В Україні 18 травня – День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР, під час спецоперації НКВД-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Урал були депортовані всі кримські татари, за офіційними даними – 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» ( «Пам'ятай»), проведеної в 2004-2011 роках в Криму, став збір близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії разом зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.
Я, Зекіє Мамутова, кримська татарка, народилася в 1937 році, уродженка села Албат Куйбишевського району (з 1945 року Куйбишеве Бахчисарайського району – КР) Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу, здійсненої 18 травня 1944 року сталінським режимом під час операції військ НКВД СРСР.
Наша сім'я: батько Фазил Сулейманов (1896 р.н.), мати Збіде Сулейманова (рік народження не знаю), сестра Саніє Сулейманова (1927 р.н.), я, Зекіє Сулейманова (1937 р.н.), бабуся Асене Сулейманова; а також всі жителі села Албат, були вислані з території Криму. На момент висилки я була ще маленькою, але все одно пам'ятаю, як люди вмирали в дорозі. Дуже добре пам'ятаю плач маленьких дітей.
На момент депортації ми жили в селі Албат Куйбишевського району в будинку з 8 кімнат, побудованому моїм батьком. Будинок був двоповерховий, кам'яний, жили під одним дахом з будинком рідного брата мого батька Ресуля Сулейманова. У нього теж було 8 кімнат. Мали присадибну ділянку, корову, баранів і курей. Була у нас арба (віз, візок – КР) і кінь. Брата батька забрали в Трудову армію.
18 травня 1944 року вночі під ранок в будинок зайшли двоє солдатів... Я пам'ятаю, що мама напередодні спекла багато хліба. Сестра і дядькова дружина хотіли поїхати в Бахчисарай. Тільки вони вийшли, як їх повернули два солдати, чинів я не знаю, була маленька.
Тато наш лежав, його підняли. Батько був поранений, він співпрацював з партизанами, возив їм продукти і потрапив під бомбардування: були пошкоджені кисті рук і на щоці були дві рани, вже гоїлися. Я пам'ятаю, як мама почала плакати і стала збиратися. Тато тільки сказав: «Беріть чохли від матраців, приїдемо – наб'єш соломою». Що взяли – не знаю, тому що до місця збору не було кому нести. Тато нічого не міг взяти, допомогти могла одна сестра, я була маленька, ще до школи не ходила. Коли виходили з дому, мама відчинила сарай: корова нещодавно отелилась, і мама підпустила до неї теля. Доїти було нікому...
Я питала маму: «Чому ти плачеш?». Вона говорила, що їдемо. Я питала: «А що, більше не приїдемо?». Вона говорила, що ні, назавжди. Виявляється, всі думали, що розстріляють...
Відправляли нас із залізничного вокзалу Сюрень ввечері: було темно, коли вантажилися. Я питала маму: «Чому ти плачеш?». Вона говорила, що їдемо. Я питала: «А що, більше не приїдемо?». Вона говорила, що ні, назавжди. Виявляється, всі думали, що розстріляють... Погрузили нас у вагони, в них було дуже багато людей. Я пам'ятаю, коли поїзд зупинявся, всі бігли шукати воду. Що давали в поїзді, я навіть не пам'ятаю. Мама пекла коржі і давала мені лок'ма (шматок – КР). Вагони були переповнені, вмирали хворі, їхні тіла виносили. Потім зі слів батька дізналася, що їх просто залишали.
Нас привезли на станцію Келес (залізнична станція приблизно в 20 км від центру Ташкента – КР) Ташкентської області (Узбецька РСР – КР). Потім ми опинилися на будівництві Бозсувської ГЕС. Ми там жили в траншеях. Вона була довгою, з двох сторін були прорізи для дверей. Як розподіляли, я не пам'ятаю. Наша і ще п'ять сімей розмістилися, кожна загородилася, хто чим зміг.
Незабаром захворіла бабуся. Я була дуже виснажена, не могла ходити довго. Мама сильно переживала, що я помру. Потім мама померла. Бабуся і мама дуже рано пішли з життя. Коли їх ховали, я не могла ходити. Потім захворів тато, його без свідомості відвезли до лікарні...
З божою допомогою я вижила, тепер хочу, щоб мої діти цього не бачили. Я хочу теж, як і всі, щоб з нас зняли це клеймо зрадників
Ми залишилися втрьох: тато, сестра і я. До осені вже стало холодно, люди стали вмирати. Нас з цих окопів-траншей привезли на станцію Келес, в колгосп імені Калініна. Там нам давали 5 тисяч (кредиту – КР), після реформи (грошової реформи в СРСР 1947 року – КР) ми повернули сім тисяч. Ось така була допомога. Я, звичайно, залишалася безграмотною, і тільки в 10 років пішла до школи, де закінчила 3 класи. Нічого доброго не можу згадати про дитячі роки, не бачила нічого хорошого. З божою допомогою я вижила, тепер хочу, щоб мої діти цього не бачили. Я хочу теж, як і всі, щоб з нас зняли це клеймо зрадників.
Ці приниження, які ми перенесли... Мій зведений брат працював учителем в Сімеїзі (селище в Криму – КР). А там в колгоспі, де ми жили, йому не дозволили працювати в школі, він пішов працювати санітаром. Тато працював сторожем, сестра – в дитсадку. Я до школу не ходила – ні в чому було ходити.
Тато дізнався адресу своєї сестри в Самаркандській області вже коли став охороняти посівні поля. Він поїхав і знайшов її: сестра жила з чотирма дітьми, чоловік помер. Вони вирішили об'єднатися. Коли батько приїхав нас забрати і пішов в комендатуру за дозволом, то його заарештували, дали 3 роки позбавлення волі за те, що перейшов кордон (спецкомендатури – КР).
Повернувся брат батька з Трудовою армії. Ми жили з дядьком в одних узбеків, він у них працював. Коли тато повернувся в 1947 році, ми переїхали в Самарканд.
Брат Муртаза Сулейманов разом зі своїм сином приїхали до Криму в 1978 році. Тоді будинок купити було важко без прописки, і багато хто купував за розпискою. Він у селі Новожилівка купив за 15 тисяч маленький будиночок, хотів одружити сина Ескендера, у якого вже була дівчина. Контейнер (з домашніми речами – КР) тоді не приймали (від кримських татар – КР), вони купили найнеобхідніше в магазині. Брат сходив до голови сільської ради і сказав, що в селі купив будиночок, хоче демобілізованого з армії сина одружити. Пояснив, що він поїде додому, а тут залишиться син з матір'ю.
Муртаза повернувся додому, і ми вирішили відзначити у вузькому колі цю подію. А через два дні повертаються з Криму його дружина і син. Виявляється, приїхала міліція, подивилася, запитала, як провезли контейнер. Ескендер і його мама сказали, що купили речі тут на місці. Ескендера забрали, а ввечері підігнали контейнер, завантажили речі і відвезли. Мати бідна плаче, каже, що вона без сина нікуди не поїде. Привезли їх до аеропорту, відправили назад в Узбекистан. Ескендера сильно побили. Він після цього довго хворів – пухлина головного мозку – так і не одружився, Крим більше не бачив. Зараз його вже немає.
Наш будинок в Албаті ще стоїть на вул. Колгоспній, 22, там живуть дві сім'ї. Ми вимагали повернути наше майно. Я, як і мої співвітчизники, хочу, щоб нас виправдали, щоб переглянули все по справедливості. Живу в селі Українка Сімферопольського району.
(Спогад датований 3 листопада 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків
