18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними відомостями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення цих архівів.
Я, Лейнар Сеїтяг'яєва (дівоче прізвище Умерова), народилася 18 листопада 1935 року в селі Єні-Сала (з 1948 року село Рогове ‒ КР) Біюк-Онларського (у 1944 року село Біюк-Онлар перейменоване в Октябрське ‒ КР) району Кримської АРСР.
Як почалася війна, тата забрали захищати Перекоп, але зброю їм не видали, а дали лопати та пляшки із запальною сумішшю
Жили ми ‒ тато, Осман Умеров (1905 р.н.), мама, Наджиє Умерова (1913 р.н.), брат, Ервін Умеров (1938 р.н.) і мамина сестра, Сефає Ібраїмова (1924 р.н. ) ‒ в центрі села у великому кам'яному будинку. У нас була корова з телям, 18 баранів і кури. У будинку було все необхідне: диван, великий розкладний стіл, ліжка, велике трюмо, сервант, повний посуду, сепаратор, велосипед, швейна машинка, матраци, ковдри з вовни. На горищі було дуже багато посуду, тарілки, великі тази. Тато був дуже ощадливою й хазяйновитою людиною. Була скриня, там зберігалися наші нові речі й навіть портфель, який тато купив мені для школи. Але до школи я не пішла, бо почалася війна. Перед будинком був корівник. Як почалася війна, тата забрали захищати Перекоп, але зброю їм не видали, а дали лопати та пляшки із запальною сумішшю.
Моя бабуся по батькові, Фатма, жила в селі Голубинка (до 1945 року село Фоті-Сала в Бахчисарайському районі ‒ КР). Середній син її, мій дядько, Якуб Умеров (1917 р.н.) вже служив на військовому флоті та, як годиться, в 1941 році відразу почав захищати батьківщину. Молодший брат тата, Шукрій Умеров, закінчував середню школу й теж добровольцем пішов на фронт, залишивши стареньку матір.
Маминого брата, Фемі Баталова, забрали на якесь будівництво в м. Гур'єв у Казахстані, йому довелося залишити хвору дружину та маленького п'ятирічного сина Нафе з сестрою Султаніє Ібрагімовою, які жили перед висилкою в м. Сімферополі на вулиці Софіївка. Другий мамин брат, Мемет Ібрагімов, який через перенесену операцію погано чув, допомагав партизанам у Зуйських лісах, німці його схопили і вбили. Ми не змогли дізнатися подробиць його долі, хоча після закінчення війни мама намагалася, з'ясувала тільки, що в камері гестапо були написані його ім'я та прізвище на склі. Молодшого брата, Мехті Ібрагімова, в 16 років вивезли до Німеччини й там у таборі розстріляли, за словами очевидців, які вижили. Ось така наша «зрадницька сім'я»...
Мама кілька разів ходила до військкомату, просила нас евакуювати, боялася за нас і за себе, як комсомолка, але їй відмовили, сказали: «Переїжджайте в інше село й живіть». Мене при першій нагоді мама відіслала до бабусі Фатми. Я потім хотіла сама поїхати, але німці швидко наступали, і я більше року жила з бабусею. У неї був двоповерховий будинок, збудований її батьком. Я на другому поверсі в одній з кімнат звернула увагу на кокони від шовкопрядних черв'яків. Мабуть, вони для здачі державі вирощували шовкопрядів. Десь у 1942 році через якихось людей мене повернули додому до мами.
Мама, ризикуючи нашими життями, допомогла цим людям, лікувала їх, бо ноги у них зовсім розбиті були
Саме у цей час, вночі, до нас постукали, я прокинулася, думала повернувся тато, але мама сказала, що це сусідка. Потім мама розповідала, що це була єврейка з сином, які боялися розстрілу й рухалися в бік фронту. Нашу адресу їм дав татів дядько, який працював разом із цією жінкою в аптеці в Саках. Мама, ризикуючи нашими життями, допомогла цим людям, лікувала їх, бо ноги у них зовсім розбиті були: адже вони йшли таку відстань пішки, вдень ховалися в лісосмузі, а рухалися вночі. Я так і не запитала їхні імена, мама завжди згадувала й хвилювалася, чи дісталися вони живими до фронтової смуги. Мама дала їм імена та адреси надійних людей.
Також мама допомогла працівникові міліції Сеїтджеліл аг'а, якого залишили для підпільної роботи. Влаштувала його через знайомих в сусідньому селі чабаном. Він теж залишився живий, з першими визволителями увійшов до Криму та заїхав до нас. Тата, який був на обороні Перекопу з лопатою та пляшкою пального, отримав контузію і дуже довго добирався додому.
У квітні 1944 року німці відступали, всі були цьому дуже раді й стали готуватися до 1 травня. Тітка Сефає дістала відразу з горища заховані прапори, їх повісили над школою високо
У квітні 1944 року німці відступали, всі були цьому дуже раді й стали готуватися до 1 травня. Тітка Сефає дістала відразу з горища заховані прапори, їх повісили над школою високо. Всі стали білити свої будинки, обробляти городи. Але радіти довелося недовго...
В нашому селі було дві некримськотатарські родини: дядя Філя з двома онуками Геною та Льонею (його дочки жили в Сімферополі) та грецька сім'я ‒ мати з двома синами, які перебували на фронті. Була у неї невістка росіянка, Віра, вчителька. Дитину кинула у свекрухи, а сама гуляла з німецькими офіцерами. Я хоча була маленька, але розуміла, що це дуже погано, коли вона з німецькими офіцерами роз'їжджала на їхніх машинах, а незабаром хлопчик, її син, помер.
З фронту повернувся тільки дядько Якуб Умеров, а дядько Шукрій надіслав лише одного листа, в якому повідомляв, що їх готують в авіадесантній частині. Він був дуже веселим і життєрадісним, грав на гітарі та балалайці. Дядько Якуб повернувся з фронту з купою орденів і медалей, відслуживши майже 8 років. Бабуся, потрапивши в Мірзачуль як «пособник», померла через місяць, бо їх поселили в землянках, а вона окрім свого Корану нічого не взяла з дому. А у неї вдома було речей дуже багато, посуду, різного старовинного, було повно...
Десь у квітні кілька військових зайшли до нас, подивилися, нічого не сказали. Всі вони були в чинах, з погонами. А за нашим будинком жила перевезена матір'ю невістка, дружина дядька Мемета, якого німці розстріляли як партизана. У неї була дитина 8 місяців, Реміль. Виявляється, вночі, 17 травня, солдати оточили село й у неї грілися, але їй не дозволили нікому про це говорити.
До нас прийшли військові та сказали, що на сім'ю по 20 кілограмів можна взяти, й дали 20 хвилин на збори
Вранці 18 травня, коли ми спали, а мама пішла доїти корову, прибігла сусідка з криком, адже їй вже повідомили, що нас усіх висилають. Мама почала нас будити, молоко поставила на піч, яку так і не затопила. Тут і до нас прийшли, я точно не пам'ятаю, якісь військові та сказали, що на сім'ю по 20 кілограмів можна взяти, й дали 20 хвилин на збори. Мама бігає, нам говорить, щоб ми одягли на себе зимові речі, а ми вже приготувалися їхати, бо тато нас завжди до свят кудись возив. Вдома і м'ясо було, про курей і курник ніхто не згадав, взяли трохи, кілограмів 5 муки, що була вдома, і якусь ковдру.
Так вже й закінчилися 20 хвилин на підготовку, які нам дали, і погнали нас до вітряка водонапірної вежі в центрі села. Там було не так багато народу, мабуть, усіх до купи збирали. Посадили на півторатонку й повезли через порожні села, де валявся посуд і всяке начиння подекуди біля будинків. Тітка Селіме з нашого села заспівала пісню «Сарымсагъым, согъаным сачувлы къалды» («Залишилися висадженими часник, цибуля»). І я звернула увагу на те, що у всіх городи були, як море: рівно зелено й красиво колихалися рослини; і стояли чисто побілені будинки. Тут же, поки ще нас не забрали, до нашого будинку під'їхала машина з солдатами та дівчатами. Вони зайшли в наш курник, виловили курей, вічинили двері будинку, який після нас замикали на ключ, вивели татів велосипед, винесли наші іграшки та капелюшки й ще дещо. Що їм сподобалося, те й взяли (нам звіддаля видно було все), адже тепер ми для них були ніхто.
Мама бачила сон: було похмуро, виглянуло сонце, але в сонці була голова Сталіна. Мама занепокоїлася й каже, це до чогось поганого
Перед 18 травня така тиша була, ніхто ні про що не здогадувався. А мама бачила сон: було похмуро, виглянуло сонце, але в сонці була голова Сталіна. Мама занепокоїлася й каже, це до чогось поганого. А тато був оптиміст і заспокоював маму: «Ми найстрашнішого позбулися ‒ німецької чуми ‒ що ти там переживаєш».
