Спеціально для Крим.Реалії
Скоро виповниться чотири роки з моменту початку війни. Війна має різні виміри. Бувають релігійні, бувають етнічні, бувають війни за ресурси. Але та війна, що почалася в лютому 2014 року, не потрапляє в ці категорії. Тому що вона спочатку була світоглядною.
Росія завжди сприймала себе острівцем ціннісного в пострадянському океані етнічного. «Русскій мір» існував ще до того, як патріарх Кирило вигадав це словосполучення. Він був сформульований самим історичним досвідом існування російської та радянської імперії. Усередині нього – війни і винаходи, література і мистецтво, традиція – релігійна і громадянська.
Росія завжди сприймала себе острівцем ціннісного в пострадянському океані етнічного
Росія завжди любила підкреслювати, що частиною «русского міра» можна стати незалежно від національності. Козиряла етнічним корінням Пушкіна і Фонвізіна, Барклая-де-Толлі й Багратіона. У неї була конкретна пропозиція для зовнішнього ринку: відмовтеся від своєї ідентичності, присягніть нашій, і успадкуєте все. Все, що накопичено в метрополії за століття її історії.
Москва була переконана, що її пропозиція унікальна. Що ніхто з її сусідів не може запропонувати нічого рівноцінного. Що кожна з колишніх радянських республік здатна бути лише територією етнічного. Коли ніяка лояльність до Полісу зробить «чужака» частиною Полісу. Просто за фактом «неправильних» прізвища або географії народження.
Вона прорахувалася щодо України.
Майдан переміг саме тому, що його ідеологія була інклюзивна. Він готовий був прийняти в себе будь-кого, хто поділяв його цінності. Хто готовий був протестувати проти насильства і несправедливості, узурпації та відчаю. Майдан був двомовним, багатонаціональним і світоглядним.
Потім цю традицію продовжила війна за незалежність. Російське вторгнення стерло кордони між областями. В одних і тих самих окопах сиділи жителі Дніпра й Ужгорода, Івано-Франківська та Херсона, Донецька і Львова. Їх об'єднував не лише колір паспортів – їх об'єднувало прагнення захистити майбутнє від того, що їм хотіла нав'язати колишня метрополія. Добровольцями на фронт йшли українці і росіяни, євреї і кримські татари, білоруси і грузини.
Це була історія про інклюзивність. Та сама, право на яку Росія визнавала лише за собою. Виявилося, що Україна здатна бути точно таким же островом ціннісного, яким вважала себе Москва.
Кремль був упевнений, що внутрішні українські окопи занадто глибокі. Що будь-який поштовх ззовні змусить Україну розвалитися по межах внутрішніх протиріч. Він прорахувався. І це, можливо, найголовніша спадщина останніх чотирьох років.
Українська інклюзивність – головне надбання за підсумками війни. Саме вона змогла утримати країну. Дала їй шанс і час. І саме цю інклюзивність Україні потрібно зберегти.
Протиріччя нікуди не подінуться. Люди – різні, і продовжуватимуть хотіти різного. Але внутрішні кордони мають бути тоншими від зовнішніх. Просто тому, що це єдиний спосіб вистояти в ситуації вторгнення.
У нас немає кількох «україн» для кожного табору. Країна може бути тільки одна
І це важливий момент. Бо війна в пасивній фазі породжує попит на пошук внутрішніх ворогів. У табір яких люди часом готові записувати не тільки тих, хто перебуває по іншу сторону окопів, а й тих, хто по інший бік політичних барикад. Що зовсім не одне й те саме.
Немає нічого простішого, ніж знецінити опонента. Звинуватити його в проплаченості або зраді. Можливо, в деяких випадках, закиди в недалекоглядності і справді стануть найкращим поясненням чужої поведінки. Але все це не має скасовувати головного – внутрішні паркани не повинні бути вищі від зовнішніх.
У нас немає кількох «україн» для кожного табору. Країна може бути тільки одна. Питання для перевірки просте: чиєї перемоги і чиєї поразки ви хочете за підсумками війни. Решта – деталі.
Сто років тому нерозуміння цієї простої формули вже привело країну до поразки. Залишимо померлим їхні помилки.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
