18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роки Спеціальна комісія Курултаю провела загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Аліє Аметова, кримська татарка, народилася 17 березня 1936 року в селі Шума (Верхня Кутузівка) Алуштинського району Кримської АРСР. Я є свідком депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року.
На момент виселення до складу сім'ї входили: мама Сундус Аметова (1913 р.н.), брат Алім Аметов (1932 р.н.), брат Худус Аметов (1939 р.н.), брат мами Джафер Аметов (1929 р.н .), бабуся Аніфе Аметчик-Аметова (1877 р.н.), друга бабуся Алієва Незіре (1884 р.н.).
Також із нашою родиною вислали родину дядька Ебубекіра Аметова (1905 р.н.), бо наші будинки стояли поруч і мали спільний двір. Склад його сім'ї: дружина Ебубекіра Есма Аметова (1912 р.н.), син Ридван Аметов (1934 р.н.), дочка Наджиє Аметова (1938 р.н.), дочка Нуріє Аметова (1940 р.н.), а також дідусь Ашир (батько Есми).
Мій батько Рамазан Алі Аметчик (1907 р.н.) у момент виселення воював на фронті. До депортації наші сім'ї жили в селі Шума. Наш будинок був двоповерховий, складався з декількох кімнат, нижній поверх використовувався як підсобне господарство, був хлів для худоби. Мали корову, барана, присадибну ділянку, а також горіховий гай біля озера, який дістався від батька татового, тобто дідуся Алі.
У будинку стояло піаніно й було все необхідне для господарства. Будинок дядька Ебубекіра стояв поруч, він був одноповерховий, із необхідним майном для життя. Зараз наші будинки стоять одразу під зупинкою у Верхній Кутузівці. У них живуть чужі люди, але довести, що ці будинки наші, ми не можемо, тому що не збереглися документи.
До депортації мама та тітка Есма працювали в колгоспі на тютюні, старші брати їм допомагали та ходили до школи. Дядько Ебубекір був мобілізований на фронт, але незабаром його комісували через стан здоров'я.
Прийшли на площу, там було багато народу, всі плакали та були перелякані
18 травня 1944 року озброєні солдати постукали вночі в двері. Мама дуже злякалася, ми заплакали, а бабуся Аніфе не могла знайти сірники, щоб запалити лампу. Солдати були молоді, вони дали 15-20 хвилин на збори, ніяких документів вони не показували й не погрожували. Вони бачили, що тут діти маленькі, дві жінки й сказали мамі: «Візьміть із собою що зможете, вас повезуть далеко, до Ташкента». Від переляку мама не могла зосередитися, взяла нас за руки, а бабуся взяла свій Коран і кухоль для води; так ми вийшли з дому. Прийшли на площу, там було багато народу, всі плакали та були перелякані.
Потім нас посадили у вантажні машини й привезли до Сімферополя на залізничний вокзал. Там нас повантажили в товарні вагони з одним маленьким вікном без усяких умов. У вагоні було багато народу з різних місць, в основному люди похилого віку, жінки та діти. У вагоні не було вентиляції, туалету та медпрацівників. Іноді ешелон зупинявся, солдати відкривали двері й люди, хто мав посуд, вибігали по воду. Хтось намагався що-небудь для дітей приготувати, але солдати стусанами все руйнували, гасили вогонь. Солдати оголошували, що ешелон рушає й закривали двері. Бували випадки, коли люди не встигали сідати у вагон і відставали, про їхню долю ми нічого не знали.
Дорогою люди хворіли, були випадки, коли вмирали, тримати трупи в вагоні не дозволяли, викидали з вагонів дорогою. Люди були морально пригнічені безвихіддю
Один раз на добу нам давали якийсь суп та сирий житній хліб, чашок і ложок не давали. Люди, у кого був посуд, ділилися та їли по черзі, намагалися в першу чергу нагодувати дітей і людей похилого віку. Дорогою люди хворіли, були випадки, коли вмирали, тримати трупи в вагоні не дозволяли, викидали з вагонів дорогою. Люди були морально пригнічені безвихіддю.
Скільки їхали й куди не знаю, але часто на станціях одні вагони відчіплювали, інші чіпляли, їхали далі.
Нарешті, нас привезли до Свердловської області, Ново-Лялінський район, Караульський с/с, селище Мала Лата. Обидві наші сім'ї у складі 13 осіб поселили в одну кімнату барака без усяких умов. Бараки були дерев'яні й там водилися клопи, від яких неможливо було спати. Розташовувалися на підлозі.
Дорослим і мамі дали постоли, ватяні штани та фуфайку. На другий день відіслали на лісоповал. Ліс дрімучий, дерева могутні. Двоє людей вручну розпилювали та валили дерева, потім обрубували сучки й розпилювали на метри, складали в штабелі. Норма була велика. Якщо хто норму не виконував, то ввечері комендант викликав до комендатури й карав, тобто закривав на кілька годин у підвалі, іноді на ніч, не замислюючись над тим, що голодні діти чекають своїх мам із роботи.