Коли нас привезли на станцію Біюк-Онлар, вже 2-3 ешелони стояли майже завантажені. Нас завантажили. Навіть піднятися в ці телячі вагони було високо, літні люди не могли підніматися, допомагали їм більш молоді, а в вагоні кожній родині окреслили невеликий майданчик. Нас було 5 осіб, дали десь близько одного квадратного метра. Ні вікон, ні туалету, маленькі вікна були забиті дошками. Як повантажили нас, солдати відразу зачинили двері, дихати було нічим, нічого не видно. Ми вранці й не снідали, так голодні й лягли в цьому куточку, а дорослі сиділи навприсядки. Вагонів у нашому ешелоні було 41.
Ніхто нікому ніякі накази не читав. Коли рушила машина, жінки стали кричати, що нас везуть вбивати, а тато вмовляв: «Радянська влада ніколи таке не зробить, це тобі не німці». Куди везуть, за що, чому таке роблять з людьми, які чекали своїх близьких з фронту? Адже в селі майже всі були люди похилого віку, жінки та діти, а інші були на фронті. Коли посадили в машину, один солдат сидів на кузові ззаду.
Я бачила дорогою дві смерті. Помер наш племінник, Реміль, 8 місяців, син дядька Мемета-партизана, його залишили загорнутим на лавці на якійсь станції. Дівчинку 15 років перерізало на рейках, коли вона залізла під вагон через потребу. Коли нам у вагоні зірвали дошку підлоги для туалету, ми не могли виходити назовні.
Якоїсь доби стали давати нерегулярно якусь їжу: чи то рибний суп, то чи солону рибу. Пити хотілося, не було води. Поїзд, коли зупинявся, часто не відчиняли двері, а якщо є десь вода на станції, то всі біжать, а набрати не встигають. Ні вмитися, ні помитися, спека, бруд.
На 18 добу привезли нас на станцію Войковська Ферганської області, пустили в баню й до вечора на узбецьких гарбах стали розвозити у колгоспи.
Вночі у дворі колгоспу «Соціалізм» Алтиарицького району стали розподіляти в господарства. Нам попалася господиня Хошнісо. Її корівник розміром два на два метри був без вікон, стіни з круглої глиняної цегли, двері 1 метр заввишки збиті, щоб корова не вийшла, підлога земляна. Спека 40-45 градусів, двір невеличкий, кругом стіни й жодних дерев. Скрізь скорпіони та різна кусюча тварюка. Коли нас везли, дорослі йшли пішки, а ми з братом сиділи на цій високій гарбі, а на коні сидів молодий, років 16-17, узбек. Як під'їжджає до дерева, хапає гілки, тримає, а потім відпускає, і ці гілки з силою б'ють нас. Ось так, мовчки показував він своє ставлення до нас, адже там теж вели агітацію, що везуть дуже поганих людей.
У мішку, який ми взяли, було трохи борошна, але солі не було, мама місила з неї просто тісто для коржа, а де його пекти? Коли зупинявся поїзд, тітка бігла, розпалювала вогонь, але тут же поїзд рушав, ось так і їхали всі 18 днів. Я не пам'ятаю, щоб нам давали кип'ячену воду, як і що ми їли. У мене взагалі «закрилася» пам'ять, особливо, коли зайшли в цей корівник вночі.
Вода була з арика, що протікав через весь район. Деякий час давали хліб з кукурудзяної муки, який неможливо було їсти ‒ він був сирий. Я не могла цей хліб їсти. Жодної іншої допомоги не було.
Щодо будівництва та іншого житла розмови не було. Давали 5000 рублів позики, але ми грошей цих не бачили. На ім'я тітки Сефає Ібрагімової, члена нашої сім'ї, отримали замість грошей 20 кілограмів кукурудзи, а документи нам оформили ніби отримали гроші. За цей час два рази змінювалися гроші один до десяти. Ці 5000 рублів зрештою з неї повністю вирахували. Зарплата була маленька, вона працювала вчителем, в 1948 році за московським розпорядженням звільнили з роботи.
Тата в 1951 році після довгих допитів, засудили за 58-ю статтею й запроторили до табору..
