18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю провела загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Ліняре Дерменджи, кримська татарка, народилася 6 лютого 1930 року в м. Сімферополі.
Склад сім'ї на момент виселення: мати Сельме Муратова (1912 р.н.) та я, її дочка Ліняре Дерменджи. Батько пішов на фронт. Місце проживання напередодні депортації: Сімферополь, вул. Турецька, будинок 21, квартира на 2 поверсі; зараз там розташований Центральний районний суд м. Сімферополя.
Під час депортації не навчалася в школі, бо шкіл, які б працювали, ще не було, до війни закінчила п'ять класів. Мати Сельме Муратова встигла влаштуватися на роботу на головпоштамт у м. Сімферополі.
Нашим майном у Сімферополі була трикімнатна квартира з усім умеблюванням та велика батьківська бібліотека, адже мій батько, Абдулла Дерменджи, до війни був відомим кримськотатарським письменником, журналістом-критиком. Батько народився та виріс у селі Кікенеїз (зараз Оползневе) Ялтинського району. Будинок та садиба ‒ земля 15 соток ‒ належали його батькові та матері, Ібраїму Дерменджи і Фадьмі Дерменджи, яка теж в ніч на 18 травня 1944 року була депортована з власного будинку. Якби не депортація, моєму батькові Абдуллі Дерменджи, демобілізованому інваліду війни мали б належати будинок і садиба батьків із землею в 15 соток у селі Кікенеїз (за адресою: вул. Погранична, 14), де він народився та виріс. Живуть там зараз прийшлі люди, які жодного стосунку до будинку й садиби не мають по праву. Через проведений геноцид за національною ознакою над кримськотатарським народом сталася кричуща несправедливість.
Батько, Абдулла Дерменджи, був мобілізований до Червоної армії в 1941 році. Дядько Умер Дерменджи в 1944 році був у Трудовій армії. У 1944 році в Трудовій армії загинув дядько Еюп Дерменджи, він був дитячим письменником.
Про підготовлювану депортацію ми нічого не чули до тієї ночі... 18 травня 1944 року, о 2 годині ночі, нас змусили відчинити двері військові люди, вони сказали, що ми маємо зібратися упродовж 15 хвилин на підставі військового наказу, звинувачення не зачитували. Куди й навіщо виселяють, не оголошували. Нас підштовхували солдати до виходу з квартири своєю зброєю. Жодних особистих речей нам брати не дозволили.
Ми одяглися і вийшли, взявши невеликий мішечок з 5 кілограмами чорного борошна, кухоль для пиття та пательню. Одягли на себе пальто і взуття, бо падав дощ. Нас супроводжували зі зброєю в руках троє солдатів. Під супроводом конвою нас завантажили до відкритої вантажівки, де вже сиділи наші співвітчизники.
У нашому будинку на вулиці Турецькій, 21 ми були єдиною сім'єю кримських татар.
Нас привезли на станцію Сарабуз (Острякове) й завантажили в товарні вагони з верхньою полицею. У вагоні нас було людей п'ятдесят з гаком. Всі були без речей, з невеликою кількістю продуктів. У Сарабузі простояли у вагонах, конвоїри нас не випускали. Про жодні наші права нам не повідомили, поставилися до нас дуже жорстоко. Маленькі діти плакали, старі стогнали. Я теж плакала. Фізичного знищення в нашому вагоні не було, але ставилися жорстоко.
