвитку кримськотатарської культури не було. Після 1960 року мені до рук потрапила пісня «Гузель Кирим». Передав цю пісню мені дядько Расим Ібрагімов. Він був партійним і тому попросив пісню зберігати в мене. Якби у нього виявили цю пісню, йому загрожувала в'язниця.
Вільно дотримуватися національних традицій не дозволялося, але в таємниці ми їх дотримувалися. У школі нам постійно говорили про те, що бога немає.
Дяді моєму зараз 75 років і він досі живе в Узбекистані ‒ немає можливості повернутися на Батьківщину. А в Євпаторії, на вул.Трудовій під номером 61, стоїть його рідний будинок, із якого так жорстоко виселили.
Після висилки, як жили до 1956 року, так і продовжували жити далеко від Батьківщини, сумуючи за нею.
1987 року в газеті «Ленін байрагьи» і в усіх інших газетах вийшло повідомлення ТАРС про те, що всі кримські татари ‒ зрадники. У той час, моя дочка Хатідже Вейратська (народ. 04.04.1961 р.) працювала в ПМК розрахунковим бухгалтером. Вона прийшла на роботу як зазвичай. Троє її співробітників інших національностей накинулися на неї мало не з кулаками й почали звинувачувати її, ображати всіх кримських татар у зраді Батьківщині, довели до сліз. Наступного дня дочка звільнилася з роботи. Хатідже, повернувшись додому, сказала: «Мама, я більше тут працювати не буду, поїду до Криму!».
18 жовтня 1987 роки мої дочки Хатідже та Аліє Аєдінова (народ. 3.01.1964 р) вирушили до Криму. 1988 року повертається з армії син Алім (народ. 3.03.1968 р.). До армії він закінчив 1-й курс Ташкентського державного університету. Дві сестри були вже в Криму, тому він із Ташкента перевівся до Сімферопольського державного університету імені Фрунзе, й у вересні 1988 року продовжив навчання в Криму. У грудні 1988 року до Криму переїжджає сім'я моєї дочки Халіфе (народ. 25.09.1962 р.). Вона закінчила фінансовий технікум у м.Ташкент.
Будинок ми купили у бабусі. Голова колгоспу Лідія Василівна цілий рік не прописувала нас на нашу адресу, підбурювала бабусю й весь час говорила, що потрібно повернути сталінщину й виселити нас уже на Урал
У липні 1989 року ми з чоловіком Зінедіном Аджимулаєвим (1938 р.н.) і з молодшою дочкою Усніє (народ. 1.02.1975 р.), продавши будинок, переїхали до Криму, с.Шишкіне Сакського району. Будинок ми купили у бабусі. Голова колгоспу Лідія Василівна цілий рік не прописувала нас на нашу адресу, підбурювала бабусю, яка нам продала будинок, говорила їй, що та продешевила, хотіла, щоб ми доплатили й весь час говорила нам прямо в обличчя, що потрібно повернути сталінщину й виселити нас уже на Урал.
Чоловік був інвалідом першої групи, у нього поліартрит. У грудні 1997 року ми зняли квартиру в Євпаторії й переїхали з с.Шишкіне, бо чоловік був лежачий хворий. Його потрібно було показати лікарям і лікувати, а в селі це було неможливо. У квітні 1999 року житловий відділ виділив нам квартиру в Євпаторії, де нині я й проживаю з сином Алімом і його сім'єю (невістка та троє онуків). Чоловік помер 2 грудня 2003 року.
Батько нам розповідав, що в перші дні наступу німців у Криму багато радянських солдатів кинули свою зброю, кажучи: «Геть Радянський Союз» і перейшли на бік німців. Жоден кримський татарин не здався, а пішов воювати далі з німцями, боротися за свій рідний Крим. Коли вони воювали в Ялті, радянські війська розбомбили винзавод Массандра, щоб він не дістався німцям. Люди по коліно ходили в вині. Багато солдатів сп'яніли від вина, а п'яних солдатів свої ж радянські розстріляли на місці. Знову ж жоден кримський татарин не доторкнувся до вина, всі воювали до кінця. І все одно нас назвали зрадниками й виселили з батьківщини. Батько це завжди згадував і розповідав нам із дуже великою образою на Радянський Союз.
Багато цих випробувань і принижень я відчула на собі особисто, багато розповів батько. Цими свідченнями я полегшила собі душу.
(Спогад від 15 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