І тата, і маму, і тітку, всіх заганяли на будівництво, хоча ці люди не могли через здоров'я та освіту працювати там. Тата в 1951 році після довгих допитів, засудили за 58-ю статтею й запроторили до табору, мама працювала в колгоспі за трудодень, за який в місяць давали 23 кг зерна. Його треба було перемолоти на млинку, до якого в черзі стояли цілодобово. Ми з молодшою тіткою Султаніє Ібрагімовою (вона теж приїхала до нас, коли помер її молодший брат Нафе, 5 років) і невісткою Урмус ходили на млин молоти цю пшеницю й з неї випікали хліб. А з зарплати тітки Сефає забирали ці кляті 5000 рублів, у результаті залишалися копійки, на які ми могли на тиждень купити 200 грамів бавовняної олії.
Як тільки приїхали, на другий день погнали на роботу в колгосп. У цьому колгоспі дуже багато хто помер сім'ями. Я сама захворіла на черевний тиф, мама мене виходила, ні на хвилину в лікарні мене не залишала, була температура 40 градусів. Мама домоглася, щоб поставили діагноз і виходила мене. А потім пішли чиряки на ногах, цілий рік мучилася через це.
Коли тата посадили, щоб йому передачу передати, я їздила до Фергани. Мамі й нікому з дорослих не дозволяли, їздила я сама, мені було 12 років. Автобусів немає, на попутних вантажних машинах потрібно було їхати 60 км.
Одягу не було. Почали ходити до узбецької школи в кишлаку, через 3 роки дещо придбали та перейшли в російську школу. Там навчалися в основному діти з дитбудинку, наші кримські татари, їх було близько 200 осіб. В усіх померли батьки, і в райцентрі після переселення кримських татар відкрили цей дитбудинок.
В однієї дівчинки, Інаєт Муртазаєвої, німці з будинком разом спалили батька і матір, і вона з сестрою теж потрапила в дитячий будинок. Там ми з братом Ервіном Умеровим навчалися в школі. Потім він закінчив Московський літературний інститут ім. Горького. Коли ми вчилися в школі №1, зима була сувора, у брата не було взуття, а ходити треба було пішки 4 кілометри, тому доводилося ночувати в чужих людей. Тато бачить, що діти не знають ні російської, ні узбецького мови. Він пішов у райвно та попросив відкрити клас з кримськотатарською мовою навчання, сам він був учителем. Батько хвилювався, що ці діти залишаться неписьменними, бо через хвороби, голод і злидні вони не могли ходити до школи далеко. Після звернення в райвно його почало переслідувати КДБ, батька посадили.
Звичайно, ми так і не збудували будинок, жили в покинутій кибитці, сяк-так її відремонтували, щороку падала одна зі стін, а тата все немає, в сім'ї залишилися троє дітей, мама та тітка. Доводилося тримати корову, ходити на бавовняні поля збирати траву й носити її на собі по 3-4 кілометри.
А в школі щодня возили нас на збирання бавовни після занять по 40-50 осіб на полуторці. Їхали стоячи, щоб більше вмістилося народу, відвезуть на поле за 10-15 км, а додому вже добиралися самі, більше машини не давали. На полі не годували, іноді давали по одному коржику та окріп.
Довгий час вірили, що нас вислали помилково, особливо тато, але з кожним роком переконувалися, що це надовго. Кожен знав, що це несправедливо, ніхто нікого не зраджував і дуже було боляче й прикро, коли починали обзивати продажними, а таких було багато, починаючи зі шкільних вчителів та закінчуючи сусідами й однолітками.
Ми все життя відчували до собе презирство, і під час навчання, і на роботі. Загалом, були все життя людьми другого сорту. Вимагали з нас більше, а давали, як то кажуть, менше. Навчалася я заочно в Фергані в педінституті, закінчила його в 1961 році.
Працювала в школі №8 у Фергані. Довго ми домагалися, щоб у цій школі викладали рідну кримськотатарську мову, і хоча подекуди вже дозволили, але ми так і не домоглися. Хоча в цій школі 40% були наші кримськотатарські діти, і вони хотіли вивчати свою мову. Ось ці діти зараз і страждають від незнання своєї мови.
У 1990 році серед перших будівельників приїхав на батьківщину чоловік Едем Сеїтяг'яєв, ми всією сім'єю переїхали в 1993 році. Я дуже рада, що живу на батьківщині. Але клеймо з нас ще не знято, й дуже прикро, що сестра не змогла ще переїхати до Криму. Тепер влаштували такі перепони, поки їх подолаєш, можна померти. За що нам такі муки, не зрозуміло?
(Спогад від 10 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