Повітря не вистачало, через кілька днів дорогою з нашого вагона винесли померлих ‒ стареньку жінку та маленького хлопчика
Вагон був товарний для перевезення худоби й товарів. Маленьке віконце під стелею вагона було затягнуте колючим дротом. Повітря не вистачало, через кілька днів дорогою з нашого вагона винесли померлих ‒ стареньку жінку та маленького хлопчика. Потяг зупинявся на полустанках, щоб залишити померлих на узбіччях залізниці, ховати не пускали. Пити воду давали недостатньо. Її завжди не вистачало. Поводилися конвоїри з людьми, як з худобою. Ми всі у вагоні завошивіли дорогою. Люди молилися Богу про порятунок, голосили, плакали. Дід в нашому вагоні вирізав у кутку вагона ножем дірку, відгородив ганчіркою, щоб люди могли сходити в туалет під час руху потягу. Їсти не давали. Голод тамували тим, що встигли взяти з дому. Жували сиру пшеницю. На стоянках на каменях розпалювали багаття з колючок і гілок і на пательнях пекли рідкі на воді млинці та варили зерно, взяте з покинутих будинків. Лунав несподівано наказ «По вагонах!», і люди, обпікаючись, хапали пательні та каструлі з недовареним зерном і бігли до вагонів. У вагоні від тісноти дуже смерділо, люди збирали й вбивали вошей, які завелись у вагоні. Ближче до степів нам почали давати по дві рибки, сухі, як камінь, оброслі білою сіллю. Ми їх ковтали й ще більше хотілося пити, а води не було. Ставлення до хворих і померлих було жорстоким. Ніякого гарячого харчування під час перевезення не давали, люди виживали, як могли.
Жодних медсестер і медикаментів для хворих не було, дорогою не було ніякої допомоги. Випадків смерті людей у вагоні та в усьому ешелоні було безліч. Трупи померлих забирали конвоїри й залишали на узбіччях дороги, а ми їхали далі.
На 23-й день нас, хто залишився в живих, вивели з вагонів і завантажили до вантажівок. Нас від станції Бекабад відвезли далеко в степ, де не було жодного деревця, жодного будинку. Стали нас поселяти в землянках глибоких, на земляні нари. Люди зрозуміли, що привезли їх на смерть. Водився тут павук каракурт і змії. Ми з мамою в розпачі вирішили тікати звідти, рятувати своє життя. Виснажених жінок, старих і дітей привезли сюди для будівництва ФархадГЕС. Так оголосили людям. Місцевих жителів там ми не бачили.
Хто встигнув втекти, той врятувався, а хто залишився, там він і загинув, і залишилися кістки цих нещасних у тому степу
Ми з мамою тут же в цей вечір тихенько, ховаючись, залізли до порожньої вантажівки, яка стояла неподалік, і сховалися під брезентом, що лежав там. Незабаром вантажівка рушила й ми, затамувавши подих, зрозуміли, що їдемо з цього страшного місця. Було темно і ніхто нас не бачив, як ми приїхали на станцію. Там залізли у відчинений товарний вагон і зазовалися. Незабаром потяг рушив, і ми поїхали невідомо куди. Хто встигнув втекти, той врятувався, а хто залишився, там він і загинув, і залишилися кістки цих нещасних у тому степу.
Мандруючи залізницею по потягах, доводилося їхати навіть на буферах, між вагонами. Ми приїхали на станцію Каунчи (нині Янгіюль) Ташкентської області. У великому довгому бараці, коморі, серед нашого розселеного в ньому народу ми знайшли мою бабусю Фадьме, татову маму, та її онучку Уріє. Це була радість. Уріє було 16 років, вона вже працювала на цегельному заводі, отримувала 500 грамів хліба для себе та бабусі. Їм довелося ділитися з нами.
Наступного дня мама пішла в комендатуру, щоб її внесли в списки, але їй відмовили в цьому, сказали: «Звідки втекла, туди й повертайся». Мама каже, що вона не тікала, а відстала від ешелону, але їй не повірили, роботу і хліба не дали. Ми голодуємо, виснажені, в розпачі. Я зі сльозами на очах, у свої 14 років всю ніч молилася Аллаху, щоб приїхав мій батько, знайшов і врятував нас від смерті. Ноги у мене опухли, ходити не могла. Навколо люди теж плакали, слухаючи мої молитви, й Аллах почув: наступного дня з'явився демобілізований, кульгавий батько і врятував нас. Нас внесли в списки коменданта. Дали роботу.
