Як Володимир Путін став найулюбленішим диктатором Заходу – про це розмірковує оглядач газети Washington Post. Навіщо президент США Дональд Трамп вийшов з ядерної угоди з Іраном? Дати відповідь на це питання намагається оглядач часопису Foreign Policy. І ситуації всередині самого Ірану, і питанню, чому, попри зняття економічної блокади три роки тому, країна не знайшла у собі сил для відродження, присвячує свій коментар оглядач британського ділового видання Financial Times.
Західні оглядачі продовжують коментувати кадри нещодавньої, вже четвертої інавгурації президента Росії Володимира Путіна. Найбільше оглядача газети Washington Post вразило те, з ким потиснув руку Путін після складання присяги: з прем’єр-міністром Дмитром Медведєвим, патріархом Російської православної церкви Кирилом та колишнім канцлером Німеччини, а нині високим посадовцем у російській нафтогазовій імперії Ґергардом Шредером.
«Не так вже це і дивно, як здається на перший погляд. Адже Шредер вже тривалий час підтримує стосунки між Москвою й Берліном. Він працював у корпоративних радах кількох компаній, був інструментом у досягненні ділових угод між двома країнами. Не дивно, що український міністр закордонних справ назвав Шредера «найважливішим лобістом Путіна у світі», – пояснює оглядач Washington Post.
Висока роль Шредера на інавгурації нагадала про те, що Путін, попри захоплення Криму, розв’язання війни на сході України, використання інтернету для того, щоб посіяти хаос у західних демократіях, має чимало прихильників на Заході. Ба більше, їхня кількість росте. Оглядач наводить такий приклад: під час недавніх загальних виборів в Італії обидві переможні партії – «Рух п’яти зірок» і крайня права партія «Північна ліга» – шукали прихильності Кремля. Остання навіть підписала угоду про співпрацю з російським урядом, а її лідер Маттео Сальвіні назвав Путіна «одним з найкращих політичних діячів нашого часу».
Дивовижно, що підтримка Путіна в Європі росте, незважаючи на те, що в самій Росії вона трохи похитнулася, пише оглядач газети. Його люблять крайні праві, троцькісти, соціалісти, і кожен за своє. Путін представляє себе як колишній КДБіст, як захисник традиційного християнства, як борець з гомосексуалізмом, як задиркуватий націоналіст. І в цих ролях він знаходить собі прибічників. Особливий фан-клуб Путіна – це різноманітні расисти. Бо ж ніякого схожого захоплення вони не відчувають до китайського, турецького чи єгипетського лідера. Не встояв перед харизмою російського президента і Дональд Трамп, який хвалив російського колегу за те, що той є «сильний лідер».
На думку оглядача Washington Post, Росія програє у змаганні «м’якої сили», але якщо брати до уваги виступ Володимира Путіна, то з їхнім аналізом можна не погодитись.
Навіщо президентові Дональду Трампові знадобилося виходити з іранської ядерної угоди? Про це пише оглядач Foreign Policy. На його думку, Трампові не йдеться про те, щоб запобігти тому, щоб Іран отримав ядерну бомбу, бо тоді розумніше було б зберегти угоду і вести переговори про те, щоб зробити її постійною. Також не можна сказати, що Трамп намагався зупинити руйнівну діяльність Ірану в регіоні, як, наприклад, підтримка режиму Башара Асада у Сирії чи угрупування «Хезболла» в Лівані. Для цього краще було б зберегти угоду і залучити до неї більше країн. Що ж тоді, ставить запитання оглядач. На його думку, Трампові ідеться про те, щоб залишити покарання для Ірану довічно і щоб Тегеран не міг встановити нормальні стосунки з зовнішнім світом.
Адміністрації Трампа в дійсності залежить на тому, щоб ситуація дійшла до зміни режиму, про що вже десятиліттями говорять вашингтонські яструби. Для цього потрібно зберігати економічний тиск. Інша група розраховує на те, що Іран вдасться спровокувати на розвиток ядерної програми, а це вже дасть привід США завдати превентивного удару. Автор статті розглядає в деталях ці дві можливості і доходить висновку, що війна була б повністю на відповідальності Дональда Трампа і це не відповідало б інтересам Америки в цілому.
Оглядач британського ділового щоденника Financial Times звертає свій погляд до ситуації всередині самого Ірану. Чи нові обіцяні з Вашингтона санкції означатимуть початок кінця теократичного режиму, чи він має шанс на реформу та виживання? Оглядач наводить слова одного іранського бізнесмена, який вважає, що режим зайшов у глухий кут: «Проблема у тому, що якщо ісламська республіка реформується, то від неї нічого не лишиться. А якщо відмовиться від реформ, то просто помре».
Колишній кореспондент Financial Times в Ірані говорить, що він не пригадує за всі свої 20 років роботи там такого рівня знервованості та розчарування серед бізнесових кіл країни, політиків, представників художньої еліти і звичайних громадян. Вони бояться, що реформи в усіх сферах життя, які вже давно назріли, так ніколи і не відбудуться, що в країні панує безнадія.
Це відчуття безнадії пов’язане не лише з виходом Америки з ядерної угоди, але й із іншими подіями останніх років, коли поволі зникала надія на те, що в країну прийде більше політичної та соціальної свободи. Одночасно падав курс місцевої валюти, зростали ціни, доходи населення падали.
Але чи є альтернатива нинішній політичній системі? Старше покоління політиків, що прийшли на хвилі Ісламської революції, точно не планує нічого змінювати. В країні поширюються чутки, що якщо б почалися якісь масові заворушення, в ситуацію втрутяться Корпус вартових Ісламської революції, хвилі негативної енергії розповсюджуються через соціальні мережі.
З іншого боку, національна гордість не дає іранцям цілком занепадати духом. Вони піднімаються на різні невеликі протести в усій країні. Країна має досить високий рівень освіти, розквітає культурне життя. І це дає деяким аналітикам можливість робити прогноз, що це дійсно поворотний пункт для країни, але зміни прийдуть не через анархічний хаос, а через нових лідерів, які все ж намагатимуться зберегти систему.
