18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними даними – 194 111 осіб). Протягом 2004-2011 років Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідоцтва з цих архівів.
Я, Зоре Умірова (Мустафаєва), кримська татарка, народилася 1936 року в селі Казба-Елі (з 1948 року село Рожеве – КР) Буюк-Яшлавської сільської ради Бахчисарайського району Кримської АРСР.
У момент виселення до складу сім'ї входили: мама, Уріє Мустафаєва (1905 р.н.), брат, Сервер Мустафаєв (1931 р.н.), сестра, Фатіме Мустафаєва (1941 р.н.), бабуся, Аніфе Абдураманова (рік народження не пам'ятаю).
Під час виселення моя сім'я проживала в селі Казба-Елі Бахчисарайського району, в будинку з чотирьох кімнат, мали присадибну ділянку, одну корову з телицею та курочок.
До 1939 року мій тато, Мустафа Абдураманов, працював у колгоспі ім. Наріманова Бахчисарайського району. 1939 року його забрали до трудармії, а звідти батько пішов на фронт. Він мав нагороди, які не знаю, так як після війни він до нас не повернувся – де перебувала сім'я, він не знав. Мав кілька поранень, став інвалідом ВВВ II групи, залишився в селі Лозове Харківської області, так як його прийняла жінка з цього села.
Мені було шість. Ми весь час ховалися в окопах і землянках від фашистських бомбардувань
Під час окупації німцями нашого села 1942 року мені було шість років. Ми весь час ховалися в окопах і землянках від фашистських бомбардувань і нальотів. До війни мама працювала в колгоспі ім. Наріманова дояркою.
На 18 травня 1944 року мені було дев'ять років, сестрі Леман – шість років, Фатіме – три роки, брату – 14 років. У той момент із нами жила бабуся по батькові, Аніфе Абдураманова, їй було приблизно 65 років.
18 травня 1944 року, о четвертій годині ранку, ми прокинулися від гучного стукоту в двері, там стояли двоє озброєних із автоматами солдатів Червоної армії. Вони наказали мамі протягом 15 хвилин взяти дітей і вийти у двір. Перелякана мама почала будити нас, збирати деякі речі. Вона встигла одягнути дітей, взяти ковдру, хліб і Коран. Брат взяв із собою трохи квасолі і солдатський казанок. Мама не знала, чому потрібно вийти і куди йти, їй нічого не пояснили.
Антисанітарія, тіснота і задуха, в туалет ходили прямо в вагонах, води не було і не давали
Потім нас зібрали біля мечеті в центрі села, повантажили на машини й повезли до поїзда. Там було дуже багато людей, всі плакали, були в паніці, що нас везуть розстрілювати, як євреїв. Нас завантажили в товарні вагони. Умови в вагонах були жахливими: антисанітарія, тіснота і задуха, в туалет ходили прямо в вагонах (в підлозі люди самі зробили дірку), води не було і не давали. Під час зупинки поїзда люди вибігали з вагонів і набирали воду, деякі добували хліб.
У дорозі багато захворіли, ніякої медичної допомоги не було, харчувалися тим, що мама знайде і принесе. Трирічна сестричка весь час плакала від голоду й незручностей. Пам'ятаю, мама говорила, що іноді давали якусь юшку, але не регулярно.
В дорозі ми були близько місяця, всі завшівелі, ніяких засобів від вошей не було. Наш потяг зупинився на роз'їзді №69, що в Самаркандської області Узбецької РСР. Усіх нас вигнали з вагонів, веліли роздягтися й загнали до лазні. Наші речі й білизну продезінфікували. Після лазні нас перерозподілили і повантажили когось із дітьми на гарбу, а решта вирушили пішки в кишлаки.
Помістили нас у жахливе, занедбане приміщення без вікон і дверей, із дірявим дахом
Ми потрапили до колгоспу ім. Комінтерну Джамбайского району. Помістили нас у жахливе, занедбане приміщення без вікон і дверей, із дірявим дахом. Там для кожної сім'ї окреслили на підлозі по два-три метри для житла. У нас не було ні продуктів харчування, ні постілі, ні одягу, крім однієї ковдри.