Батько зібрав усіх рідних разом у садрадгоспі №10, відділенні №5 Янгіюльського району Ташкентської області. Нас поселили в зруйнованому бараку без скла та дверей. Ми всі, разом з демобілізованим батьком, стали спецпереселенцями. Все наше населення ходило на підпис про невиїзд до спецкомендатур.
Приміщення поділили перегородками самі, знайшли двері, грубки збудували, забили вікна фанерою старою. Житлова площа, відведена нам, приблизно була 16 квадратних метрів, там ми, 6 осіб, їли, спали. Паливо не давали. Своїми силами ми з батьком корчували старі пні, розколювали їх і топили, збирали з полів стебла бавовни й топили. Жили в голоді та холоді. Води питної не було, крана не було, пили воду з ариків поливних. Добре її кип'ятили, відстоювали мул, глину.
Медикаменти з перших днів не видавали. Коли масово почали хворіти на малярію, тоді стали давати жовтий акрихін у таблетках, але він рідко кому вже допомагав. Від кишкових захворювань вмирали люди, а від укусів комара особливо ‒ людина помирала упродовж трьох днів від високої температури. Жодних продуктів не давали, окрім картки на хліб працівнику та утриманцю. Хліб, звичайно, був ледве придатний для вживання.
Після прибуття жодних присадибних ділянок не виділяли. Через рік виділили на ім'я батька 5000 рублів позики з відтермінуванням на 7 років. Батько, бувши дуже чесною людиною, всю суму виплатив із зарплати цій нечесній державі.
Упродовж декількох років працювали в садрадгоспі №10 по 8-9 годин у садах і виноградниках за мізерну платню, це була важка праця без механізації. Підлітки 14-15 років працювали по 4-5 годин.
Покарання за порушення не пам'ятаю. Випадки вербування інформаторів мені не відомі, мені було 14 років, я про це не знаю. Виїжджати з району заборонялося до родичів і на навчання. З 16 років у 1944-48 роках за самовільне відлучення або втечу загрожувала кримінальна відповідальність з покаранням у 20 років каторжних робіт. Це посилило комендантський режим.
У нашій родині всі хворіли на малярію та кишкові захворювання. Окрім акрихіну нічого не видавали. Бабуся Фадьме у віці 80 років невдовзі померла від кишкової хвороби та виснаження. Також померла від голоду та виснаження бабуся по матері Фадьме в 64 роки. Помер чоловік старшої сестри мами, дядько Джеппар у 50 років. Насильницькою смертю від зґвалтування місцевими бандитами померла в 17 років моя двоюрідна сестра Уріє.
Від малярії тропічної в триденний термін помирали люди. Так, це була епідемія. Трупи збирали на віз і ховали в спільних могилах за селищем. Помирали від голоду та хвороб.
Можливості навчатися в технікумах і вишах не було, тому що виїжджати навіть на навчання з району було заборонено. Закінчила десять класів середньої школи російською мовою. Освіту продовжити не змогла через заборони.
До 1956 року для розвитку мови та кримськотатарської культури чи мистецтва не було можливостей. Дотримуватися традицій, релігійних свят, обрядів відкрито не дозволяли. Ми не могли публічно й вільно обговорювати питання повернення на батьківщину, до Криму, складати й надсилати листи з вимогою скасування правових актів, що порушили права цілого народу, відновлення державності кримських татар Кримської АРСР.
Жодних істотних змін не відбулося після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар та інших депортованих народів були зняті обмеження спецпоселень, але не давалося право на повернення майна, конфіскованого при виселенні, а також на повернення в місця, звідки ці люди були виселені.
У виші мені навчатися не довелося через обмеження, хоча дуже хотіла вчитися. Стала працювати. Працювала секретарем-друкаркою, старшим статистом в Янгіюльському статуправлінні, інспектором у будівельній організації. Потім коректором у кримськотатарській редакції при видавництві ім. Гафура Гуляма в Ташкенті. Зараз на пенсії.
Повернулася на батьківщину своїх предків у 1988 році в травні, живу в Сімферополі.
(Спогад від 11 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу та подолання його наслідків