На сім'ю давали хлібні талони: дорослим 400 грамів хліба, утриманцям ‒ 170 грамів, а також на місяць один кілограм манки, 3-5 кілограмів конини, солі взагалі не було
На сім'ю давали хлібні талони: дорослим 400 грамів хліба, утриманцям ‒ 170 грамів, а також на місяць один кілограм манки, 3-5 кілограмів конини, солі взагалі не було. Мама іноді хлібні талони обмінювала на сіль або картоплю у місцевих жителів, щоб нам зварити суп із кропивою та різними травами.
Місцеві жителі в основному були розкуркулені, до нас ставилися вороже. Були в селищі німці, греки, литовці, так само вислані, як і ми.
Жили впроголодь, люди хворіли, від голоду опухали та помирали, були випадки, коли мертвих гризли щури. Взимку морози сягали 45-50 градусів, у бараках було холодно, страшно уявити, як все це ми пережили.
Через два роки нам дали півбудинку без даху та підлоги. Щоправда, видали дошки, й мої брати з мамою відремонтували будинок, зробили з цегли піч. Потім дали цілину, 5-7 соток землі, ми почали садити картоплю, але мали з кожної сотки по 15 кілограмів картоплі здавати державі. Грошову допомогу не давали. Коли видавали зарплату, то в примусовому порядку змушували підписуватися на позики в рахунок зарплати.
У селищі Мала Лата була початкова школа на 4 класи, навчання російською мовою. За дозволом коменданта Джафера та Аліма послали навчатися до ремісничого училища в місто Нова Ляля. Джафер закінчив його та працював електриком, Алім ‒ автослюсарем у гаражі. Джафер сильно застудився, помер 1948 року від запалення легенів. У цей же час помер дідусь Ашир, батько Есми.
Я закінчила 4 класи в селі й із дозволу комендатури поїхала до Нової Лялі, де закінчила 10 класів 1956 року. Ми з одного села в інше не мали права ходити, це каралося законом і в'язницею.
1952 року з м. Бекабада до нас у Малу Лату приїхав за своїми сестрами Рамазан Альчик Куртумеров, уродженець села Шума, комісар 17-го загону партизан. Він мав документ із комендатури Бекабада на те, щоб забрати Незіре Алієву до родички Айше Османової.
Сім'я дядька Ебубекіра жила з нами. Ебубекір працював на лісосплаві, одного разу при розвантаженні машини з колодами вони зіскочили. Ебубекір потрапив під колоди й зламав хребет у трьох місцях, через два місяці помер. Есма, його дружина, залишилася з маленькими дітьми. Вона, як і всі, працювала на лісоповалі. Син Ридван працював у гаражі помічником слюсаря. Наджиє та Нуріє навчалися, допомагали мамі.
Після Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким із кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося права на повернення майна, а також право на повернення до Криму в місця, звідки ці люди були вислані, ми за викликом тітки переїхали до Таджикистану, Ленінабадська область, місто Чкаловськ.
Живучи в Чкаловську, я закінчила Ленінабадський педінститут ім. Кірова, фізико-математичний факультет. Довго працювала в школі, потім із 1971 року працювала старшим економістом при АТП-33 до 1995 року. Алім закінчив середньоазіатський політехнікум і працював спочатку слюсарем, потім майстром і начальником ремонтних майстерень АТП-33. Худус закінчив курси водіїв 1-го класу та працював на Кайраккумському мелькомбінаті водієм до 1993 року. Цього ж року він переїхав до Криму, влаштувався на роботу, й на одній ділянці два брати стали будувати один будинок, досі добудовують, бо вони вже пенсіонери. Грошей від держави не отримували.
Наш народ не втрачав надію повернутися на батьківщину в Крим. Активісти організовували мітинги, збирали гроші й посилали делегатів у Москву, щоб вирішити питання про повернення кримських татар на батьківщину в Крим
Живучи в Таджикистані, ми хоч і з труднощами, але мали можливість навчатися, працювати, отримувати житло від держави, а при можливості будувати будинок. Наш народ не втрачав надію повернутися на батьківщину в Крим. Активісти організовували зустрічі, мітинги, збирали гроші й посилали делегатів у Москву, щоб вирішити питання про повернення кримських татар на батьківщину в Крим.
Сім'я дядька Ебубекіра після Указу Президії Верховної Ради СРСР переїхала до Узбекистану в Бекабад, потім в 90-і роки переїхала до Криму. Важко було всім переселитися в Крим, місцева влада всіляко перешкоджала кримським татарам. Не дозволяли купувати житло, не прописували, та й зараз наш народ не має прав, не хоче влада визнати нас корінним народом, не виділяють землі депортованим.
Я 1991 року приїхала до Криму й подала документи до відділу з міжнаціональних відносин, встала на квартирний облік в Алушті. З огляду на те, що ми переїхали з мамою до Криму 1999 році як біженці з Таджикистану, 2003 року нам виділили квартиру в Алушті. При отриманні квартири важливу роль мало те, що мама була інвалідом 1 групи та вдовою загиблого учасника ВВВ, перебувала в черзі на квартирному обліку з 1991 року. Ми були дуже раді, що отримали квартиру.
Мамі зараз 96 років, я доглядаю за нею, допомагають нам її діти, онуки, які теж живуть у Криму. Зараз я з мамою проживаю в Алушті.
(Спогад від 17 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу та подолання його наслідків