Мама з чотирма дітьми не могла отримати позику на будівництво будинку й сільськогосподарські споруди. Вона навіть про цю постанову ДКО №5859 і не знала. Ми почали голодувати. Я дуже добре пам'ятаю, як навесні ходили садами, збирали абрикосові та вишневі кісточки, що лишилися з минулого року, на городах збирали залишки зеленої цибулі. Якщо попадалися, то місцеві жителі сильно били, стьобаючи батогом по ногах до крові.
Не минуло й року, як після чергових побоїв сестра Леман сильно захворіла і після цього більше не встала. Від голоду й кишкової інфекції вона померла. Ховати було нікому. Мама сама з чотирнадцятирічним сином і шістнадцятирічним племінником завернули тіло в стару мішковину і на руках понесли на старе кладовище. Вони насилу вирили яму глибиною близько метра і закопали. Звичайно ж, у ту ж ніч тіло потягли шакали. З яким болем мама завжди згадувала про це!
Мама годувала нас «супом» із кінного щавлю, дохлятини (коня або віслюка) і кишок, які вона могла вирвати у голодних собак
Слідом за нею через п'ять місяців померла від голоду бабуся, Аніфе Абдураманова, але вона в цей момент була у дочки. Ми всі почали від голоду пухнути. Мама годувала нас «супом» із кінного щавлю, дохлятини (коня або віслюка) і кишок, які вона могла вирвати у голодних собак.
Крім голоду й холоду нас усіх охопила малярія. Голова колгоспу забрав маму на роботу, а мене та трирічну сестру Фатіму влаштували в дитячий будинок №34. А брата віддали пастуху помічником. Мама хвора і слабка почала ходити на роботу в колгосп. Вона кетменем копала арики й тачкою возила глину. За роботу їй давали тільки юшку й позики. Чотирирічна сестра в дитячому будинку цілими днями й ночами плакала, хотіла до мами, а маму до неї не пускали. Брат допомагав пастухові пасти овець, а коли пастух ненадовго відлучався, він лежачи смоктав у овець їхнє молоко. Так він рятувався від голоду.
Мама, я і брат до 1956 року ходили щомісяця відмічатися в комендатуру. Ми не мали права за межами спецпоселення без дозволу відвідати родичів, лікуватися, вчитися, шукати роботу. За порушення передбачалася кримінальна відповідальність.
При будь-якому маленькому конфлікті, сварці з ровесниками або дорослими нас принижували словом «зрадник»
Коли мені виповнилося 15 років, до нашого будинку приїхали з Ташкентського текстильного комбінату забирати дівчат на навчання до ПТУ. Я теж дуже хотіла їхати вчитися з подружками-узбечками, але мені тут же відмовили через те, що я кримська татарка. Я і моя сестричка вчилися в школі узбецькою мовою. Про кримськотатарську культуру, мову, мистецтво не могло бути й мови.
Ми тільки чули принизливе і образливе слово «зрадник». При будь-якому маленькому конфлікті, сварці з ровесниками або дорослими нас принижували словом «зрадник».
Наші рідні і співвітчизники завжди сумували за батьківщиною. Вони розповідали про наші звичаї, обряди, традиції, свята. Культурних й релігійних звичаїв дотримувалися тільки приховано. Коли оголосили на радіо й опублікували у пресі Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 про зняття обмежень щодо спецпоселення, моя матуся заплакала, хоча в цьому указі не давалося права на повернення в місця, звідки ці люди були вислані.
Перебуваючи в дитячому будинку до 1953 року, я провчилася до сьомого класу, потім до закінчення 10-го класу жила вдома з мамою. 1959 року вийшла заміж, виростила п'ятьох дітей, маю 10 онуків. 1993 року з сім'єю переїхала до Криму. Проживаю в селі Вишневе Білогірського району.
(Спогад від 8 грудня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
